Позначка: роздуми

Основна помилка у викладанні філософії у технічних ВУЗах студентам технічних спеціальностей полягає у перевантаженості текстів, які даються на опрацювання.

Технічній людині не властиво читати купу «водяного» тексту і вибирати звідти якісь головні ідеї, аби вловити, що ж хотів сказати Гегель, Копнін чи Ільєнков.

Виправляється це роботою викладачів по витягуванню цих ідей з текстів, формування з них простих і зрозумілих таблиць, а при подачі їх студентам — розжовування основних понять і принципів, чому так.

Простими словами: чесно, мені пофіг, як думав Арістотель, і з ким його порівнює Копнін. Особисто мені важливо те, до чого дійшли врешті решт роздуми щодо, наприклад, «рассудка» і «разума». Невже так важко написати два речення типу «Рассудок — це», «Разум — це»… і все?

Особисто я ці всі їхні філософські структури намагаюся уявляти якось ієрархічно зі зв’язками між собою. Суть техніка — автоматичний аналіз «на льоту» сказаного і написаного, а не намагання зрозуміти, як це уявив за них автор.

Нізачот філософам, вопсчем :).

З одного боку: півтора роки довіри.

З іншого: у неї виявився інший.

Чому дівчата?

Тому, що вони.

Востаннє снилася якась дурня, яка, в принципі, основана на реальному сприйнятті, але до того специфічна і радикальна, що я не думаю, що вона варта бути приведеною тут.

Був з Бе на Хрещатику і Контрактовій. На Контрактовій був якийсь концерт (біс їх зна який, щось типу піару Нокіі), нас вистачило лише на Мед Хедз, які мені особисто сподобалися.

Продивився дві документалки: одну про нині покійного Янковського, іншу — про Шевчука. У голову лізе всяка лірика, яка ніяк не може оформитися у вигляді чого-небудь більш-менш пристойного.

Замінив Psi+ на Kopete, метаконтакти та інтеграція рулять.

Про навчання свідомо не пишу, всьо і так ясно.

Сьогодні перестріли дівчата, попросили відкрити пляшку пива. Я ж завжди із собою ношу свого адмінського ножика, там і відкривачка є. Відкрив. А потім подумав, чи правильно зробив. Власне, хай п’ють як їм так хочеться, аби небагато і не курили. Стрьомні такі дівчата.

В ПХ на Контрактовій просили чек, аби сходити до ведмедів. Така черга довга була через той концерт. Ну дав.

У вагонах метро на двох лініях попри пости на форумі метро нових схем не знайшов.

1. З цього моменту припиняю пошук дівчини, і починаю ставитися до них (дівчат) скептично і нейтрально. Тій, кому вдасться розтопити цей лід, доведеться відчути сильний потік позитивних емоцій;
2. припиняю сам писати без нагальної потреби будь-кому в аську/жаббер;
3. припиняю нав’язувати для оцінки свою творчість;
4. відключаю телефон за винятком тих випадків, коли самому треба подзвонити.

Коли іду сам — дивлюся по сторонам, коли ідем удвох — дивлюся під ноги.

Два неприємних діалога.

Перший:

— А де Ірка?
— А пішла від мене Ірка.
— Ви що, розійшлися??
— Так.
— Та ну… ой… ну вона і ***, ***. Ні, ***. Нічого, ти не переживай.
— Та стараюся.
— Повернеться, от побачиш.

Ха, не повернеться… Це було б надто простим щастям для мене, так не буває. До речі, відфільтровані слова я не розділяю. Не можу думати погано про людину, з якою мені було добре завжди.

Другий:

— А де… Ірка?
— Ну, по чуткам, вже місяці три з якимось Сірьожою.
— Біда…

Біда. А що зробиш, як я навіть не знаю, чому так сталося?

Цікаво, вона ще читає те, що я тут пишу?

Згадалося, як ми приходили на ДК. Частіше стояли чи розмовляли з однокласниками і просто друзями. Танцювали тільки як була повільна музика. Згодом, вже під кінець, старалися туди і не ходити, бо там було скучно.

Сьогодні сходив на ДК не дарма: бачив своїх, а, крім того, побачив Аньку Харченко, яка пропала з мого поля зору роки на два.

Цікаво, наскільки це виглядатиме цинічно, якщо я скажу, що без дівчини більше часу на інші важливі справи? Але, знову ж таки, як це узгоджується з тим, що без неї сумно?

«Обязательно нужен очень хороший вокал. Ну обязательно. Плохо петь в хэви-металле нельзя. В других жанрах можно, наверное.» © Валерий Кипелов

Останнім часом якщо і дивлюся (зазвичай рідко), то тільки документальні фільми. Чому?

Можливо, набридло ігрове кіно як таке, з його апріорі показушним характером. Не хочеться бачити уявний світ, хочеться дивитися і аналізувати те, що є насправді, або те, що було колись і значною мірою вплинуло на сьогодення, до якого відношуся, причому безпосередньо, і я.

Можливо, немає такого грайливого настрою, аби дивитися вигадані історії, через особисті обставини (читай — відсутність половинки), і через навчання.

Ну і, можливо, через те, що потроху змінюється світогляд з такого рожево-оптимістичного на прагматичний, що є комбінацією двох глобальних обставин, названих вище (думаю, це вірогідніше).

По суті — продивився фільм про Хрущова, а конкретніше — про «його» холодну війну. Порадували кадри кінохроніки з особистого архіву Микити Сергійовича, де його зняли як звичайну людину-пенсіонера. Ну і взагалі, його візит до США, виступи, головне — його голос, записаний на магнітофонну стрічку, який на 100% передав його думки його ж словами та інтонацією.

Рекомендую.