Почалося це десь у 2003-му році, коли Андрій Олександрович Река доклав певних зусиль до будівництва нового стадіону в Санжарах. Або не у 2003-му. Не пам’ятаю, коли.

Хоча, може, це почалося й раніше. Я ще пам’ятаю хрестоматійний матч «Газовик» — «Малий Кобелячок» на старому роздовбаному полі з домашньою птицею й коровами, коли мій улюблений «Газовик» виграв з рахунком 9:1.

Але я ж не про те.

Після відкриття нового стадіону я став ходити майже на кожний матч. Влітку вони були щотижня — в суботу й неділю. Коли товариські зустрічі, коли в рамках районної першості. Я собі приходив (стадіон за 50 метрів від хати), здоровкався з тими, кого знав, тихенько вмощувався між дідами, яких до сих пір вважаю найкращими футбольними коментаторами, й лузав насіння. За деякий час я вже міг крикнути, кому куди йти, а потім навіть відіслати суддю носити мішки з буряком на чиєїсь-там-матері поле.

Із часом я звик до глядачів, глядачі звикли до мене. Іноді з мене підсміювалися, що в найважливіші моменти я волав як несамовитий «куди б’єш, дальтонік» абощо. Кілька разів я навіть вмощувався високо над полем на величезному табло з цифрами й міняв їх, коли забивали гол.

Але одного разу товариську зустріч організували команди ветеранів. Які саме ветерани — не пам’ятаю, але точно пам’ятаю, що на всіх матчах ветеранів із суддями було напряжно. Головним ставили, зазвичай, якогось досвідченого гравця, а бокових могло й не бути.

І тут сиджу я собі перед зустріччю, чекаю, поки діди поперевдягаються й повиходять на поле буцати м’яч. Ігри ветеранів — специфічне видовище, в якому швидкість вже не та, а от майстерність лізе у всі щілини, бо інакше ніяк. Тому я їх любив дивитися. Знову мене занесло… Так от сиджу я, а тут до мене підходить якийсь дядечко і тягне прапорець: «Піди боковим. Грають старі, тому офсайдів не суди». Я зробив отак: О_О, і сказав щось про те, що не вмію, хоча правила вже тоді знав досить добре. Він поводив очима, кого б відправити замість мене, але не знайшов. Потім витягнув 2 грн з кишені, сунув мені в руки разом із прапорцем і сказав: «Іди».

Ну я й пішов.

Страшно було перші 10 хвилин. Потім прапорець наче сам указував, куди потрібно кидати м’яч, і я став більш впевнено бігати від середини поля до лінії воріт. Але тут сталося нещастя — офсайд. І прапорця я не підняв, пам’ятаючи про настанову того, хто мене послав судити.

На передніх лавочках сидів пан Нікітін — якась шишка в Новосанжарському управлінні експлуатації газового господарства (УЕГГ), їздив на ВАЗ 2121 «Нива». Хто він зараз і на чому їздить — не знаю, в Санжарах буваю рідко. Так от він чітко дав мені зрозуміти, що про мене думає, мовляв «понабирали баранів».

Баранів? Хіба ж я винен, що такі вказівки були? Хотілося йому, звісно, щось відповісти, але я не зважився. І мовчки досудив матч до кінця.

Найменший гонорар лайнсмена за всю історію світового футболу я тоді, мабуть, витратив на морозиво. Але більше ніколи за таку роботу не брався.

Футбол.

Команда у нас знову із новачків переважно, не зіграна, а тому гра пішла погано з першої хвилини, і м’яч був переважно на нашій половині поля. Суддя — бик, в нашому штрафному майданчику суперник зіграв рукою, а нам поставили пенальті. Звісно, гол.

Багато моментів суддя тупив. То карточку не дасть, то дасть, але не тому, то м’яч не туди показує подавати. Баран, одним словом.

В другому таймі пішло веселіше, особливо коли випустили традиційно Барановича, і ми, врешті-решт, спромоглися забити гол. Далі пішла нормальна боротьба, в нашому дусі, з дикими криками і викриками, та писком дівчат (привіт Олькі і її компанії).

Врешті-решт, цим все і закінчилося.

1:1. Суддя — лошко.

Матч почався в’яло. Не знаю, як шишацька команда, але наша була по складу нова (я там знав тільки одного) і ніфіга не зіграна. Та ще і кавалєри виділилися бездарні, яких конче треба було замінити. Я почав жалкувати, а тут нам ще один за другим два голи вклепали. Ну, думаю, плохо діло.

Коли після перерви частину складу оновили, згодом випустили Барановича — і пашло–паєхало. Один гол, другий гол (який не зарахували, хоча м’яч був там таки чистий, а тому суддя лопух і ще кілька гарних слів, які я тут не буду приводити, як би Солома їх і не кричав), третій гол і четвертий летіли один за другим у шишацькі ворота, та ще і так гарно і граціозно, як я давно не бачив, щоб наші так грали. На четвертий гол ейфорія дійшла піку, і наш тренер побіг валятися на траві з нашими гравцями. Суддя погрозив пальчиком, але нічого не дав.

Шишацьких гравців вилучили двох червоними картками за негарну гру. Колективного суддівства, як завжди, на жаль, не вийшло, бо судді були привезені, і, по всім параметрам, куплені. Зате колективне тренерство вийшло гарно, і ми міняли своїх так, як вирішували гуртом.

Загалом, 3:2 на нашу користь, футбол ну дуууже класний вийшов.