Red Hat — це коли ти сидиш на кухні на роботі, жуєш свій салат, а потім раптом дізнаєшся, що перед тобою клацає на телефоні сам Едік Шишкін. І ввечері ти вже п’єш із ним пиво.

Хто не пам’ятає, ось моє інтерв’ю з ним шестирічної давнини. І нове має бути скоро, сподіваюся.

Чесно кажучи, я відверто розчарований тим, що зробив Olympus зі своїм флагманом. В оглядах чомусь про це не говорять, але коли дивишся лабораторні знімки в порівнянні з іншими камерами, виявляється, що результат застряг ногами десь у 2010–му році на рівні мого бувшого D3100. Щось таке нечітке, і шумить сильно.

І за це вони хочуть 2000, і це тільки туша.

Звісно, я розумію масове невдоволення цим числом. Дві тисячі! Камера сильно переоцінена, навіть зважаючи на цілком виправдане фапання на вбудовану стабілізацію. Але чого воно варте, коли картинка шумить? Olympus, ти не міг узяти все те саме, але не старатися запихувати понад 20 мегапікселів у подвійний кроп? Видно ж, що 16 — стеля, а ще краще, якби було 12. І цього б на все вистачило, і шумів би не було.

Окремо хочу додати, що мене нудить від самих скріншотів меню, а від пояснення, як ним користуватися, паморочиться в голові. Я ще можу зрозуміти вимикач зліва (why not?), відсутність джойстика (хоча зараз це вже дивно для камери, яка позиціонується як репортажна) і невиразне керування експопараметрами. Але UI! З таким UI за ергономіку не може бути більше 2 за 10-бальною шкалою.

Вітаю, Olympus, ти зробив наддорогу іграшку.

Я морально готовий до X-T2 і дорогущого скла 16–55 f/2,8. Без стабілізації та без повністю артикульованого дисплея, зате з безкомпромісною картинкою і настільки очевидним, простим і зручним керуванням, що тільки чудно, чому в інших не так. І якщо мене найближчим часом не здивує Panasonic з їхнім привидом у вигляді GH5 або той же Olympus із фантомною надією на повнокадрову бездзеркалку, то так воно, думається, і буде. Дзеркалку не хочу, а то вже зважився б на D500.

P. S. Подивіться чеський фільм «Теорія тигра». Надзвичайна штука.

Друга і остання на цей раз порція лекцій завершилася незрозумілими речами від продажників, і, врешті-решт, усіх інженерів відпустили на всі чотири сторони.

Німецькомовні міста восени плачуть від сентиментального зворушення, коли я приїжджаю до них у гості, і тому цього разу як тільки видалася вільна хвилинка походити пороздивлятися, пішов дощ.

Ми начепили свої червоні капелюхи і гуляли вулицями невеличкою компанією. Люди посміхалися, дехто цікавився, хто ми і звідки. Якась доволі старенька вже бабуся перепитала «oh, software company? I wish a good luck to you!» Також ми влаштували мініатюрний флеш-моб і завалилися в Pizza Hut. Хто не знає — у них на логотипі якраз червоний капелюх. Скидку не дали, але піцца смачна. Темний Францисканер також.

В EscoBar’і наливали Augustiner Dunkel. Яким боком там Пабло, я так і не зрозумів. Зате доволі шумно і тісно. Йому б не сподобалося.

З Lidl’а везу три Ritter Sport’а до чаю.

Парі дівчат у гік-магазині залишили маленьку порцію здивування.

Завтра в аеропорт, і я таки сподіваюся, що нікому не прийде в голову знову зупинити рух на потрібній нам гілці.

Чим більше слухаю всілякі лекції, тим більше переконуюся в тому, що будь-яка тема може бути цікавою, якщо доповідач і правда любить свою роботу, а також що навіть із найулюбленішої спеціалізації можна зробити наднудну презентацію, якщо ти не вмієш говорити. Так, чувак із команди маркетинга, я зараз про тебе.

Вечірній Мюнхен дуже сильно контрастує із «сільським» пригородом. Місто надгарне, надживе, я здивований тій кількості незворушних велосипедистів, які просто так роз’їжджають фірмовим німецьким асфальтом, розганяючи натовп пішоходів. Незліченні паби, пивний пасаж із живою музикою, класичний темний дюнкель і білі баварські ковбаски — усе це тепер можна помітити галочкою у своєму TODO. Милі єврейки напідпитку, француз-філософ і, звісно, традиційні баварські офіціантки з роду тих, кого пропустила інквізиція, — такою була вечеря сьогодні.

