Мітки: сни

Я тебе зно­ву зустрів у сво­їх снах.

Тіль­ки цьо­го разу ти, зав­жди весе­лий згу­сток щастя, про­сто сиді­ла в інва­лі­дно­му віз­ку, про­сто диви­ла­ся пусти­ми очи­ма на мене і про­сто каза­ла, що жити тобі зали­ши­ло­ся всьо­го кіль­ка міся­ців. Отак про­сто.

Від роз­па­чу я був гото­вий кри­ча­ти, але про­ки­нув­ся.

Може, тобі зате­ле­фо­ну­ва­ти. У тебе все нор­маль­но, га?

А ще остан­нім часом сни­ться, що я спі­зню­ю­ся на поїзд. Але сон обри­ва­є­ться й не пока­зує, що ста­є­ться потім, коли поїзд уже пішов.

Мітки:

Ти мені насни­ла­ся вдру­ге.

Я тобі, пев­но, про пер­ший раз навіть і не про­бу­вав роз­ка­за­ти. Але вдру­ге… повтор нео­чі­ку­ва­ний. Чи очі­ку­ва­ний. При­найм­ні, він не випад­ко­вий.

Пер­ший раз ти була у сво­є­му сіро­му све­трі і, мру­жа­чись, гри­зла яблу­ко. Я до тебе піді­йшов і про­сто поці­лу­вав. А потім ти щезла. Зда­ва­ло­ся, що назав­жди, але то був тіль­ки сон. І як вияви­ло­ся, лише пер­ший.

А сьо­го­дні я тебе випад­ко­во зустрів. То був якийсь перон яко­гось незро­зумі­ло­го вок­за­лу, і я біг на поїзд, аж раптом у две­рях поба­чив тебе. І ти мене помі­ти­ла. І я почав за тобою ганя­ти­ся, а ти все смі­я­ла­ся, поки я тебе не вхо­пив міцно обо­ма рука­ми і при­гор­нув до себе.

А потім задзве­нів будиль­ник.

Мітки:

Я мало коли можу при­га­да­ти свої сни, але таке без­глу­здя, яке мені насни­ло­ся сьо­го­дні вно­чі, забу­ти важ­ко.

Суть у тому, що яко­гось дива біля теле­ве­жі на Доро­го­жи­чах запу­ска­ли раке­то­но­сій із шат­тлом на бор­ту. Не знаю, з якої квар­ти­ри в мене був вид на той запуск (точно десь із Лук’янівки), але вежу було видно з бал­ко­ну злі­ва, при­чо­му видно добре. Момент запу­ску, раке­та спо­кій­но собі від­ри­ва­є­ться від зем­лі, злі­тає. Усе добре. Якби не одне «але». За раке­тою тягне­ться малень­ка така нито­чка, прив’язана до теле­ве­жі. На пев­ній висо­ті (раке­та ще не схо­ва­ла­ся за хма­ра­ми) нито­чка натя­гу­є­ться і під­ри­ває за собою в небо остов теле­ве­жі. Раке­та сла­бень­ка, не витри­мує тако­го зну­ща­н­ня й гепа­є­ться об зем­лю разом із шат­тлом (де гепну­ла­ся — не знаю). Теле­ве­жа також була не в захва­ті, і, кря­кнув­ши, лягла впо­пе­рек вули­ці Оле­ни Телі­ги набік. У нови­нах пові­дом­ля­ло­ся, що жертв немає.

Сон був настіль­ки реаль­ним, що пер­ше, що я зро­бив, коли про­ки­нув­ся, гля­нув, чи не тра­пи­ло­ся щось незви­чай­не сьо­го­дні на Доро­го­жи­чах. А потім мене ще заці­ка­ви­ло, яка ж міць мала б бути в тієї нито­чки (трос? канат? хз що), щоб не дати раке­ті зле­ті­ти в небо.

Свя­тий Патрік, ти ж так жар­ту­єш? Чи це мені пора у від­пус­тку?

Мітки: ,

І зно­ву сни­ла­ся Ірка… як вона повер­ну­ла­ся… дій­ство було на якійсь кон­фе­рен­ції (вза­га­лі див­но) десь чи в КПІ, чи в чомусь поді­бно­му.

