Мітки: іра

Пари поча­ли­ся о 12:20, а закін­чи­ли­ся рів­но о 20:09. Не ска­жу, що це було так вже і важ­ко, все-таки виспав­ся перед тим, але непри­єм­но. Не так має йти навча­н­ня в пер­шу змі­ну, хай би і свя­та.

Вно­чі сни­ла­ся Ірка, начеб­то, вона до мене повер­ну­ла­ся, і було чомусь так добре… А потім сон закін­чив­ся, і кіль­ка хви­лин зда­ва­ло­ся, що то було насправ­ді.

Мітки: , ,

Зви­чай­на неді­ля. Вона при­їха­ла. Я зустрів. Усмі­хне­на. І тут враз жор­сто­ке від­чу­же­н­ня…

Ніяк не можу зро­зу­мі­ти при­чин того, що ми розі­йшли­ся. Навіть якось не повер­та­є­ться язик ска­за­ти «ми», адже я був гото­вий про­ща­ти, люби­ти і ста­ра­ти­ся роби­ти все для коха­ної… Був гото­вий і жорс­тко про­і­гно­ро­ва­ний. Не знаю, що саме змі­ни­ло­ся, може, в ній ця вто­ма нако­пи­чу­ва­ла­ся і в одну мить вибу­хну­ла… Чому ж не каза­ла? Я про­сив!

Але при­чин цьо­го я вже не дізна­ю­ся. Твер­до даю собі сло­во не повер­та­ти­ся біль­ше до цьо­го пита­н­ня, зни­щив­ши біль­шість зга­док про її існу­ва­н­ня… Так, може, тут я і без­сер­де­чно посту­паю. Але іна­кше не можу. Не для того я любив…

Можли­во, вона буде так щасли­ві­ша. Насправ­ді, їй я бажаю лише добра, що б вона там про мене не дума­ла. І голов­не – лихо­го не бажав ніко­ли уми­сно. Якщо і вихо­ди­ло щось не так – я гото­вий це визна­ти, хоч «після бій­ки кула­ка­ми і не маха­ють».

Для чого це пишу? Щоби совість зали­ша­ла­ся чистою, щоб бути чесним насам­пе­ред із собою, щоб якось вили­ти назов­ні те, через що не можу вно­чі засну­ти, через що мало не пла­чу.

Але так і не розу­мію, можли­во, і не зро­зу­мію ніко­ли.

Про­бач за все.

Мітки: ,

Ціка­во, чому після при­ми­ре­н­ня коха­ні люди тебе кида­ють? Це нело­гі­чно, це нон­сенс, це, якщо хоче­те, нехту­ва­н­ня шан­сом.

Хм… Я сам…

Мітки: ,

Ірка, як би воно не було, як би я там, чи ти не сер­ди­ла­ся через будь-що, яки­ми б обста­ви­ни не були, знай, що Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ, а все інше фігня, дай посер­ди­ти­ся про­сто так тро­шки і не зва­жай.

Мітки:

Про­сто зга­да­ло­ся…

На випу­скний Іра попро­си­ла в мене мій піджак, типу їй було холо­дно, а потім, коли ми поча­ли зустрі­ча­ти­ся, вона ска­за­ла, що попро­си­ла піджак тіль­ки для того, аби я її про­вів додо­му.

Отак :).

Мітки: ,

Ще одне «фе» в їх сто­ро­ну.

Здо­гад­ки. Чим займа­є­ться Іри­на вдо­ма? Пішла гуля­ти? З ким? По гри­би? Вже пізно. На ДК? Сьо­го­дні нема.

Ні. Вона як і міль­йо­ни їй поді­бних сидить зараз грає. Хоча я того і не знаю напев­но, але чомусь так від­чу­ва­є­ться. Можуть же люди від­чу­ва­ти одне одно­го на від­ста­ні? Можуть.

Набри­дло це розу­мі­ти і усві­дом­лю­ва­ти. Набри­дло те, що розу­мі­ю­чи це, виправ­ля­ти ніхто нічо­го не зби­ра­є­ться.

Упра­ви на таких нема.

P. S. Зро­зу­мів, в чому важ­кість Киє­ва – у воді. Хлор­ка з кра­ну, отру­та з неба. Навіть дощ, який я так люблю і який сьо­го­дні ллє цілі­сінь­кий день, не при­но­сить того задо­во­ле­н­ня, що в Сан­жа­рах чи Ком­со­моль­ську. І шум. Не люблю шуму, хоча, з часом, зви­каю, тим самим зага­ня­ю­чи свої нер­во­ві клі­ти­ни у прір­ву.

P. P. S. Ще. З усі­ма без виня­тку людьми тре бути добрим і мати бага­то гар­них зна­йо­мих і дру­зів.

Мітки: , , ,

Зно­ву ходи­ли, зно­ву купа­ли­ся, прав­да не силь­но заго­ра­ли, бо Сон­це було за хма­ра­ми.

Замо­ре­ну Іру дове­ло­ся вез­ти додо­му, а на ДК йти само­му. Дяка Дашкі, що стан­цю­ва­ла зі мною три пісні і що було з ким поси­ді­ти і потрин­ді­ти :).

Мітки: , , ,

Схо­же, що Ірі таки спо­до­ба­ло­ся купа­н­ня в літній воді. Хе-хе, зав­тра пла­ну­є­мо ще схо­ди­ти.

