Ти де? Скажи. За хмарами
Літаєш в небесах?
Задумалась, замріялась,
Заплуталась в думках.
Ти з ким? Скажи. Самісінька
Живеш під Сонцем цим?
Нікого не порадуєш
І сміхом золотим.
Ти як? Скажи. Не скучила
За волею думок?
Закрита і зажурена,
Спалила наш місток.
Коли? Скажи. Чекатиму,
Зустрінемось в саду.
Спитаєш мене: «Вражений?»,
А я скажу: «Люблю».

23:20 30.03.2009 р. (м. Київ)

Кіно пройшло. Зірвалось павутиння…
То із зимових, теплих ліхтарів,
Що так засвічували рай осінній,
Останній вогник в далечінь злетів.
Затихла музика. Завмер і вальс.
Подоли суконь р-раз – не шелестять…
Малюнком на асфальті пише час,
І очі гасяться, і більше не горять.
Не бачити їх більше, хоч-не-хоч.
Хотілось кращого, а вийшло, як завжди.
Життя спіткнулось, полетіло сторч…
Лиш крик в тунелі: «Стій! Ну стій! Не йди!»
Зима глуха. Вона сліпа. Німа.
Німою сценою зривається фінал
Спектаклю, де тебе уже нема –
І Сонце ліньки йде за перевал…
За написом на скорченій стіні:
«Отут був я, і небо було тут»
Сховалась зрада… чи її вогні.
Але нікого більше в ній не віднайдуть.
Забудуть все. Забудемо і ми,
Такий є час, важкий, хоча швидкий.
За те лиш вдячний, що були людьми:
Такий лишивсь – живий, але… живий.

19:28 21.02.2009 р. (м. Київ)

Захід за заходом, днями, ночами,
Бачу в тумані очі твої.
Чи то ввижається, чи то збуваються
Мрії минулі, жадані й сумні.
Стій, зупинися хоча б на хвилиночку,
Дай намалюю тебе, як ти є.
Клаптик паперу, графіт і фантазія –
Більше не треба, це щастя просте.
Обриси губ, акуратне волосся,
Вії довгенькі і очі палкі.
Ох, твої очі, начебто з ночі,
Наче пронизують – ні, не німі.
Я намалюю їх, хоч і графітово,
Хоч і без кольору, але вони
З-під олівця вийдуть синіми-синіми,
Так, наче небо під Сонцем весни.
Можеш зникати, малюнок закінчено,
Ти на листочку і в серці завжди.
Але ж повернешся, знаю, повернешся,
Я шепотітиму «мила, прийди…»

22:35 19.12.2008 р. (м. Київ)

Ти сидиш. Усміхнулась ласкаво.
«Може, чаю?»
«Облиш, не про те.
Я не чаю від тебе чекаю».
«Може, скажеш? Питання ж просте…»
Дивина собі й годі. Маленька,
А розумна, як тисяча книг.
«Розумієш…» – і змовкнув тихенько:
Виправдання придумать не встиг.
Ти сидиш. Мружиш очі лукаво,
П’єш із ложечки свій аромат.
Там, надворі, весна величава –
Ти їй пальцями стукаєш в такт.
Я ж сиджу, геть потупивши очі,
Як хлопчисько, їй-богу, малий.
Твої очі знахабніло корчать:
«Ну, давай, я чекаю… Німий!»
Ледь повітря набравши у груди,
Ледь слова відпустити узявсь –
Лиш зітхнув, кашлянув від застуди…
Ти хіхікаєш: «Ось тобі, зась!»
Так мовчали і далі ввесь вечір,
Доки холодом чай не простиг.
Розпрощались – і куртка на плечі,
Я й сказати нічого не встиг.
Знаю точно, що завтра ізнову
Під багряний украй небокрай
Ми сидітимем тихо у змові
Розпиваючи кип’яток-чай.

2:03 9.12.2008 р. (м.Київ)

Все, що я зміг,
те зробив,
Все, що я знав –
написав,
Пізнати не зміг –
не пізнав,
Зловити не встиг –
не зловив.
Вибач, якщо
дратував,
Вибач, я просто
любив.
Може, лише
не зумів
Чекати на тебе…
Чекав!
Знай, що навік
пам’ятаю,
Знай, ясно образ
горить.
Шукай мене, як
я шукаю,
З’являйся хоч зрідка,
на мить.

