Позначка: роздуми

Поки я тут сиджу і гублюся в здогадках як потрапити додому, деякі персони звалюють посеред тижня.

Питання таким боком: як їх за даних умов можуть чомусь нормально навчити?

Саме в цей день, рік тому, в цьому світі з’явилася ще одна пара закоханих. Іра і я.

Рік. Один рік. Перший рік. Яким він був?

А різним. Як це і має бути, останній рік життя людини в моєму віці – рік найбільших змін. І той тихий, теплий літній вечір, і університет зі зміною місця проживання і фактично стилю життя, і нові випробування…

Іра як людина… ну люди змінюються. Змінюється і відношення до них, йде переосмислення всього того, що пережив, побачив і почув. Але в процесі, до омріяного віртуального контрольного пункту в 1 рік, щодня знаходиш в тій найближчій людинці щось нове. Не буду таким вже ідеалістом, не все то нове гарне, але чи є не так, а якось по-іншому, в інших? Мабуть, ні. І тому сприймається це нормально, змінюєшся сам і намагаєшся допомогти змінитися тому, хто поруч. Їй.

Чому ми і чому вдвох? А так вийшло. Але тепер уявляю, що без неї було б як мінімум удвічі тяжче. Перші місяці звикання до нового місця (я все про той же універ) пережити без неї було б важче. Підтримка, розрада, допомога.

А разом з тим і радість. Не витрачається марно час, бо є до кого піти і що зробити, бо є фактичне джерело того людського комунікативного досвіду, який дає нам кохання.

Важко і легко водночас. Іноді важко, бо зі всякими дрібничками виникають свої проблеми. Частіше легко, бо відкриваються нові простори до самопізнання, до нового бачення світу. Легко ще тому, що є кого обійняти, кому віддати ніжність і ласку. І це чомусь приносить величезне задоволення.

Те щасливе літо повернулося. За два семестри постійних розлук тепер знову можемо бачитися щодня і скільки забажаємо. Так зараз, і так буде два найближчі місяці. І їх треба прожити по-максимуму. Разом і окремо фізично, але завжди разом отими тонкими але такими міцними і кількісними нитками що нас зв’язують.

Якось філософськи вийшло, неромантично. Можливо таки тому, до чого я і дійшов вище, що деякі речі переосмислилися. Кохання – не фанатизм. Не сліпа відданість. Кохання – то складний процес мислення, насправді, але такий, що без іншої людини ти просто не існуєш – настільки вона тобі потрібна. І завжди не розумієш – навіщо потрібна. Але так є, бо ж любиш.

Романтика буде сьогодні вдень, а тут так, роздуми. Роздуми, щоб відігнати старе і давнє, але не забуте, зрозуміти нове і спробувати зазирнути туди, у “завтра” – що ж там буде?

Можливо, варто просто прожити і побачити.

Єдине, про що можу сказати точно, що буде завтра: ніжно обійнявши, прошепотіти їй на вушко “Іра, я тебе люблю”…

Я вроді тут завжди пишу правду.

Сесія проходить ужасно. І не просто так ужасно, я б сказав, через задній прохід. “Порадувала” інформатика – замість обіцяних “А” отримав автоматом “Бе”, ТЕЦ зданий на “Д” (і слава Патріку, бо доля тих, хто його ніяк не здав, уже заздалегідь розписана, в принципі). Вишка здана з горем-пополам на те саме “Д”, в чому, визнаю, провина моя, так як теорію завалив повністю. І виправдовуватися не збираюся. Ну і сьогоднішній цирковий номер (тобто, вчорашній) – 11 чоловік з 19 у пана Немировського (і це тільки наша група!) іде на перездачу. Ну… вже сьогодні. В т. ч. і я. Сиджу над конспектом і думаю собі, що краще б він поставив те “Е”, аніж посилав “на потім”. Легше було б якось. Та і без різниці вже – не повпливає оцінка ця ні на що, ну, хіба що на майбутній і примарний диплом, в який вона зразу йде.

Найвеселіше те, що ВСІ заліки, які НЕ ВПЛИВАЮТЬ на стипендію, в мене здані на “А”. Я, в принципі, так і думав, що загальна сума зарядів… тобто оцінок в моїй заліковці за кожен семестр – константа, от тільки як вони розподілені – оця штука сильно варіюється. Тоді було порівну. Все на 4 майже. Ну а тут з одного боку 5, з іншого – 3.

Знову були стички з Іриною щодо її ігор, я не знаю чим все це скінчиться, якщо вийде так, що я приїду додому – то будем розмовляти детальніше. Сміх і гріх… Єдине, чого я боявся у відносинах з майбутньою дівчиною у свій час – щоб не гризтися через дрібниці і через те, що суперечить принципам – косметика та ігри. Чорт з ними, з тими іграми і з тими, хто їх придумав!

Ну а так все чудово, якщо можна взагалі так думати. Болить голова. Мабуть, це все через того ж Немировського, “трясця його родичам”, як він нам всім каже (дослівно).

Уже просто хочеться додому. По-тваринному просто хочеться. Літо, сонце, можна було б купатися, кататися, бігати-пригати-лазити. Нє, нада вчитися… Якщо чесно – треба відірвати руки тому, хто затягнув так допізна сесію, і засунути ті руки в анус. Самим натуральним способом – пальцями всередину. Ччорт!

Просто накипіло. Другий курс обіцяє бути ще “веселішим”, але до нього треба спочатку дожити.

Не знаю, що чекає вдома. Або відкручена голова, або мізки по стінці. Але пофіг, на все пофіг, здати фізику – і змотатися додому.

Не вірте ніколи, якщо я кажу, що не хочу їхати. Хочу. Дуже хочу. Але просто часто не маю можливості. Як от зараз.

Вийшло довго, слізно і нудно. Тому завершую. Хочеться вірити у благополучну здачу останнього екзамена і у своє якнайскоріше повернення на Батьківщину – у Нові Санжари. І в Комсомольськ.

Тільки не в цинковій оболонці, а під веселий стук коліс “Столичного Експресу”, або, накрайняк (так воно, мабуть, і буде) під гул мотора маршрутки.

Поки все.

Короче, писав він трохи не так, але з усіх його творів, що він мені передав, я вибрав дуже піходящу цитату:

“Книги не згорають. Вони горять, тліють, їхній попіл відгонить жаром. Та вони не горять, адже справжні книги пишуться не на папері, а в пам’ті людей. Зате можна змінити людей. Навіщо палити книгу, якщо її ніхто не прочитає.”

Як в воду дивився.