Почалося це десь у 2003-му році, коли Андрій Олександрович Река доклав певних зусиль до будівництва нового стадіону в Санжарах. Або не у 2003-му. Не пам’ятаю, коли.
Хоча, може, це почалося й раніше. Я ще пам’ятаю хрестоматійний матч «Газовик» — «Малий Кобелячок» на старому роздовбаному полі з домашньою птицею й коровами, коли мій улюблений «Газовик» виграв з рахунком 9:1.
Але я ж не про те.
Після відкриття нового стадіону я став ходити майже на кожний матч. Влітку вони були щотижня — в суботу й неділю. Коли товариські зустрічі, коли в рамках районної першості. Я собі приходив (стадіон за 50 метрів від хати), здоровкався з тими, кого знав, тихенько вмощувався між дідами, яких до сих пір вважаю найкращими футбольними коментаторами, й лузав насіння. За деякий час я вже міг крикнути, кому куди йти, а потім навіть відіслати суддю носити мішки з буряком на чиєїсь-там-матері поле.
Із часом я звик до глядачів, глядачі звикли до мене. Іноді з мене підсміювалися, що в найважливіші моменти я волав як несамовитий «куди б’єш, дальтонік» абощо. Кілька разів я навіть вмощувався високо над полем на величезному табло з цифрами й міняв їх, коли забивали гол.
Але одного разу товариську зустріч організували команди ветеранів. Які саме ветерани — не пам’ятаю, але точно пам’ятаю, що на всіх матчах ветеранів із суддями було напряжно. Головним ставили, зазвичай, якогось досвідченого гравця, а бокових могло й не бути.
І тут сиджу я собі перед зустріччю, чекаю, поки діди поперевдягаються й повиходять на поле буцати м’яч. Ігри ветеранів — специфічне видовище, в якому швидкість вже не та, а от майстерність лізе у всі щілини, бо інакше ніяк. Тому я їх любив дивитися. Знову мене занесло… Так от сиджу я, а тут до мене підходить якийсь дядечко і тягне прапорець: «Піди боковим. Грають старі, тому офсайдів не суди». Я зробив отак: О_О, і сказав щось про те, що не вмію, хоча правила вже тоді знав досить добре. Він поводив очима, кого б відправити замість мене, але не знайшов. Потім витягнув 2 грн з кишені, сунув мені в руки разом із прапорцем і сказав: «Іди».
Ну я й пішов.
Страшно було перші 10 хвилин. Потім прапорець наче сам указував, куди потрібно кидати м’яч, і я став більш впевнено бігати від середини поля до лінії воріт. Але тут сталося нещастя — офсайд. І прапорця я не підняв, пам’ятаючи про настанову того, хто мене послав судити.
На передніх лавочках сидів пан Нікітін — якась шишка в Новосанжарському управлінні експлуатації газового господарства (УЕГГ), їздив на ВАЗ 2121 «Нива». Хто він зараз і на чому їздить — не знаю, в Санжарах буваю рідко. Так от він чітко дав мені зрозуміти, що про мене думає, мовляв «понабирали баранів».
Баранів? Хіба ж я винен, що такі вказівки були? Хотілося йому, звісно, щось відповісти, але я не зважився. І мовчки досудив матч до кінця.
Найменший гонорар лайнсмена за всю історію світового футболу я тоді, мабуть, витратив на морозиво. Але більше ніколи за таку роботу не брався.