13:02 17.11.2008 р. (м. Київ)

Ти з’явилась до мене у сни,
Ти ставала новою весною,
Засліпляючи сили красою
Пережитки старої зими.
Ти з’явилась до мене у сни
Тихим шелестом степу буяння,
Принесла із собою кохання
Та сказала «дивись, не проспи».
Я й подумав, що зовсім не спав,
Бо твій образ був надто реальним,
Бо та мить перейшла в вирішальну –
Так тебе я тоді відчував.
Я прокинувся десь восени
Сірим ранком з витанням страждання,
А почув лиш далеке ридання:
«Я ж просила, дивись, не проспи…»

21:19 9.10.2008 р. (м. Київ)

Запитався я у неба,
Чи єдине Сонце в світі?
“Не єдине, так і треба”, –
Шелестіло в верховітті.
Запитався я у річки:
“То нащо так сонць багато?”
“Скільки душ — і сонців стільки”, –
Дзвінко булькнула, пихато.
Запитався я у вітру:
“Чом не бачу, що так є?”
Вітер дунув у макітру:
“Сонце в кожного своє!”

19:39 4.08.2008 р.

Зустрів би зиму… якби міг зустріти,
Кидав би сніжки, якби міг кидати,
Чекав би весну, якби міг чекати,
Хотів би літа, якби міг хотіти…
Напився Сонцем, світлом би зігрівся,
Побіг би вітром, ген та поза хмари
Та став би світлом, був собі й світився,
Давав тепло, а, іноді, і жару.
Прокинувся б, заснувши серед неба,
Зібрав зірки у Всесвіта торбину,
Розсипав їх (а, може, так і треба?),
Й побіг собі у Місячну долину…
Зустрів тебе на роздоріжжі долі,
Спіймав бігом, як випадкову вдачу,
Щасливчик, тут, на кам’яному полі,
Від щастя і від радості я плачу.
Зустрів я зиму, адже зміг зустріти,
Кидався снігом, бо зумів кидати,
Чекаю весну, є кого чекати,
І хочу літа… є нащо хотіти.

30.12.2007 р.
14:47 31.12.2007 р.

– Всяке бувало…

Я не встиг закінчити. Оля сумно зітхнула і зупинила мене своєю рукою. Певно, їй просто було неприємно згадувати той час і ті події.

Сонце пекло. Єдине, що рятувало нас – це розкішні дерева парку. Вони росли тут віками, вбираючи у себе силу землі та добро тих людей, які дозволили їм бути. Та і що лукавити – ці зелені велетні бачили не одну таку пару, щасливу і нещасну, чули усякий шепіт і навіжений крик, запаморочливі освідчення і слова болісної розлуки.

У голові нічого не бажало вкладатися, а сам я своїми силами вже і не прагнув цього зробити. Роки пройшли, куди від них подітися. Я думав, що забуду, що все минеться з часом. Але ж випадок є випадок. Я її побачив.

Доріжками сновигали люди, кожен із них зі своїми проблемами, і не було їм аніякого діла до того, що я відчував і переживав. Ну звісно, яка там увага, не дивлячись на те, що для мене сьогоднішній день був цілим Всесвітом, а Оля – єдина жива істота.

Вона абсолютно не змінилася. Все те ж сяюче обличчя, та сама довжелезна, туго переплетена коса. І очі… Що я міг за них віддати у свій час, та і, мабуть, зараз? Все. Я завжди міг читати думки по її обличчю. Але зараз там пусто. Байдужість.

Я просто був наївним. Ототожнював її і своє життя, ставив її єдиною ціллю мого існування. Чого цим можна було добитися, коли від неї я так нічого і не дочекався. Але чому ж тоді я не можу її забути? Що тримає мене з її образом?

Не хотів я більше шукати відповіді на це питання, не мав сил, не мав бажання, більше того, я знав, що знову ж таки нічого гарного я не знайду. Це все безвихідь, треба повертатися туди, звідки все починалося, аби уникнути цих думок.

Дарма я тоді її побачив…

Все, треба з цим покінчити. Я піднявся.

– Ти куди? – її очі виражали вже якусь зацікавленість, навіть якийсь глибоко прихований подив.

– Йду. Досить і з тебе, і з мене.

Річка вигравала на світлі, іскрилася і тихо собі пливла своїм руслом. Все-таки, я заздрю цьому, бо теж хотів дуже давно жити і йти однією дорогою, знаючи наперед, що мене чекає за наступним поворотом. Та не судилося.

Я відступив до краю. Оля крикнула і затулила очі своїми долонями.

Та я не впав. Вітер підхопив мене і поніс вгору, до самого Сонця.

15:28 20.05.2007 р.

Ти відпустила, Сонце –
благодать.
А я простив, чого вже там страждати,
Чого думки свої углиб ховати,
Коли їх можна (просто це!)
віддать.
Ти зрозуміла, що було
і буде,
Я зрозумів, що марно, що реально,
Коли душа моя, важка й страждальна
Ішла в вогонь… а там ревло…
Забуде?
Мабуть, що ні –
призналася
Рядками ніжними в листі;
Розп’ятому трагічно на хресті
Сонцем показалася –
мені.
Я встав з хреста і вільний
став –
Я свій, та під твоїм теплом
Обласканий тим ангельським крилом,
Отим добром і розумом, що спільний…
Кохав!

20:41 3.05.2007 р.