Над­то силь­но я до неї прив’язався… і заци­клив­ся…

Мітки:

Пари поча­ли­ся о 12:20, а закін­чи­ли­ся рів­но о 20:09. Не ска­жу, що це було так вже і важ­ко, все-таки виспав­ся перед тим, але непри­єм­но. Не так має йти навча­н­ня в пер­шу змі­ну, хай би і свя­та.

Вно­чі сни­ла­ся Ірка, начеб­то, вона до мене повер­ну­ла­ся, і було чомусь так добре… А потім сон закін­чив­ся, і кіль­ка хви­лин зда­ва­ло­ся, що то було насправ­ді.

Мітки: , ,

Чехія, наш час. Цер­ква біля краю обри­ва, вни­зу кві­ту­чі сади, буди­но­чки. Ходять люди.

Я з Коли­бен­ком іду від цер­кви вбік обри­ву поми­лу­ва­ти­ся кра­є­ви­да­ми.

– Вов, куди поїде­мо, у *** аббат­ство чи Транс­іль­ва­нію?
– Зва­жа­ю­чи на те, що нас чека­ють, то, мабуть, в аббат­ство.

Помі­чаю вда­ли­ні хма­ри пилю­ки, одну, дру­гу. Зупи­ня­є­мо­ся. Над нами про­лі­та­ють літа­ки, почи­на­є­ться бом­бу­ва­н­ня.

Пані­ка, ми кида­є­мо­ся в ката­ком­би, які зро­бле­ні в цьо­му ж обри­ві (див­но, вони май­же під поверх­нею). Коли­бен­ко кри­чить, щоб я повз швид­ше, іна­кше нас приб’ють. Допов­заю до яко­гось при­мі­ще­н­ня, Коли­бен­ка вже нема, повз мене дуже швид­ко про­бі­гає якийсь народ. Раптом з яко­гось вихо­ду про­со­ву­є­ться рука, і голос:

– Ну що, капут?
– Не надо, – від­по­від­аю йому росій­ською. Рука зни­кає.

Літа­ки летять собі далі. З’являється сока­мер­ник Бабій в тих же ката­ком­бах.

– Бабій­чи­ку, поїха­ли додо­му, в Радян­ський Союз.

Пищить мобіль­ний. Теле­фо­нує мама.

Я про­си­па­ю­ся. Хазрон мене роз­бу­див по теле­фо­ну, щоб нага­да­ти про лабо­ра­тор­ну.

Мітки: ,

Мені зно­ву поча­ли сни­ти­ся сни. Вже кіль­ка днів під­ряд, яскра­ві, кольо­ро­ві, наси­че­ні, вра­жа­ю­чі… але тупі. В одно­му — пан Кар­на­ух, який варить само­гон на парі, в іншо­му я спі­зню­ю­ся на поїзд з дому в Київ. Все зав'язано на уні­вер­си­тет.

Нічо­го раді­сно­го, насправ­ді, нема. Тим­ча­со­вий від­по­чи­нок на вихі­дних і при­єм­ні ком­па­нії — то ско­ро­те­ку­че, а зараз… Навіть Іри­на… і та…

Ех. Все задра­ло. Тре­ба піти в аут на кіль­ка тижнів, виру­би­ти теле­фо­ни, аськи-шма­ськи… Нема мене. Мене нема.

Я не тут.

Мітки: ,

На Зем­лю напа­ли мар­сі­а­ни. Ми їх вби­ва­ли чіпса­ми. Роби­ли запар­ку з чіпсів і поли­ва­ли їх звер­ху. Чіпси ледь зна­йшли. І то вони якість губ­ча­сті, на пали­чки куку­ру­дзя­ні схо­жі, і сіру­ва­ті. Чи жов­ті…

Пам'ятаю вули­цю… Вули­ця, від пере­хре­стя по пра­вій сто­ро­ні кафе. Кам'яні будів­лі і доро­ги. І кафе таке обшир­не, з мага­зин­чи­ком. І про­да­вець пали­чок — армя­нин (я шаур­му вчо­ра їв :)).

Наші вій­ська пере­би­ва­ли, всі, а нам потім дово­ди­ло­ся таєм­но зни­щу­ва­ти мар­сі­ан.

Брєд? Ніфі­га. Я цей сон дру­гий раз бачу.

Мітки: ,