Чехія, наш час. Церква біля краю обрива, внизу квітучі сади, будиночки. Ходять люди.
Я з Колибенком іду від церкви вбік обриву помилуватися краєвидами.
– Вов, куди поїдемо, у *** аббатство чи Трансільванію?
– Зважаючи на те, що нас чекають, то, мабуть, в аббатство.
Помічаю вдалині хмари пилюки, одну, другу. Зупиняємося. Над нами пролітають літаки, починається бомбування.
Паніка, ми кидаємося в катакомби, які зроблені в цьому ж обриві (дивно, вони майже під поверхнею). Колибенко кричить, щоб я повз швидше, інакше нас приб’ють. Доповзаю до якогось приміщення, Колибенка вже нема, повз мене дуже швидко пробігає якийсь народ. Раптом з якогось виходу просовується рука, і голос:
– Ну що, капут?
– Не надо, – відповідаю йому російською. Рука зникає.
Літаки летять собі далі. З’являється сокамерник Бабій в тих же катакомбах.
– Бабійчику, поїхали додому, в Радянський Союз.
Пищить мобільний. Телефонує мама.
Я просипаюся. Хазрон мене розбудив по телефону, щоб нагадати про лабораторну.