Мітки: роздуми

На цьо­му сві­ті є бага­то недо­ціль­них речей. Іно­ді вони дово­лі логі­чні, зва­жа­ю­чи на обста­ви­ни, і їх можна стер­пі­ти. Іно­ді вони бісять, аж через край хлю­пає.

Напри­клад, під­трим­ка C11 в ком­пі­ля­то­рах.

При­пу­сти­мо, я пишу код, який хоче ато­мар­ні ціло­чи­сель­ні опе­ра­ції. Що я роблю в GCC 6.3? ‑std=c11, #include <stdatomic.h> — і впе­ред, до atomic_size_t.

Що я роблю в CentOS, де GCC 4.8? Скри­плю, зві­сно, але додаю в CMake пере­вір­ку на цей хедер, і, якщо його нема, обгор­таю size_t spinlock'ом.

Що я роблю в ICC? По ідеї, те саме — попри те, що заде­кла­ро­ва­на під­трим­ка C11, ато­мар­них опе­ра­цій там нема.

Але stdatomic.h є.

Intel, what? Я, зві­сно, вдя­чний за те, що дру­гий рік кори­сту­ю­ся без­ко­штов­ною ліцен­зі­єю на ком­пі­ля­тор, який дає змо­гу роби­ти код наба­га­то кра­щим, але чому я маю дода­ва­ти ще пачку #ifdef'ів на __STDC_NO_ATOMICS__? Як можна декла­ру­ва­ти stdatomic.h без ато­мар­них типів?

Не люблю #ifdef'и. З ними будь-який код пере­тво­рю­є­ться на лапшу.

Мітки: , ,

Моло­дий Кара­ян, до речі, також кудись спі­шив. Ось його варі­ант Двор­жа­ка:

А це дуда­ме­лів­ський. Тут він вза­га­лі дитя, по суті:

Зда­є­ться, не дар­ма його в мину­ло­му році ще назва­ли одним із най­пер­спе­ктив­ні­ших дири­ген­тів. Якщо хто не зро­зу­мів, дру­гий варі­ант мені подо­ба­є­ться біль­ше, що рід­ко буває, бо кара­я­нів­ське вико­на­н­ня зазви­чай вва­жа­є­ться ета­лон­ним.

До речі, я подав­ся на віден­ський ново­рі­чний кон­церт, на 2018‑й рік. Там, хто не в кур­сі, лоте­рея на кви­тки, при­йом заявок від­кри­тий пер­ші два міся­ці року, і ста­ном на п’яте число пода­ло­ся вже біль­ше ста тисяч людей. Ух. Але це така бла­ки­тна мрія, щоб хоча б одним оком за най­де­шев­шим кви­тком зі сто­я­чим місцем.

Із більш при­зем­ле­них новин — у мене впер­ше за 10 остан­ніх років вла­сне і справ­жнє ліж­ко. Ота­кої.

Мітки:

Чесно кажу­чи, я від­вер­то роз­ча­ро­ва­ний тим, що зро­бив Olympus зі сво­їм фла­гма­ном. В огля­дах чомусь про це не гово­рять, але коли диви­шся лабо­ра­тор­ні знім­ки в порів­нян­ні з інши­ми каме­ра­ми, вияв­ля­є­ться, що резуль­тат застряг нога­ми десь у 2010–му році на рів­ні мого був­шо­го D3100. Щось таке нечі­тке, і шумить силь­но.

І за це вони хочуть 2000, і це тіль­ки туша.

Зві­сно, я розу­мію масо­ве невдо­во­ле­н­ня цим числом. Дві тися­чі! Каме­ра силь­но пере­оці­не­на, навіть зва­жа­ю­чи на ціл­ком виправ­да­не фапа­н­ня на вбу­до­ва­ну ста­бі­лі­за­цію. Але чого воно вар­те, коли кар­тин­ка шумить? Olympus, ти не міг узя­ти все те саме, але не ста­ра­ти­ся запи­ху­ва­ти понад 20 мега­пі­ксе­лів у подвій­ний кроп? Видно ж, що 16 — сте­ля, а ще кра­ще, якби було 12. І цьо­го б на все виста­чи­ло, і шумів би не було.

Окре­мо хочу дода­ти, що мене нудить від самих скрін­шо­тів меню, а від поясне­н­ня, як ним кори­сту­ва­ти­ся, памо­ро­чи­ться в голо­ві. Я ще можу зро­зу­мі­ти вими­кач злі­ва (why not?), від­су­тність джой­сти­ка (хоча зараз це вже див­но для каме­ри, яка пози­ціо­ну­є­ться як репор­та­жна) і неви­ра­зне керу­ва­н­ня екс­по­па­ра­ме­тра­ми. Але UI! З таким UI за ерго­но­мі­ку не може бути біль­ше 2 за 10-баль­ною шка­лою.

