We are done

Дру­га і оста­н­ня на цей раз пор­ція лекцій завер­ши­ла­ся незро­зумі­ли­ми реча­ми від про­да­жни­ків, і, вре­шті-решт, усіх інже­не­рів від­пу­сти­ли на всі чоти­ри сто­ро­ни.

Німе­цько­мов­ні міста восе­ни пла­чуть від сен­ти­мен­таль­но­го зво­ру­ше­н­ня, коли я при­їжджаю до них у гості, і тому цьо­го разу як тіль­ки вида­ла­ся віль­на хви­лин­ка похо­ди­ти поро­здив­ля­ти­ся, пішов дощ.

Ми наче­пи­ли свої чер­во­ні капе­лю­хи і гуля­ли вули­ця­ми неве­ли­чкою ком­па­ні­єю. Люди посмі­ха­ли­ся, дехто ціка­вив­ся, хто ми і звід­ки. Якась дово­лі ста­рень­ка вже бабу­ся пере­пи­та­ла «oh, software company? I wish a good luck to you!» Також ми вла­шту­ва­ли міні­а­тюр­ний флеш-моб і зава­ли­ли­ся в Pizza Hut. Хто не знає — у них на лого­ти­пі якраз чер­во­ний капе­люх. Скид­ку не дали, але піц­ца сма­чна. Тем­ний Фран­ци­ска­нер також.

В EscoBar'і нали­ва­ли Augustiner Dunkel. Яким боком там Пабло, я так і не зро­зу­мів. Зате дово­лі шум­но і тісно. Йому б не спо­до­ба­ло­ся.

З Lidl'а везу три Ritter Sport'а до чаю.

Парі дів­чат у гік-мага­зи­ні зали­ши­ли малень­ку пор­цію зди­ву­ва­н­ня.

Зав­тра в аеро­порт, і я таки спо­ді­ва­ю­ся, що ніко­му не при­йде в голо­ву зно­ву зупи­ни­ти рух на потрі­бній нам гіл­ці.

Про sightseeing

Чим біль­ше слу­хаю всі­ля­кі лекції, тим біль­ше пере­ко­ну­ю­ся в тому, що будь-яка тема може бути ціка­вою, якщо допо­від­ач і прав­да любить свою робо­ту, а також що навіть із най­улю­бле­ні­шої спе­ці­а­лі­за­ції можна зро­би­ти надну­дну пре­зен­та­цію, якщо ти не вмі­єш гово­ри­ти. Так, чувак із коман­ди мар­ке­тин­га, я зараз про тебе.

Вечір­ній Мюн­хен дуже силь­но кон­тра­стує із «сіль­ським» при­го­ро­дом. Місто надгар­не, наджи­ве, я зди­во­ва­ний тій кіль­ко­сті незво­ру­шних вело­си­пе­ди­стів, які про­сто так роз’їжджають фір­мо­вим німе­цьким асфаль­том, роз­га­ня­ю­чи натовп пішо­хо­дів. Незлі­чен­ні паби, пив­ний пасаж із живою музи­кою, кла­си­чний тем­ний дюн­кель і білі бавар­ські ков­ба­ски — усе це тепер можна помі­ти­ти гало­чкою у сво­є­му TODO. Милі єврей­ки напід­пи­тку, фран­цуз-філо­соф і, зві­сно, тра­ди­цій­ні бавар­ські офі­ці­ан­тки з роду тих, кого пропу­сти­ла інкві­зи­ція, — такою була вече­ря сьо­го­дні.

Ран­ко­вий Мюн­хен, на жаль, ні разу не пора­ду­вав. S‑Bahn в офіс зра­дни­цьки зав­мер за 3 км до цілі, бо комусь саме в цей холо­дний поне­ді­лок захо­ті­ло­ся ляг­ти на рей­ки. Гово­рять, такі зати­ки тра­пля­ю­ться регу­ляр­но. Зві­сно, таксі нас забра­ло, але дове­ло­ся годин­ку помер­зну­ти на зупин­ці.

Зав­тра дру­гий раунд лекцій, і деяка неве­ли­ка надія на те, що вда­сться поба­чи­ти місто до захо­ду сон­ця.

І так, тепер у мене є вла­сна аутен­ти­чна шер­стя­на чер­во­на федо­ра. Саме така, як на лого­ти­пі моєї ком­па­нії.

P.S. Тель-Авів­ці скар­жа­ться на соба­чий холод. А тут навіть не мінус :).

Про business trip

Мюн­хен пізньо­о­сін­ній. Я пола­мав замо­чок на три­кля­тій зимо­вій кур­то­чці, і тепер почу­ва­ю­ся не дуже ком­фор­тно. Центр Євро­пи, сти­до­ба. Ще й гре­бі­нець забув.

Пер­ша подо­рож літа­ком. Регіо­наль­ний еко­ном схо­жий на авто­бус, тіль­ки з тією різни­цею, що їде він над хма­ра­ми. У філь­мах таких літа­ків не пока­зу­ють. Зате стю­ар­де­са дово­лі мила, нага­да­ла мені одне дів­ча з подій май­же деся­ти­рі­чної дав­ни­ни.

Тим не мен­ше, місце­ве пше­ни­чне на висо­ті, а шні­цель, як зав­жди, вели­че­зний. Я не розу­мію от, нев­же ці євро­пей­ці стіль­ки жеруть?

Для від­по­чин­ку дістав­ся над­зви­чай­но милий, зати­шний і суча­сний номер на тре­тьо­му повер­сі. Бра­во Red Hat, це ціл­ком ком­пен­сує пере­літ :). Зав­тра ще спро­бу­є­мо заці­ни­ти сні­да­нок.

Далі пре­зен­та­ції, екс­кур­сії, паби. Я ж по робо­ті тут, а не аби чого.