Саме в цей день, рік тому, в цьому світі з’явилася ще одна пара закоханих. Іра і я.
Рік. Один рік. Перший рік. Яким він був?
А різним. Як це і має бути, останній рік життя людини в моєму віці – рік найбільших змін. І той тихий, теплий літній вечір, і університет зі зміною місця проживання і фактично стилю життя, і нові випробування…
Іра як людина… ну люди змінюються. Змінюється і відношення до них, йде переосмислення всього того, що пережив, побачив і почув. Але в процесі, до омріяного віртуального контрольного пункту в 1 рік, щодня знаходиш в тій найближчій людинці щось нове. Не буду таким вже ідеалістом, не все то нове гарне, але чи є не так, а якось по-іншому, в інших? Мабуть, ні. І тому сприймається це нормально, змінюєшся сам і намагаєшся допомогти змінитися тому, хто поруч. Їй.
Чому ми і чому вдвох? А так вийшло. Але тепер уявляю, що без неї було б як мінімум удвічі тяжче. Перші місяці звикання до нового місця (я все про той же універ) пережити без неї було б важче. Підтримка, розрада, допомога.
А разом з тим і радість. Не витрачається марно час, бо є до кого піти і що зробити, бо є фактичне джерело того людського комунікативного досвіду, який дає нам кохання.
Важко і легко водночас. Іноді важко, бо зі всякими дрібничками виникають свої проблеми. Частіше легко, бо відкриваються нові простори до самопізнання, до нового бачення світу. Легко ще тому, що є кого обійняти, кому віддати ніжність і ласку. І це чомусь приносить величезне задоволення.
Те щасливе літо повернулося. За два семестри постійних розлук тепер знову можемо бачитися щодня і скільки забажаємо. Так зараз, і так буде два найближчі місяці. І їх треба прожити по-максимуму. Разом і окремо фізично, але завжди разом отими тонкими але такими міцними і кількісними нитками що нас зв’язують.
Якось філософськи вийшло, неромантично. Можливо таки тому, до чого я і дійшов вище, що деякі речі переосмислилися. Кохання – не фанатизм. Не сліпа відданість. Кохання – то складний процес мислення, насправді, але такий, що без іншої людини ти просто не існуєш – настільки вона тобі потрібна. І завжди не розумієш – навіщо потрібна. Але так є, бо ж любиш.
Романтика буде сьогодні вдень, а тут так, роздуми. Роздуми, щоб відігнати старе і давнє, але не забуте, зрозуміти нове і спробувати зазирнути туди, у “завтра” – що ж там буде?
Можливо, варто просто прожити і побачити.
Єдине, про що можу сказати точно, що буде завтра: ніжно обійнявши, прошепотіти їй на вушко “Іра, я тебе люблю”…