Мітки: суддю на мило

Поча­ло­ся це десь у 2003-му році, коли Андрій Оле­ксан­дро­вич Река доклав пев­них зусиль до будів­ни­цтва ново­го ста­діо­ну в Сан­жа­рах. Або не у 2003-му. Не пам’ятаю, коли.

Хоча, може, це поча­ло­ся й рані­ше. Я ще пам’ятаю хре­сто­ма­тій­ний матч «Газо­вик» — «Малий Кобе­ля­чок» на ста­ро­му роз­дов­ба­но­му полі з дома­шньою пти­цею й коро­ва­ми, коли мій улю­бле­ний «Газо­вик» виграв з рахун­ком 9:1.

Але я ж не про те.

Після від­кри­т­тя ново­го ста­діо­ну я став ходи­ти май­же на кожний матч. Влі­тку вони були щоти­жня — в субо­ту й неді­лю. Коли това­ри­ські зустрі­чі, коли в рам­ках район­ної пер­шо­сті. Я собі при­хо­див (ста­діон за 50 метрів від хати), здо­ров­кав­ся з тими, кого знав, тихень­ко вмо­щу­вав­ся між діда­ми, яких до сих пір вва­жаю най­кра­щи­ми фут­боль­ни­ми комен­та­то­ра­ми, й лузав насі­н­ня. За деякий час я вже міг кри­кну­ти, кому куди йти, а потім навіть віді­сла­ти суд­дю носи­ти мішки з буря­ком на чиє­їсь-там-мате­рі поле.

Із часом я звик до гля­да­чів, гля­да­чі зви­кли до мене. Іно­ді з мене під­смі­ю­ва­ли­ся, що в най­ва­жли­ві­ші момен­ти я волав як неса­мо­ви­тий «куди б’єш, даль­то­нік» або­що. Кіль­ка разів я навіть вмо­щу­вав­ся висо­ко над полем на вели­че­зно­му табло з цифра­ми й міняв їх, коли заби­ва­ли гол.

Але одно­го разу това­ри­ську зустріч орга­ні­зу­ва­ли коман­ди вете­ра­нів. Які саме вете­ра­ни — не пам’ятаю, але точно пам’ятаю, що на всіх матчах вете­ра­нів із суд­дя­ми було напря­жно. Голов­ним ста­ви­ли, зазви­чай, яко­гось досвід­че­но­го грав­ця, а боко­вих могло й не бути.

І тут сиджу я собі перед зустріч­чю, чекаю, поки діди попе­рев­дя­га­ю­ться й пови­хо­дять на поле буца­ти м’яч. Ігри вете­ра­нів — спе­ци­фі­чне видо­ви­ще, в яко­му швид­кість вже не та, а от май­стер­ність лізе у всі щіли­ни, бо іна­кше ніяк. Тому я їх любив диви­ти­ся. Зно­ву мене зане­сло… Так от сиджу я, а тут до мене під­хо­дить якийсь дяде­чко і тягне пра­по­рець: «Піди боко­вим. Гра­ють ста­рі, тому офсай­дів не суди». Я зро­бив отак: О_О, і ска­зав щось про те, що не вмію, хоча пра­ви­ла вже тоді знав досить добре. Він пово­див очи­ма, кого б від­пра­ви­ти замість мене, але не зна­йшов. Потім витя­гнув 2 грн з кише­ні, сунув мені в руки разом із пра­пор­цем і ска­зав: «Іди».

Ну я й пішов.

Стра­шно було пер­ші 10 хви­лин. Потім пра­по­рець наче сам ука­зу­вав, куди потрі­бно кида­ти м’яч, і я став більш впев­не­но біга­ти від сере­ди­ни поля до лінії воріт. Але тут ста­ло­ся неща­стя — офсайд. І пра­пор­ця я не під­няв, пам’ятаючи про наста­но­ву того, хто мене послав суди­ти.

