Позначка: сни

Я тебе знову зустрів у своїх снах.

Тільки цього разу ти, завжди веселий згусток щастя, просто сиділа в інвалідному візку, просто дивилася пустими очима на мене і просто казала, що жити тобі залишилося всього кілька місяців. Отак просто.

Від розпачу я був готовий кричати, але прокинувся.

Може, тобі зателефонувати. У тебе все нормально, га?

А ще останнім часом сниться, що я спізнююся на поїзд. Але сон обривається й не показує, що стається потім, коли поїзд уже пішов.

Ти мені наснилася вдруге.

Я тобі, певно, про перший раз навіть і не пробував розказати. Але вдруге… повтор неочікуваний. Чи очікуваний. Принаймні, він не випадковий.

Перший раз ти була у своєму сірому светрі і, мружачись, гризла яблуко. Я до тебе підійшов і просто поцілував. А потім ти щезла. Здавалося, що назавжди, але то був тільки сон. І як виявилося, лише перший.

А сьогодні я тебе випадково зустрів. То був якийсь перон якогось незрозумілого вокзалу, і я біг на поїзд, аж раптом у дверях побачив тебе. І ти мене помітила. І я почав за тобою ганятися, а ти все сміялася, поки я тебе не вхопив міцно обома руками і пригорнув до себе.

А потім задзвенів будильник.

Я мало коли можу пригадати свої сни, але таке безглуздя, яке мені наснилося сьогодні вночі, забути важко.

Суть у тому, що якогось дива біля телевежі на Дорогожичах запускали ракетоносій із шаттлом на борту. Не знаю, з якої квартири в мене був вид на той запуск (точно десь із Лук’янівки), але вежу було видно з балкону зліва, причому видно добре. Момент запуску, ракета спокійно собі відривається від землі, злітає. Усе добре. Якби не одне «але». За ракетою тягнеться маленька така ниточка, прив’язана до телевежі. На певній висоті (ракета ще не сховалася за хмарами) ниточка натягується і підриває за собою в небо остов телевежі. Ракета слабенька, не витримує такого знущання й гепається об землю разом із шаттлом (де гепнулася — не знаю). Телевежа також була не в захваті, і, крякнувши, лягла впоперек вулиці Олени Теліги набік. У новинах повідомлялося, що жертв немає.

Сон був настільки реальним, що перше, що я зробив, коли прокинувся, глянув, чи не трапилося щось незвичайне сьогодні на Дорогожичах. А потім мене ще зацікавило, яка ж міць мала б бути в тієї ниточки (трос? канат? хз що), щоб не дати ракеті злетіти в небо.

Святий Патрік, ти ж так жартуєш? Чи це мені пора у відпустку?

І знову снилася Ірка… як вона повернулася… дійство було на якійсь конференції (взагалі дивно) десь чи в КПІ, чи в чомусь подібному.

Надто сильно я до неї прив’язався… і зациклився…

Пари почалися о 12:20, а закінчилися рівно о 20:09. Не скажу, що це було так вже і важко, все-таки виспався перед тим, але неприємно. Не так має йти навчання в першу зміну, хай би і свята.

Вночі снилася Ірка, начебто, вона до мене повернулася, і було чомусь так добре… А потім сон закінчився, і кілька хвилин здавалося, що то було насправді.

Чехія, наш час. Церква біля краю обрива, внизу квітучі сади, будиночки. Ходять люди.

Я з Колибенком іду від церкви вбік обриву помилуватися краєвидами.

– Вов, куди поїдемо, у *** аббатство чи Трансільванію?
– Зважаючи на те, що нас чекають, то, мабуть, в аббатство.

Помічаю вдалині хмари пилюки, одну, другу. Зупиняємося. Над нами пролітають літаки, починається бомбування.

Паніка, ми кидаємося в катакомби, які зроблені в цьому ж обриві (дивно, вони майже під поверхнею). Колибенко кричить, щоб я повз швидше, інакше нас приб’ють. Доповзаю до якогось приміщення, Колибенка вже нема, повз мене дуже швидко пробігає якийсь народ. Раптом з якогось виходу просовується рука, і голос:

– Ну що, капут?
– Не надо, – відповідаю йому російською. Рука зникає.

Літаки летять собі далі. З’являється сокамерник Бабій в тих же катакомбах.

– Бабійчику, поїхали додому, в Радянський Союз.

Пищить мобільний. Телефонує мама.

Я просипаюся. Хазрон мене розбудив по телефону, щоб нагадати про лабораторну.

Мені знову почали снитися сни. Вже кілька днів підряд, яскраві, кольорові, насичені, вражаючі… але тупі. В одному – пан Карнаух, який варить самогон на парі, в іншому я спізнююся на поїзд з дому в Київ. Все зав’язано на університет.

Нічого радісного, насправді, нема. Тимчасовий відпочинок на вихідних і приємні компанії – то скоротекуче, а зараз… Навіть Ірина… і та…

Ех. Все задрало. Треба піти в аут на кілька тижнів, вирубити телефони, аськи-шмаськи… Нема мене. Мене нема.

Я не тут.

На Землю напали марсіани. Ми їх вбивали чіпсами. Робили запарку з чіпсів і поливали їх зверху. Чіпси ледь знайшли. І то вони якість губчасті, на палички кукурудзяні схожі, і сіруваті. Чи жовті…

Пам’ятаю вулицю… Вулиця, від перехрестя по правій стороні кафе. Кам’яні будівлі і дороги. І кафе таке обширне, з магазинчиком. І продавець паличок – армянин (я шаурму вчора їв :)).

Наші війська перебивали, всі, а нам потім доводилося таємно знищувати марсіан.

Брєд? Ніфіга. Я цей сон другий раз бачу.