Вітаю, Olympus, ти зро­бив над­до­ро­гу ігра­шку.

Я мораль­но гото­вий до X‑T2 і доро­гу­що­го скла 16–55 f/2,8. Без ста­бі­лі­за­ції та без пов­ні­стю арти­ку­льо­ва­но­го дис­плея, зате з без­ком­про­мі­сною кар­тин­кою і настіль­ки оче­ви­дним, про­стим і зру­чним керу­ва­н­ням, що тіль­ки чудно, чому в інших не так. І якщо мене най­ближ­чим часом не зди­вує Panasonic з їхнім при­ви­дом у вигля­ді GH5 або той же Olympus із фан­том­ною наді­єю на пов­но­ка­дро­ву без­дзер­кал­ку, то так воно, дума­є­ться, і буде. Дзер­кал­ку не хочу, а то вже зва­жив­ся б на D500.

P. S. Поди­ві­ться чеський фільм «Тео­рія тигра». Над­зви­чай­на шту­ка.

Мітки: ,

Що ми зараз має­мо на рин­ку — пило- і воло­го­за­хи­ще­но­го, із вбу­до­ва­ною ста­бі­лі­за­ці­єю і ком­па­ктно­го?

Топти­гін дня­ми випу­стив огляд K‑1. Зві­сно, це і прав­да справ­жній танк — туша під кіло, кор­пус такий, що по ньо­му можна Бєла­зом їзди­ти. Стаб. Пов­ний кадр. Є захи­ще­ний 24–70. Але монстр. Огляд, до речі, я зали­шу тут у себе, бо воно того вар­те.

Лег­ша аль­тер­на­ти­ва — K‑3 II, але за габа­ри­та­ми — це той же мій D3100. Не хочу.

Ще вийшла чудо­ва шту­ка — Fujifilm X‑T2. Ком­па­ктне. APS‑C. Захи­ще­не (зві­сно, не танк, але weather sealing мене ціл­ком вла­што­вує). Не стаб, і це при­кро. Біль­ше того, ста­бі­лі­зо­ва­не захи­ще­не скло — тіль­ки 18–135. Це хоро­ший, але тем­ний уні­вер­сал, я таким уже зні­мав, досить із мене. Хочу 2,8. Як варі­ант — захи­ще­ний фікс на 35, і стаб на такій фоку­сній від­ста­ні не силь­но потрі­бен. Але тоді для порт­ре­тів потрі­бен окре­мо 85.

Є, зві­сно, OM‑D E‑M5 II. Ком­па­ктний, захи­ще­ний, є 12–40 на 2,8. Стаб. Мрія май­же. Якби не одне «але» — ско­ро вихо­дить E‑M1 II, фла­гман MFT з репор­та­жни­ми хара­кте­ри­сти­ка­ми. А саме мені таке і тре­ба. Ще б на «оди­ни­чку» при­кру­ти­ли джой­стик для вибо­ру точки фоку­су­ва­н­ня (як на тому ж X‑T2, напри­клад), і тоді йому точно ціни не буде.

Ну і Panasonic, той, що GX8. Прав­да, IBIS тут гір­ше, ніж в Олім­пу­сів, тому потрі­бно ще і ста­бі­лі­зо­ва­ний об’єктив. І такий є — 12–35, але в резуль­та­ті вийде той же E‑M5 II.

Чека­є­мо на E‑M1 II?

Мітки: ,

Про­чи­тав мему­а­ри Жуко­ва «Воспо­ми­на­ния и размышле­ния», сьо­ме вида­н­ня (у трьох томах). Ціка­во, зві­сно, але підо­зрі­ло, що вони обри­ва­ю­ться на закін­чен­ні вій­ни. Він уми­сно не писав про своє після­во­єн­не жит­тя, чи цен­зу­ра вирі­за­ла у свій час?

Також про­чи­тав Робер­та Лава «Linux Kernel Development», тре­тє вида­н­ня. У голо­ві поча­ла вима­льо­ву­ва­ти­ся більш кон­кре­тна кар­ти­на того, що від­бу­ва­є­ться в ядрі. Тре­ба чита­ти й далі кни­ги цьо­го напря­му. Може, щось путнє зро­блю колись.

Почав чита­ти «Н. С. Хру­щёв. Мате­ри­а­лы к био­гра­фии». Кни­га, схо­же, з тієї ж серії, що й та, яку я читав про Лео­ні­да Іллі­ча. Такий же збір­ник публі­ци­сти­ки. Поди­ви­мо­ся, поча­ток ціка­вий (пер­ша ста­т­тя — Бур­ла­цько­го).