На пере­дніх лаво­чках сидів пан Нікі­тін — якась шишка в Ново­сан­жар­сько­му управ­лін­ні екс­плу­а­та­ції газо­во­го госпо­дар­ства (УЕГГ), їздив на ВАЗ 2121 «Нива». Хто він зараз і на чому їздить — не знаю, в Сан­жа­рах буваю рід­ко. Так от він чітко дав мені зро­зу­мі­ти, що про мене думає, мов­ляв «пона­би­ра­ли бара­нів».

Бара­нів? Хіба ж я винен, що такі вка­зів­ки були? Хоті­ло­ся йому, зві­сно, щось від­по­ві­сти, але я не зва­жив­ся. І мов­чки досу­див матч до кін­ця.

Най­мен­ший гоно­рар лайн­сме­на за всю істо­рію сві­то­во­го фут­бо­лу я тоді, мабуть, витра­тив на моро­зи­во. Але біль­ше ніко­ли за таку робо­ту не брав­ся.

Мітки: , , ,

Фут­бол.

Коман­да у нас зно­ву із нова­чків пере­ва­жно, не зігра­на, а тому гра пішла пога­но з пер­шої хви­ли­ни, і м’яч був пере­ва­жно на нашій поло­ви­ні поля. Суд­дя — бик, в нашо­му штра­фно­му май­дан­чи­ку супер­ник зіграв рукою, а нам поста­ви­ли пеналь­ті. Зві­сно, гол.

Бага­то момен­тів суд­дя тупив. То кар­то­чку не дасть, то дасть, але не тому, то м’яч не туди пока­зує пода­ва­ти. Баран, одним сло­вом.

В дру­го­му тай­мі пішло весе­лі­ше, осо­бли­во коли випу­сти­ли тра­ди­цій­но Бара­но­ви­ча, і ми, вре­шті-решт, спро­мо­гли­ся заби­ти гол. Далі пішла нор­маль­на бороть­ба, в нашо­му дусі, з дики­ми кри­ка­ми і викри­ка­ми, та писком дів­чат (при­віт Оль­кі і її ком­па­нії).

Вре­шті-решт, цим все і закін­чи­ло­ся.

1:1. Суд­дя — лошко.

Мітки: , ,

Матч почав­ся в’яло. Не знаю, як шиша­цька коман­да, але наша була по скла­ду нова (я там знав тіль­ки одно­го) і ніфі­га не зігра­на. Та ще і кава­лє­ри виді­ли­ли­ся без­дар­ні, яких кон­че тре­ба було замі­ни­ти. Я почав жал­ку­ва­ти, а тут нам ще один за дру­гим два голи вкле­па­ли. Ну, думаю, пло­хо діло.

Коли після пере­р­ви части­ну скла­ду оно­ви­ли, зго­дом випу­сти­ли Бара­но­ви­ча — і пашло–паєхало. Один гол, дру­гий гол (який не зара­ху­ва­ли, хоча м’яч був там таки чистий, а тому суд­дя лопух і ще кіль­ка гар­них слів, які я тут не буду при­во­ди­ти, як би Соло­ма їх і не кри­чав), тре­тій гол і четвер­тий леті­ли один за дру­гим у шиша­цькі воро­та, та ще і так гар­но і гра­ці­о­зно, як я дав­но не бачив, щоб наші так гра­ли. На четвер­тий гол ейфо­рія дійшла піку, і наш тре­нер побіг валя­ти­ся на тра­ві з наши­ми грав­ця­ми. Суд­дя погро­зив паль­чи­ком, але нічо­го не дав.

Шиша­цьких грав­ців вилу­чи­ли двох чер­во­ни­ми кар­тка­ми за негар­ну гру. Коле­ктив­но­го суд­дів­ства, як зав­жди, на жаль, не вийшло, бо суд­ді були при­ве­зе­ні, і, по всім пара­ме­трам, купле­ні. Зате коле­ктив­не тре­нер­ство вийшло гар­но, і ми міня­ли сво­їх так, як вирі­шу­ва­ли гур­том.

Зага­лом, 3:2 на нашу користь, фут­бол ну дуу­у­же кла­сний вийшов.

Мітки: , , ,