між літерами
Просто спостереження.
Ремонт трамвайної колії в Києві: закриваємо рух, ну вас в баню.
Ремонт трамвайної колії в Брні: врізаємо дві стрілки, ставимо семафори, їздимо із відхиленням від графіку ±3 хвилини по одній колії, потім міняємо колії місцями і повторюємо трюк.
Ну чомууу?
Окреме задоволення приносить те, що брненські трамвайні колії регулярно шліфують, щоб менше гуркотіло.
Учетверте в житті щастить із брутфорсом.
Перший раз то був пароль на якийсь важливий ZIP-архів. Брутфорсив якоюсь утилітою, пароль виявився чотирисимвольним і словниковим.
Другий раз — розблокував комусь телефон. Але то був розумний брутфорс: я припустив, що пароль має бути схожим на рік народження, і підібрав його за ~40 спроб.
Утретє — забутий пароль від сервера. Оскільки я чітко знав структуру пароля, простий скриптовий брутфорсер відпрацював за кілька хвилин.
Ну і от щойно за кілька сотень ітерацій підібрав провтичений пароль від велосипедного замка. Це також був розумний брутфорс.
Учора відкрив велосезон. 37 км.
Туомас, WTF? Ти в курсі, що в тебе вийшов такий собі еко-альбом — легенький танцювальний поп-фольк-рок? Ти чому заставив Флор так по-простому співати? Чи тобі нагадати, на що вона здатна? Де ділася розміреність, усеосяжність, величність твоїх симфоній? Ти явно кудись спішив, а за тобою спішили гітари, ударні і, зрештою, увесь альбом. Чутно, звісно, що нема Юкки, але навіть його присутність нічого б не змінила. Ну, хіба трохи. А ще ти в одній пісні (Yours Is An Empty Hope) мав наглість повторити себе ж (див. вступ Dark Chest Of Wonders).
Зроби з цим щось, ти вже і так устиг відпочити протягом роботи над останніми двома альбомами. І вижени того мужика із сопілкою, вона вам не личить.
Твій шанувальник.
Продав свою стару зимову куртку. Я б, звісно, не писав про це, але надто незвичним виявився покупець: інтелігентний чолов’яга з дуже гарною українською мовою. Як з’ясувалося пізніше, цим покупцем був Роман Веретельник, письменник, професор славістики й літературознавець. Здається, це третя людина з Вікіпедії, якій я потиснув руку :). Він мені сказав, що куртка поїде в Карпати на якісь зйомки. Я от думаю, чи не в реквізит вона піде. Раптом ще на екрані з’явиться.
А ще за активного сприяння двох чудових людей я поклеїв шпалери, і тепер кімната виглядає ошатніше. Залишаються плінтуси й ролети. Ну й великогабаритні меблі, звісно, бо тут так і стоїть один стіл і розкладне крісло.
Учора цивілізація максимально наблизилася, і зверху по стояку холодної й гарячої води з’явилися поліпропіленові труби. У мене їх поки міняти не збиралися, тому я розраховував, що вріжуться, закрутять і підуть.
Закрутили.
З моїх сорокарічних труб, просто з різьби, як із мочалки, потекла вода. Крапельки гарячої води казали «кап-кап», а сантехніки тихенько матюкалися і пробували затягнути старі стики, щоб хоч якось зупинити воду.
Звісно, їм це не вдалося. Труби просто прогнили за десятиліття, і тому сьогодні я знову сиджу на хаті з купою ділових, але дуже приємних людей, які мені повністю міняють і стояк, і ввід.
Це називається «не хотів поки міняти водогін», але довелося скоригувати плани. Усі труби, звісно, не міняю поки, але велика справа вже майже зроблена: прямо зараз у коридорчику збирають докупи фільтри грубої очистки, лічильники тощо. А потім колись дійдуть руки і до розводки, благо її два метри вліво і два метри вправо.
Кілька днів тому. Заходжу купити карбонад.
– Скільки вам?
– Мені грам триста.
Симпатична молода продавщия починає строїть глазки. Я мило посміхаюся (настільки, наскільки в мене взагалі може це вийти). Вона сміється, повертається, починає нарізати, потім перепитує:
– Так скільки вам?
– Триста… Ой, мені? Та 24 :-).
Її сміх стояв у мене у вухах цілий вечір.
Перший вагон швидкісного трамваю номер 1, вечір, стомлений натовп їде з роботи. Люду, як завжди, набилося вже на другій станції ледь не по вінця, ваш покірний слуга тихенько вмостився стоячи в куточку за водієм. Переді мною стала якась гарнюня дівчина. Збоку — хлопець, схожий на студента.
За кілька станцій хлопець звертається до мене:
— Извините, у вас не будет ручки?
Перша моя реакція була десь такою: О_о, але за мить я згадав аналогічну сценку у Жванецького, і мені стало цікаво, що ж буде далі. Я витягнув із портфеля пенал, із пенала — ручку, і дав її хлопцю. Він щось швидко почав писати на вирваному з блокнота клаптику паперу, а потім повернув ручку і сказав:
— Спасибо.
Клаптик паперу він склав у чотири рази, а за кілька зупинок, коли та сама гарнюня дівчина кинулася виходити, хлопець доторкнувся до її руки, протягнув записку і сказав:
— Это тебе.
Останнє, що я бачив на обличчі тої дівчини, — це непідроблений подив.
Коли ми від’їхали, він ще раз подякував:
— Спасибо, выручили.
А як я виходив, додав:
— Удачи вам.
Сподіваюся, у цих двох усе буде добре :).
Книжкову виставку під такою назвою, приурочену 90-річчю району, підготовлено в читальній залі районної бібліотеки.
Книги Юрія Дмитренка-Думича. збірки Людмили Таран-Пономаренко, Якова Кухаренка, Миколи Призова, колективна збірка «Сни», у якій вміщено вірші юного поета з Нових Санжар Олександра Наталенка. а також підбір віршів Максима Васюти – його проба пера… З цими та іншими творами мають змогу познайомитися читачі бібліотеки.
Хоч би хто сказав, ну. Юний поет, блін, між іншим, цього року інститут закінчив.
Сьогодні проходив повз завод Більшовик, а там мужик прямо з багажника продавав старенькі книги. Я не втримався й забрав третій випуск радянської фантастики за 1966-й рік. За 3 грн. За три, блін, гривні. Хіба не круто?