Захопився тим, що стою і слухаю поважних дядечок, які лабають на Хрещатику на гітарах і барабанах. Рок-н-рол, вальси і всіляка інша класна музика у їх виконанні звучить дійсно круто.

Ще одне «фе» в їх сторону.

Здогадки. Чим займається Ірина вдома? Пішла гуляти? З ким? По гриби? Вже пізно. На ДК? Сьогодні нема.

Ні. Вона як і мільйони їй подібних сидить зараз грає. Хоча я того і не знаю напевно, але чомусь так відчувається. Можуть же люди відчувати одне одного на відстані? Можуть.

Набридло це розуміти і усвідомлювати. Набридло те, що розуміючи це, виправляти ніхто нічого не збирається.

Управи на таких нема.

P. S. Зрозумів, в чому важкість Києва – у воді. Хлорка з крану, отрута з неба. Навіть дощ, який я так люблю і який сьогодні ллє цілісінький день, не приносить того задоволення, що в Санжарах чи Комсомольську. І шум. Не люблю шуму, хоча, з часом, звикаю, тим самим заганяючи свої нервові клітини у прірву.

P. P. S. Ще. З усіма без винятку людьми тре бути добрим і мати багато гарних знайомих і друзів.

Київський метрополітен. Щасливий я їде Сирецько-Печерською лінією від “Харківської” до “Золотих воріт” на пересадку на червону лінію після приємних обійм коханої.

18:25. Ст. м. “Золоті ворота”. Люди. Всюди люди. Натовп доходить до середини станції, вилазить на платформу, не дає вийти з вагону. Час пік.

Вибиратися доведеться щонайменше хвилин десять, може і більше, плюс до того явна штовханина, дикі крики чергового по станції “відійдіть від краю платформи!”

Сідаю на поїзд у зворотньому напрямку. Доїхав до “Палацу спорту”, перейшов спокійно на “Площу Льва Толстого”. Їду до “Майдану незалежності”. Там, в принципі, ситуація схожа. Хоч всі чотири ескалатори працюють на підйом до “Хрещатика”, але людей від того менше не стає. Йду обхідним тунелем назустріч людському потоку. Без штовханини і проблем добираюся до своєї червоної лінії, сідаю в поїзд і їду до “Шулявки”. Часу витрачено не набагато більше, але без в’їдливого “куди преш”.

Ст. м. “Шулявка”. Підземний перехід після дощу. Чи то забилися водостоки, чи що там з ним трапилося, але біля переходу натовп людей, який нікуди діватися не спішить. Обхожу перехід зліва – там по коліна води. Плавають ящики. Дорога закрита для переходу.

Довелося йти далі, метрів 300 в сторону “Політехнічного інститута”, щоб перейти там і дібратися, врешті-решт, до гуртожитка.

Блага цивілізації, скажете? Та ні, просто срач.