Ранковий Мюнхен, на жаль, ні разу не порадував. S-Bahn в офіс зрадницьки завмер за 3 км до цілі, бо комусь саме в цей холодний понеділок захотілося лягти на рейки. Говорять, такі затики трапляються регулярно. Звісно, таксі нас забрало, але довелося годинку померзнути на зупинці.

Завтра другий раунд лекцій, і деяка невелика надія на те, що вдасться побачити місто до заходу сонця.

І так, тепер у мене є власна аутентична шерстяна червона федора. Саме така, як на логотипі моєї компанії.

P.S. Тель-Авівці скаржаться на собачий холод. А тут навіть не мінус :).

Мюнхен пізньоосінній. Я поламав замочок на триклятій зимовій курточці, і тепер почуваюся не дуже комфортно. Центр Європи, стидоба. Ще й гребінець забув.

Перша подорож літаком. Регіональний економ схожий на автобус, тільки з тією різницею, що їде він над хмарами. У фільмах таких літаків не показують. Зате стюардеса доволі мила, нагадала мені одне дівча з подій майже десятирічної давнини.

Тим не менше, місцеве пшеничне на висоті, а шніцель, як завжди, величезний. Я не розумію от, невже ці європейці стільки жеруть?

Для відпочинку дістався надзвичайно милий, затишний і сучасний номер на третьому поверсі. Браво Red Hat, це цілком компенсує переліт :). Завтра ще спробуємо зацінити сніданок.

Далі презентації, екскурсії, паби. Я ж по роботі тут, а не аби чого.

Усе-таки, відсутність кордонів — це надзвичайно. Відчуваєш себе дико, коли в’їжджаєш в Австрію (чеською — Rakousko, що дивно, поки не прочитаєш на Вікі, чому так) на швидкості 160 км/год.

І взагалі, зранку жуєш мюслі у Брні, потім обідаєш із Farcaller’ом у Відні, а вечеряєш знову у Брні — це ще більша дикість. Ніякого планування, просто щаслива оказія.

Кілька цікавих фактів для такого дикуна, як я:

  • квиток у 2-му класі на швидкісний поїзд типу українського Інтерсіті+ із Брна до Відня — 20 €, назад так само, їде півтори години, контроль документів на рівні «ага, бачу», вибір місця у вагоні вільний, людей мало, купити квиток можна онлайн і світити його зі смартфона, не роздруковуючи;
  • віденський вокзал — хай-течні хороми, брненському вокзалу має бути соромно прямо зараз;
  • у Відні багато людей неєвропейського вигляду, і це справді кидається у вічі, а одна з вайфайних точок доступу на вокзалі називається якось типу «free-refugee-camp», що якби натякає;
  • віденський метрополітен — четвертий (після харківського, київського і мінського), у якому я покатався, але він не такий гарний, хоча багатоповерхові станції з ліфтами вражають;
  • проїзний на день — щось близько 8 €, музей — 10 €, місцевий шніцель — 15 €;
  • усі так чи інакше знають англійську, будь то офіціант чи дівчина в гардеробі (shame on you, Česko!);
  • виставка японської еротики 18-го ст. — це не зовсім те, про що я думав, коли прокидався осіннім ранком;
  • і найголовніше — на тротуарах є недопалки, ніхто не ідеальний.

Звісно, за 6 годин (ще й коли дощить) щось хоч якось роздивитися дуже складно, та і не було в мене такої мети. Приїхав давній товариш з Ірландії, а місто на тлі зустрічі виглядало просто приємним додатком. Якщо цілеспрямовано їхати, то на кілька днів, і бути готовим витрачатися, бо там доволі дорого.

Я просто залишу посилання на деякий скрипт тут, а нижче подам результат його роботи на прикладі одного відомого вірша Василя Симоненка.

Ty znaëš, şo ty — lŭdyna?
Ty znaëš pro ce čy ni?
Usmiška tvoӓ — ëdyna,
Muka tvoӓ — ëdyna,
Oči tvoï — odni.

Biŀše tebe ne bude.
Zavtra na cij zemli
Inši hodytymuṫ lŭdy,
Inši kohatymuṫ lŭdy —
Dobri, laskavi j zli.

Ṡogodni use dlă tebe —
Ozera, gaï, stepy.
I žyty spišyty treba,
Kohaty spišyty treba —
Glădy ž ne prospy!

Bo ty na zemli — lŭdyna,
I hočeš togo čy ni —
Usmiška tvoӓ — ëdyna,
Muka tvoӓ — ëdyna,
Oči tvoï — odni.