Остан­нім часом мене часто пита­ють, що ж я, вре­шті-решт, думаю про те, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні, почи­на­ю­чи з осе­ні. Не ска­жу, що, але думаю бага­то, і якщо зва­жу­ся, то напи­шу.

Мітки: ,

Спо­сте­рі­га­ю­чи табу­ни маль­чи­ків-зай­чи­ків (до яких я від­но­шу як зеле­них сту­ден­тів, так і пова­жних чоло­ві­ків у кра­ва­тках), які сьо­го­дні пасли­ся на кві­тко­вих роз­клад­ках, можу зро­би­ти висно­вок, що 14-те — це репе­ти­ція 8‑го.

Ці мої вра­ні­шні дум­ки під­твер­джу­ва­ла нена­ро­ком під­слу­ха­на роз­мо­ва сімей­ної паро­чки, у якій вона дорі­ка­ла йому, що кохан­ці можна зро­би­ти нор­маль­ний пода­ру­нок, а коха­ній — аби-яку зів’ялу тро­ян­ду. Ціка­во, що вона пода­ру­ва­ла йому за його ангель­ське тер­пі­н­ня?

Ну а вже вве­че­рі був інший табун — дів­ча­чий — із тими ж кві­то­чка­ми, поку­по­ва­ни­ми їм уран­ці.

Свя­тий Патрік, кра­ще б у театр ішли.

One more thing. Ще одна одно­кла­сни­ця заміж сьо­го­дні вийшла. Окрім усьо­го іншо­го, дивує ще те, з яко­го дива у вкон­та­ктік тре­ба було викла­да­ти своє сві­до­цтво про шлюб. А все інше, що дивує, не дуже вкла­да­є­ться в той її хара­ктер, який я пам’ятаю. Ну й нехай.

Мітки:

Зда­є­ться, таки поча­ло­ся. Не холо­дно, не жар­ко, тихо-зати­шно, більш-менш сухо й по-осін­ньо­му заспо­кій­ли­во. Зелень ще пере­ва­жно на місці, дів­ча­та ще не заку­та­ли­ся пов­ні­стю, а день не настіль­ки коро­ткий, щоб не можна було щось всти­гну­ти зро­би­ти. Сло­вом, улю­бле­на пора. Мабуть, так для всіх вере­сне­вих.

Дочи­тав "Гре­че­ское сокро­ви­ще" Ірвін­га Сто­у­на, кни­гу, яку мені хло­пці-сока­мер­ни­ки пода­ру­ва­ли ледь не рік тому. Ціка­ва, реко­мен­дую, пере­ка­зу­ва­ти зміст, зві­сно, не буду, про­сто тихень­ко пора­джу.

Поди­вив­ся бага­то­се­рій­ний фільм про Кур­ську битву, сьо­го­рі­чно­го випу­ску. Якби не моло­день­кі хло­пчи­ки а‑ля "я сту­дент теа­траль­но­го вузу", які чита­ли сол­дат­ські моно­ло­ги, було б уза­га­лі нор­маль­но. А так про­сто які­сна доку­мен­тал­ка, тому раджу.

Ну й ще обза­вів­ся новим інстру­мен­том. Lenovo P780, смар­том, на який я пускав слюнь­ки із само­го анон­су. І тепер він офі­цій­но про­да­є­ться в нас. Поки дуже задо­во­ле­ний, хоча після мого Вайлд­фа­є­ра пер­шо­го випу­ску він про­сто гігант­ський. Ну і, уре­шті, тре­ба ж оно­ви­ти­ся якось, а то за три роки смар­тфо­но­бу­ду­ва­н­ня дуже про­су­ну­ло­ся впе­ред. Цей запис, до речі, зро­бле­ний із ньо­го.

А в субо­ту на мене чекає KyivBSD і Рахма­ні­нов.

Мітки: , , , , , ,

Любов не можна пере­тво­рю­ва­ти на само­ціль уже хоча б тому, що одні­єю її метою, нехай малень­кою й не так помі­тною на тлі без­лі­чі інших, є пере­тво­ре­н­ня себе на користь двох людей одра­зу.

Мітки:

Став­ле­н­ня до віль­но­го часу дуже вда­ло зібрав доку­пи один ціка­вий бло­гер. Чита­ти тут. А сама замі­тка йде в іде­о­ло­гію.

Мітки: ,

Мене не пере­стає нади­ха­ти це зобра­же­н­ня:

Не знаю, чому. Мабуть, рівень нена­ви­сті пере­ви­щив кри­ти­чний.

Мітки: