Категорія: Збірка «Сонце»

У мареві зернистого туману
Угледівся мені дівочий стан…
Будь ласка, Сонечко, не вводь мене в оману –
Я бачу ясно, що пустий широкий лан.
Та Сонце світить надто вже яскраво,
Спокійно грає барвами роси,
Підкреслює виразно (ще й лукаво!)
Сліпучий блиск твоєї довгої коси.
А ти стоїш одна у цьому полі,
Задумливо, на самоті собі.
І вітер буйний, провісник моєї долі,
Нещадно плечі стиснув холодом тобі.
Та рвучким рухом рвеш жахливі пута,
Вриваєшся у вир подій моїх…
Душа твоя не замкнена, не скута…
А очі… Я тону в очах твоїх!
Біжиш назустріч, прям до мене, ось сюди!
Здіймаю руки я – готовий обійняти!
Та ти зникаєш… знаю – марево лиш ти…
Стою розгублений й не маю що сказати.
Був образ твій – за мить уже нема,
І сіло Сонечко, розвіявся туман.
А я стою, забувши всі слова…
Чи дійсно бачив я дівочий стан?

23:05 25.01.2007 р.
10:20 26.01.2007 р.
20:04 17.04.2007 р.

Моє кохання, незгасимая зоря!
Пройду з тобою ріки повноводні,
З тобою зовсім не боюся я безодні –
Коханню підкоряються моря!
Моє кохання, незгасимая зоря!
Настане час – ти зійдеш наді мною,
Настане час – і буду я з тобою:
Моя душа – твоя, твоя ж – моя!
Моє кохання, незгасимая зоря!
Коли ж настане той щасливий час,
“Тебе” й “мене” не буде, буде “нас”,
Коли розквітне радістю земля?
Моє кохання, незгасимая зоря!
Скажи мені, коли тебе чекати?
Скажи, як буду щастя дарувати
Тобі одній, моїй єдиній, я?

16:04 13.12.2006 р.

Для чого жить? Щоб марно сподіватись?
Щоб прокидаючись щораз в жалю,
Поставу горду бачити твою
І з сумом від примари відвертатись?
Мій розум в розпачі і зовсім без думок,
Мої думки лиш в темряві одні витають,
Яскраві колись образи кудись тікають,
Мабуть, у світло ще не скорених зірок…
Ось ти ідеш, вся гордість напоказ,
Сіяєш, наче в чистім небі Сонце,
Яке давно не дивиться мені в віконце…
Ідеш собі… і запитаєш мене враз:
“Як справи, чуєш, як життя?”
Моргнеш услід веселим ясним оком
І ніби так, абияк, ненароком
Зворушиш кляте в серці забуття.
Як справи, кажеш? Жах! І не питай…
Ти ж знаєш, що зі мною і від чого,
Ти ж знаєш, серце крається від кого,
Ти ж знаєш… може… ліпше ж ти не знай!
Ти пробіжиш собі, здійнявши вир страждань,
Бездумно так, на пустощах дівочих,
А я згадаю знову оті очі…
І знов впаду у пастку сподівань.
Дарма. Хай так. Ти знову за спиною.
А я, спинивши поступ лиш на мить,
Та й сумно гляну вслід… І защемить
Те кляте серце клятою журбою…
Ця мить сплила… І ти вже за дверима,
Тебе не видно… Хай… Я вкотре сам.
Та завтра, в той же час і знову там
Я проведу тебе з жалем услід очима…

22:34 21.11.2006 р.
20:55 30.11.2006 р.

Неуловимість звучно кинувши в основу,
Зірвала мрій моїх стрункий політ.
Та я не здавсь, не здався я, а знову
Ганяюсь, як за мишею хитрющий кіт.
Та я не кіт, повір мені, о ні!
Не здатен з’їсти жертву, вполювати.
Та й ти не миша (чи ж могла тоді
Мене у себе щиро закохати?)
Чи, може, винуватий в тому я,
Що в день отой тебе тоді побачив?
Ти впала в душу, вбивши забуття,
Звільнивши рабський світ в мені неначе.
Та я не винен… Просто покажись!
Кидай у схованки зі мною грати!
Та повернись до мене, повернись!
Удосталь долею навскид стріляти!
Я ж сам… Ти ж бачиш, я один.
А ти єдина, хто зі мною бути може!
Я ж сам… І п’ю гіркий полин…
То може, наше щастя переможе?
Як ти гадаєш, музо, як?
Вирішуй ти, виходить чи ховатись.
Одне прошу: не кидай мене так,
Бо я від суму ладен розірватись!
Скажи лиш слово – я одраз скорюсь,
Скорюсь тобі, мов раб перед царем.
Я буду жить, життя ж я не боюсь!
Боюсь лиш суму (палить, як вогнем).

16:13 8.10.2006 р.

…Сонце затягнулося чорними хмарами, ба й потемніло, кахикнув вітер і почалася злива. Дикі краплини нестримної вдачі стрімголов неслися до землі, розбиваючись о неї та наводнюючи посуху цілющою вологою. А волога собі пливла вниз схилом цивілізованого асфальту, зливаючись у маленькі поточки, які дивним дивом збігалися у бурхливу річечку…

…Її ходу не можна не впізнати. Визираючи на цивілізацію з-під парасольки, Вона стрибала через цю річку та її вірні слуги, водяні рукави. Брудними бризками окроплюючись, Вона несамовито кричала усередині створеного Нею фонтану, змінюючи своє личко із напружено концентрованого, до радісного та грайливого. Я Її бачу!..

…Жах! Це жах! Клята погода псує всю картину! Вітер збиває Її з ніг, дощ затуляє Її образ, а п’янючі шоферюги обливають нас обох навіть не озираючись. Та хай. Рушаю Їй назустріч, огортаю своїм плащем, і вдвох ми йдемо у безпечність. Подалі від стихії!..

…Тріщить-вирує у каміні стихія! Віддає альтруїстично тепло нам. Вона усміхається і п’є чай. Зігрітися!..

…А я дивлюся. Ніщо більше не зможе нам завадити…

…Ніщо і ніколи!..

…Стихія за вікном почала вщухати, і Вона заснула…

…А я дивлюся собі…

…Ніщо і ніколи!!!

21:13 5.09.2006 р.

Довга яскравосонячна коса майнула у натовпі, і сутність, не зважаючи на згасаючі залишки розуму, слухняно повелася за нею.

Зупинилася.

Витончено виразне обличчя незрушно вдивлялося над натовпом. Осміхнувшись, відволікся. Озирнувся: таке ж непорушне личко цілком виражало внутрішній спокій і рішучість.

Втягнувся.

Лише на мить відволікся і озирнувся. Нема! Ти де? Свідомість окропила тривога. Швидко наблизився натовпу. Ти де? Нервово озираючись, розум втрачав рівновагу.

Зникла!

Ти де? Гострий докір виринув з існування і отверезив розум. Ну не дурень? Щастя було так близько, а прогледілося зверхньою впевненістю. Хай би і примарне щастя! Де ж ти???

Згнітився.

Миттю розвернувся і швидкою ходою з потупленими до землі очима спрямувався дому. Подалі від людей і від себе. Ну не дурень?!

А у бічній кишені від палючого сонця танув шоколад.

22:11 1.06.2006 р.
22:32 3.06.2006 р.

Тамуючи подих, милуюся,
Як пливе неквапливо у сон.
Я за нею пливу і дивуюся,
Що серця наші б’ють в унісон.
Обіймаючи міцно і ніжно,
Споминаю день пройдений цей,
Темная нічка наріжно
Вкрала блиск таких милих очей.
Зійде Сонце – настане день знов,
Осіяються блиском ці очі,
І скидаючи плащ злої ночі,
Повернеться незрима любов.

23:50 22.05.2006 р.
09:00 27.05.2006 р.
07:35 24.11.2008 р.

Лежу. Поступово
Думки відлітають від мене частково.
Летять. До тебе
Думки потихеньку, поволі від мене.
Прилетіли. Раптово
Тіло зніміло і стало прозоре:
Боїться. Злякалось
І від світла у тінь непримітно сховалось.
Ти спиш. Чудові
Сни сняться тобі кольорові.
Ти спокійна.
Спокійний і я, а потому
Думки потихеньку тікають додому.

23:42 14.04.2006 р.

…Досі незнаним сонцем засіяла Вона серед отого відстороненого, але тісно вкоріненого злободення. Засіяла так, що зникла тінь щоденної рутини, а досі проклятий світ сповнився невимовного щастя, яке повернуло ціль мого існування. Нарешті я відчув, що не маю стояти осторонь поточного і чекати своєї скорої чи нескорої (однаково неминучої) участі. М’яким світлом пролила Вона на мене Життя.

Я сповнений Сили і Любові! І поки Вона є, я буду жити не лише заради самого життя чи якихось його примх, а ще й хоча б для того, щоб бачити Її, чути Її, відчувати Її. Вона на диво легко дає цілющу наснагу думати, сприймати і… жити!!!

Будь, моє Сонце! Просто будь!

20:49 17.04.2006 р.