Мітки: роздуми

Поки я тут сиджу і гублю­ся в здо­гад­ках як потра­пи­ти додо­му, деякі пер­со­ни зва­лю­ють посе­ред тижня.

Пита­н­ня таким боком: як їх за даних умов можуть чомусь нор­маль­но навчи­ти?

Мітки: ,

Саме в цей день, рік тому, в цьо­му сві­ті з'явилася ще одна пара зако­ха­них. Іра і я.

Рік. Один рік. Пер­ший рік. Яким він був?

А різним. Як це і має бути, остан­ній рік жит­тя люди­ни в моє­му віці — рік най­біль­ших змін. І той тихий, теплий літній вечір, і уні­вер­си­тет зі змі­ною місця про­жи­ва­н­ня і факти­чно сти­лю жит­тя, і нові випро­бу­ва­н­ня…

Іра як люди­на… ну люди змі­ню­ю­ться. Змі­ню­є­ться і від­но­ше­н­ня до них, йде пере­о­сми­сле­н­ня всьо­го того, що пере­жив, поба­чив і почув. Але в про­це­сі, до омрі­я­но­го вір­ту­аль­но­го кон­троль­но­го пун­кту в 1 рік, щодня зна­хо­диш в тій най­ближ­чій людин­ці щось нове. Не буду таким вже іде­а­лі­стом, не все то нове гар­не, але чи є не так, а якось по-іншо­му, в інших? Мабуть, ні. І тому спри­йма­є­ться це нор­маль­но, змі­ню­є­шся сам і нама­га­є­шся допо­мог­ти змі­ни­ти­ся тому, хто поруч. Їй.

Чому ми і чому вдвох? А так вийшло. Але тепер уяв­ляю, що без неї було б як міні­мум удві­чі тяж­че. Пер­ші міся­ці зви­ка­н­ня до ново­го місця (я все про той же уні­вер) пере­жи­ти без неї було б важ­че. Під­трим­ка, роз­ра­да, допо­мо­га.

А разом з тим і радість. Не витра­ча­є­ться мар­но час, бо є до кого піти і що зро­би­ти, бо є факти­чне дже­ре­ло того люд­сько­го кому­ні­ка­тив­но­го досві­ду, який дає нам коха­н­ня.

Важ­ко і лег­ко водно­час. Іно­ді важ­ко, бо зі вся­ки­ми дрі­бни­чка­ми вини­ка­ють свої про­бле­ми. Часті­ше лег­ко, бо від­кри­ва­ю­ться нові про­сто­ри до само­пі­зна­н­ня, до ново­го баче­н­ня сві­ту. Лег­ко ще тому, що є кого обійня­ти, кому від­да­ти ніжність і ласку. І це чомусь при­но­сить вели­че­зне задо­во­ле­н­ня.

Те щасли­ве літо повер­ну­ло­ся. За два семе­стри постій­них роз­лук тепер зно­ву може­мо бачи­ти­ся щодня і скіль­ки заба­жа­є­мо. Так зараз, і так буде два най­ближ­чі міся­ці. І їх тре­ба про­жи­ти по-макси­му­му. Разом і окре­мо фізи­чно, але зав­жди разом оти­ми тон­ки­ми але таки­ми міцни­ми і кіль­кі­сни­ми нитка­ми що нас зв'язують.

Якось філо­соф­ськи вийшло, неро­ман­ти­чно. Можли­во таки тому, до чого я і дійшов вище, що деякі речі пере­о­сми­сли­ли­ся. Коха­н­ня — не фана­тизм. Не слі­па від­да­ність. Коха­н­ня — то скла­дний про­цес мисле­н­ня, насправ­ді, але такий, що без іншої люди­ни ти про­сто не існу­єш — настіль­ки вона тобі потрі­бна. І зав­жди не розу­мі­єш — наві­що потрі­бна. Але так є, бо ж любиш.

Роман­ти­ка буде сьо­го­дні вдень, а тут так, роз­ду­ми. Роз­ду­ми, щоб віді­гна­ти ста­ре і дав­нє, але не забу­те, зро­зу­мі­ти нове і спро­бу­ва­ти зазир­ну­ти туди, у "зав­тра" — що ж там буде?

Можли­во, вар­то про­сто про­жи­ти і поба­чи­ти.

Єди­не, про що можу ска­за­ти точно, що буде зав­тра: ніжно обійняв­ши, про­ше­по­ті­ти їй на вушко "Іра, я тебе люблю"…

Мітки: ,

Я вро­ді тут зав­жди пишу прав­ду.