Мітки: ,

Це було поза­вчо­ра.

Сана­то­рій. Дере­ва. Лаво­чка. Поці­лун­ки.

Парк. Дере­ва. Гой­дал­ки. Поці­лун­ки.

Доро­га додо­му. Очі в мобіль­ний, "мені неці­ка­во", "я тебе не слу­ха­ла".

Що ж вре­шті-решт тра­пи­ло­ся? Чому вона поча­ла себе так пово­ди­ти? Зітха­ю­чи, зга­дую, що це вже не пер­ший раз так. Ну про­сто мит­тє­вий порив бай­ду­жо­сті (або чогось поді­бно­го), який б'є по голо­ві, наче моло­том.

Дав обом час поду­ма­ти і пере­по­чи­ти. "Дав" — це так, обра­зно ска­за­но, насправ­ді я такою можли­ві­стю не воло­дію. Але про що ж іще тепер каза­ти, коли на СМС-ски через раз при­хо­дить ску­па від­по­відь, а коли теле­фо­ную — нехо­тя бере труб­ку і від­ка­зує "давай зав­тра".

Мабуть, я занад­то хотів "сьо­го­дні".

Або став не собою.

Або… роз­лю­би­ла.

Мітки:

Саме в цей день, рік тому, в цьо­му сві­ті з'явилася ще одна пара зако­ха­них. Іра і я.

Рік. Один рік. Пер­ший рік. Яким він був?

А різним. Як це і має бути, остан­ній рік жит­тя люди­ни в моє­му віці — рік най­біль­ших змін. І той тихий, теплий літній вечір, і уні­вер­си­тет зі змі­ною місця про­жи­ва­н­ня і факти­чно сти­лю жит­тя, і нові випро­бу­ва­н­ня…

Іра як люди­на… ну люди змі­ню­ю­ться. Змі­ню­є­ться і від­но­ше­н­ня до них, йде пере­о­сми­сле­н­ня всьо­го того, що пере­жив, поба­чив і почув. Але в про­це­сі, до омрі­я­но­го вір­ту­аль­но­го кон­троль­но­го пун­кту в 1 рік, щодня зна­хо­диш в тій най­ближ­чій людин­ці щось нове. Не буду таким вже іде­а­лі­стом, не все то нове гар­не, але чи є не так, а якось по-іншо­му, в інших? Мабуть, ні. І тому спри­йма­є­ться це нор­маль­но, змі­ню­є­шся сам і нама­га­є­шся допо­мог­ти змі­ни­ти­ся тому, хто поруч. Їй.

Чому ми і чому вдвох? А так вийшло. Але тепер уяв­ляю, що без неї було б як міні­мум удві­чі тяж­че. Пер­ші міся­ці зви­ка­н­ня до ново­го місця (я все про той же уні­вер) пере­жи­ти без неї було б важ­че. Під­трим­ка, роз­ра­да, допо­мо­га.

А разом з тим і радість. Не витра­ча­є­ться мар­но час, бо є до кого піти і що зро­би­ти, бо є факти­чне дже­ре­ло того люд­сько­го кому­ні­ка­тив­но­го досві­ду, який дає нам коха­н­ня.

Важ­ко і лег­ко водно­час. Іно­ді важ­ко, бо зі вся­ки­ми дрі­бни­чка­ми вини­ка­ють свої про­бле­ми. Часті­ше лег­ко, бо від­кри­ва­ю­ться нові про­сто­ри до само­пі­зна­н­ня, до ново­го баче­н­ня сві­ту. Лег­ко ще тому, що є кого обійня­ти, кому від­да­ти ніжність і ласку. І це чомусь при­но­сить вели­че­зне задо­во­ле­н­ня.

Те щасли­ве літо повер­ну­ло­ся. За два семе­стри постій­них роз­лук тепер зно­ву може­мо бачи­ти­ся щодня і скіль­ки заба­жа­є­мо. Так зараз, і так буде два най­ближ­чі міся­ці. І їх тре­ба про­жи­ти по-макси­му­му. Разом і окре­мо фізи­чно, але зав­жди разом оти­ми тон­ки­ми але таки­ми міцни­ми і кіль­кі­сни­ми нитка­ми що нас зв'язують.

Якось філо­соф­ськи вийшло, неро­ман­ти­чно. Можли­во таки тому, до чого я і дійшов вище, що деякі речі пере­о­сми­сли­ли­ся. Коха­н­ня — не фана­тизм. Не слі­па від­да­ність. Коха­н­ня — то скла­дний про­цес мисле­н­ня, насправ­ді, але такий, що без іншої люди­ни ти про­сто не існу­єш — настіль­ки вона тобі потрі­бна. І зав­жди не розу­мі­єш — наві­що потрі­бна. Але так є, бо ж любиш.

Роман­ти­ка буде сьо­го­дні вдень, а тут так, роз­ду­ми. Роз­ду­ми, щоб віді­гна­ти ста­ре і дав­нє, але не забу­те, зро­зу­мі­ти нове і спро­бу­ва­ти зазир­ну­ти туди, у "зав­тра" — що ж там буде?

Можли­во, вар­то про­сто про­жи­ти і поба­чи­ти.

Єди­не, про що можу ска­за­ти точно, що буде зав­тра: ніжно обійняв­ши, про­ше­по­ті­ти їй на вушко "Іра, я тебе люблю"…

Мітки: ,