Позначка: іра

Пари почалися о 12:20, а закінчилися рівно о 20:09. Не скажу, що це було так вже і важко, все-таки виспався перед тим, але неприємно. Не так має йти навчання в першу зміну, хай би і свята.

Вночі снилася Ірка, начебто, вона до мене повернулася, і було чомусь так добре… А потім сон закінчився, і кілька хвилин здавалося, що то було насправді.

Звичайна неділя. Вона приїхала. Я зустрів. Усміхнена. І тут враз жорстоке відчуження…

Ніяк не можу зрозуміти причин того, що ми розійшлися. Навіть якось не повертається язик сказати «ми», адже я був готовий прощати, любити і старатися робити все для коханої… Був готовий і жорстко проігнорований. Не знаю, що саме змінилося, може, в ній ця втома накопичувалася і в одну мить вибухнула… Чому ж не казала? Я просив!

Але причин цього я вже не дізнаюся. Твердо даю собі слово не повертатися більше до цього питання, знищивши більшість згадок про її існування… Так, може, тут я і безсердечно поступаю. Але інакше не можу. Не для того я любив…

Можливо, вона буде так щасливіша. Насправді, їй я бажаю лише добра, що б вона там про мене не думала. І головне – лихого не бажав ніколи умисно. Якщо і виходило щось не так – я готовий це визнати, хоч «після бійки кулаками і не махають».

Для чого це пишу? Щоби совість залишалася чистою, щоб бути чесним насамперед із собою, щоб якось вилити назовні те, через що не можу вночі заснути, через що мало не плачу.

Але так і не розумію, можливо, і не зрозумію ніколи.

Пробач за все.

Цікаво, чому після примирення кохані люди тебе кидають? Це нелогічно, це нонсенс, це, якщо хочете, нехтування шансом.

Хм… Я сам…

Ірка, як би воно не було, як би я там, чи ти не сердилася через будь-що, якими б обставини не були, знай, що Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ, а все інше фігня, дай посердитися просто так трошки і не зважай.

Просто згадалося…

На випускний Іра попросила в мене мій піджак, типу їй було холодно, а потім, коли ми почали зустрічатися, вона сказала, що попросила піджак тільки для того, аби я її провів додому.

Отак :).

Ще одне «фе» в їх сторону.

Здогадки. Чим займається Ірина вдома? Пішла гуляти? З ким? По гриби? Вже пізно. На ДК? Сьогодні нема.

Ні. Вона як і мільйони їй подібних сидить зараз грає. Хоча я того і не знаю напевно, але чомусь так відчувається. Можуть же люди відчувати одне одного на відстані? Можуть.

Набридло це розуміти і усвідомлювати. Набридло те, що розуміючи це, виправляти ніхто нічого не збирається.

Управи на таких нема.

P. S. Зрозумів, в чому важкість Києва – у воді. Хлорка з крану, отрута з неба. Навіть дощ, який я так люблю і який сьогодні ллє цілісінький день, не приносить того задоволення, що в Санжарах чи Комсомольську. І шум. Не люблю шуму, хоча, з часом, звикаю, тим самим заганяючи свої нервові клітини у прірву.

P. P. S. Ще. З усіма без винятку людьми тре бути добрим і мати багато гарних знайомих і друзів.

Знову ходили, знову купалися, правда не сильно загорали, бо Сонце було за хмарами.

Заморену Іру довелося везти додому, а на ДК йти самому. Дяка Дашкі, що станцювала зі мною три пісні і що було з ким посидіти і потриндіти :).

Схоже, що Ірі таки сподобалося купання в літній воді. Хе-хе, завтра плануємо ще сходити.

Це було позавчора.

Санаторій. Дерева. Лавочка. Поцілунки.

Парк. Дерева. Гойдалки. Поцілунки.

Дорога додому. Очі в мобільний, “мені нецікаво”, “я тебе не слухала”.

Що ж врешті-решт трапилося? Чому вона почала себе так поводити? Зітхаючи, згадую, що це вже не перший раз так. Ну просто миттєвий порив байдужості (або чогось подібного), який б’є по голові, наче молотом.

Дав обом час подумати і перепочити. “Дав” – це так, образно сказано, насправді я такою можливістю не володію. Але про що ж іще тепер казати, коли на СМС-ски через раз приходить скупа відповідь, а коли телефоную – нехотя бере трубку і відказує “давай завтра”.

Мабуть, я занадто хотів “сьогодні”.

Або став не собою.

Або… розлюбила.

Саме в цей день, рік тому, в цьому світі з’явилася ще одна пара закоханих. Іра і я.

Рік. Один рік. Перший рік. Яким він був?

А різним. Як це і має бути, останній рік життя людини в моєму віці – рік найбільших змін. І той тихий, теплий літній вечір, і університет зі зміною місця проживання і фактично стилю життя, і нові випробування…

Іра як людина… ну люди змінюються. Змінюється і відношення до них, йде переосмислення всього того, що пережив, побачив і почув. Але в процесі, до омріяного віртуального контрольного пункту в 1 рік, щодня знаходиш в тій найближчій людинці щось нове. Не буду таким вже ідеалістом, не все то нове гарне, але чи є не так, а якось по-іншому, в інших? Мабуть, ні. І тому сприймається це нормально, змінюєшся сам і намагаєшся допомогти змінитися тому, хто поруч. Їй.

Чому ми і чому вдвох? А так вийшло. Але тепер уявляю, що без неї було б як мінімум удвічі тяжче. Перші місяці звикання до нового місця (я все про той же універ) пережити без неї було б важче. Підтримка, розрада, допомога.

А разом з тим і радість. Не витрачається марно час, бо є до кого піти і що зробити, бо є фактичне джерело того людського комунікативного досвіду, який дає нам кохання.

Важко і легко водночас. Іноді важко, бо зі всякими дрібничками виникають свої проблеми. Частіше легко, бо відкриваються нові простори до самопізнання, до нового бачення світу. Легко ще тому, що є кого обійняти, кому віддати ніжність і ласку. І це чомусь приносить величезне задоволення.

Те щасливе літо повернулося. За два семестри постійних розлук тепер знову можемо бачитися щодня і скільки забажаємо. Так зараз, і так буде два найближчі місяці. І їх треба прожити по-максимуму. Разом і окремо фізично, але завжди разом отими тонкими але такими міцними і кількісними нитками що нас зв’язують.

Якось філософськи вийшло, неромантично. Можливо таки тому, до чого я і дійшов вище, що деякі речі переосмислилися. Кохання – не фанатизм. Не сліпа відданість. Кохання – то складний процес мислення, насправді, але такий, що без іншої людини ти просто не існуєш – настільки вона тобі потрібна. І завжди не розумієш – навіщо потрібна. Але так є, бо ж любиш.

Романтика буде сьогодні вдень, а тут так, роздуми. Роздуми, щоб відігнати старе і давнє, але не забуте, зрозуміти нове і спробувати зазирнути туди, у “завтра” – що ж там буде?

Можливо, варто просто прожити і побачити.

Єдине, про що можу сказати точно, що буде завтра: ніжно обійнявши, прошепотіти їй на вушко “Іра, я тебе люблю”…