Сесія про­хо­дить ужа­сно. І не про­сто так ужа­сно, я б ска­зав, через задній про­хід. "Пора­ду­ва­ла" інфор­ма­ти­ка — замість обі­ця­них "А" отри­мав авто­ма­том "Бе", ТЕЦ зда­ний на "Д" (і сла­ва Патрі­ку, бо доля тих, хто його ніяк не здав, уже зазда­ле­гідь роз­пи­са­на, в прин­ци­пі). Вишка зда­на з горем-попо­лам на те саме "Д", в чому, визнаю, про­ви­на моя, так як тео­рію зава­лив пов­ні­стю. І виправ­до­ву­ва­ти­ся не зби­ра­ю­ся. Ну і сьо­го­дні­шній цир­ко­вий номер (тоб­то, вчо­ра­шній) — 11 чоло­вік з 19 у пана Неми­ров­сько­го (і це тіль­ки наша гру­па!) іде на пере­зда­чу. Ну… вже сьо­го­дні. В т. ч. і я. Сиджу над кон­спе­ктом і думаю собі, що кра­ще б він поста­вив те "Е", аніж поси­лав "на потім". Лег­ше було б якось. Та і без різни­ці вже — не повпли­ває оцін­ка ця ні на що, ну, хіба що на май­бу­тній і при­мар­ний диплом, в який вона зра­зу йде.

Най­ве­се­лі­ше те, що ВСІ залі­ки, які НЕ ВПЛИВАЮТЬ на сти­пен­дію, в мене зда­ні на "А". Я, в прин­ци­пі, так і думав, що загаль­на сума заря­дів… тоб­то оці­нок в моїй залі­ков­ці за кожен семестр — кон­стан­та, от тіль­ки як вони роз­по­ді­ле­ні — оця шту­ка силь­но варі­ю­є­ться. Тоді було порів­ну. Все на 4 май­же. Ну а тут з одно­го боку 5, з іншо­го — 3.

Зно­ву були сти­чки з Іри­ною щодо її ігор, я не знаю чим все це скін­чи­ться, якщо вийде так, що я при­їду додо­му — то будем роз­мов­ля­ти деталь­ні­ше. Сміх і гріх… Єди­не, чого я бояв­ся у від­но­си­нах з май­бу­тньою дів­чи­ною у свій час — щоб не гриз­ти­ся через дрі­бни­ці і через те, що супе­ре­чить прин­ци­пам — косме­ти­ка та ігри. Чорт з ними, з тими ігра­ми і з тими, хто їх при­ду­мав!

Ну а так все чудо­во, якщо можна вза­га­лі так дума­ти. Болить голо­ва. Мабуть, це все через того ж Неми­ров­сько­го, "тря­сця його роди­чам", як він нам всім каже (дослів­но).

Уже про­сто хоче­ться додо­му. По-тва­рин­но­му про­сто хоче­ться. Літо, сон­це, можна було б купа­ти­ся, ката­ти­ся, біга­ти-при­га­ти-лази­ти. Нє, нада вчи­ти­ся… Якщо чесно — тре­ба віді­рва­ти руки тому, хто затя­гнув так допі­зна сесію, і засу­ну­ти ті руки в анус. Самим нату­раль­ним спосо­бом — паль­ця­ми все­ре­ди­ну. Ччорт!

Про­сто наки­пі­ло. Дру­гий курс обі­цяє бути ще "весе­лі­шим", але до ньо­го тре­ба спо­ча­тку дожи­ти.

Не знаю, що чекає вдо­ма. Або від­кру­че­на голо­ва, або міз­ки по стін­ці. Але пофіг, на все пофіг, зда­ти фізи­ку — і змо­та­ти­ся додо­му.

Не вір­те ніко­ли, якщо я кажу, що не хочу їха­ти. Хочу. Дуже хочу. Але про­сто часто не маю можли­во­сті. Як от зараз.

Вийшло дов­го, слі­зно і нудно. Тому завер­шую. Хоче­ться віри­ти у бла­го­по­лу­чну зда­чу остан­ньо­го екза­ме­на і у своє якнай­ско­рі­ше повер­не­н­ня на Батьків­щи­ну — у Нові Сан­жа­ри. І в Ком­со­мольськ.

Тіль­ки не в цин­ко­вій обо­лон­ці, а під весе­лий стук коліс "Сто­ли­чно­го Екс­пре­су", або, накрай­няк (так воно, мабуть, і буде) під гул мото­ра мар­шру­тки.

Поки все.

Мітки: ,

Коро­че, писав він тро­хи не так, але з усіх його тво­рів, що він мені пере­дав, я вибрав дуже піхо­дя­щу цита­ту:

"Кни­ги не зго­ра­ють. Вони горять, тлі­ють, їхній попіл від­го­нить жаром. Та вони не горять, адже справ­жні кни­ги пишу­ться не на папе­рі, а в пам'ті людей. Зате можна змі­ни­ти людей. Наві­що пали­ти кни­гу, якщо її ніхто не про­чи­тає."

Як в воду дивив­ся.

Мітки: ,