Категорія: Збірка «Альтернатива»

Дай мені жить, віді­при­ся сірою ске­лею,
Мер­твен­ність геть із очей, і лети з голо­ви.
Може, поси­ді­ти нам, випив­ши добро­го елю,
А потім зірва­тись, пішов­ши від­ра­зу «на Ви».
Чим же зара­ди­ти ста­ро­му, див­но­му ділу?
Та зов­сім не знаю, вирі­шу­вать це не мені.
Може воно вже зго­ві­ло, зотлі­ло, зго­рі­ло?
Ну дай тро­хи волі іти не вслі­пу по стер­ні.
Дай роз­ди­ви­тись оба­біч доро­ги при­блу­ду,
Зібра­ти лахмі­т­тя, міше­чок на пле­чі — іди.
Віль­ним так став би і жив би. Отак я і буду,
Отак я і хочу, спи­таю лишень — ну, а ти?
Взяв­ши лиш тро­хи, що може­мо взя­ти в доро­гу,
Поки­нув­ши разом пока­ра­ний край і свій дім,
Сту­пим в незві­да­не, ледь пере­ліз­ши поро­га,
Попря­му­єм за Сон­цем, зна­ю­чи щастя у нім.
Може, колись, за край неба нас будуть шука­ти,
Так, може, і зна­йдуть нас там не таких, як були.
«Ми хутко за вами при­йшли, щоб звід­си забра­ти».
«Ніку­ди не піде­мо, над­то ми дов­го плив­ли…»

00:57 13.01.2009 р. (м. Київ)

Здрав­ствуй­те доро­гая и неза­бвен­ная Ели­за­ве­та Сер­ге­ев­на!

Пишу Вам из сне­жно­го Подмо­ско­вья. За окном глу­бо­кая ночь, пого­ды здесь нын­че не очень, утром ран­ним двор сне­гом засыпа­ло, да так, что ни прой­ти, ни про­полз­ти, дове­лось лопа­ту в руки брать да отки­дывать его про­чь.

Про­шлым воскре­се­ньем в горо­де был. Сво­ло­чь извоз­чик, про­сти­те, доро­гая Ели­за­ве­та, за гру­бость, пыхтел часа два на обра­тной доро­ге, то ли лошадь, леший, не накор­мил, то ли на грудь при­нял, про­сти Госпо­ди. Ей-богу, пешком быстрее было бы дой­ти домой. Да, так вот, подар­ков наку­пил, в том числе и Вам, доро­гу­ша, толь­ко позволь­те уж мне не рас­про­стра­ня­ться, ибо сро­ка ранее не поло­же­но. Заве­ряю, опе­ча­ле­ны не оста­не­тесь, пове­рьте мое­му опытно­му гла­зу.

Даве­ча имел честь при­сут­ство­вать на при­ёме у губер­на­то­ра наше­го, разго­во­ров послу­шал свет­ских да умных, отве­дал тамо­шние уго­ще­ния. При­зна­юсь честно, доро­гая Лиза, тако­го обе­да видать мне ещё не дове­лось. Всё было устро­е­но лучшим обра­зом! Еже­ли госпо­дин губер­на­тор так тра­пе­зни­ча­ет каждый день, то, пра­во, ему можно толь­ко зави­до­вать.

Целыми дня­ми теперь зани­ма­юсь пере­смо­тром книг в сво­ей скром­ной библи­о­те­ке. Сего­дня, сла­ва Богу, добрал­ся до люби­мой исто­ри­че­ской части. А поза­вче­ра­шним вече­ром осча­стли­вил себя пере­чи­тыва­ни­ем мыслей Сокра­та, да толь­ко близ полу­но­чи встре­пе­нул­ся, так, ока­зыва­е­тся, кни­га сия затя­ги­ва­ет.

Рас­ска­жи­те же Вы мне, как там пожи­ва­е­те? Соску­чи­лись ли по дому, по дру­зьям? Когда изво­ли­те при­е­хать, почтить дав­не­го зна­ко­мо­го своим при­сут­стви­ем? Очень рад буду, доро­гая Ели­за­ве­та, ждать буду с нетер­пе­ни­ем Вас и Вашей сол­не­чной улыб­ки.

Засим изволь­те откла­ня­ться.

Кре­пко целую. Наве­ки Ваш, Але­ксандр.

19:35 27.12.2007 р. (м. Київ)

Десь я її бачив.

Вона про­сто сто­я­ла на пла­тфор­мі, при­ту­лив­шись до мар­му­ро­вої сті­ни, і пла­ка­ла. Чи то очі­ку­ва­ла поїзда, чи про­сто спу­сти­ла­ся під зем­лю, пода­лі від сві­тла і від моро­ки, щоби поду­ма­ти, пере­жи­ти, зва­жи­ти, оці­ни­ти. Чи…

Пога­на дум­ка. Я почав хви­лю­ва­ти­ся. Чому? Мабуть, тому, що сам недав­но так сто­яв, так думав, так пере­жи­вав, почу­т­тя зна­йо­мі, зна­йо­мі дум­ки і намі­ри, а най­гір­ше те, що я знав най­лег­ший вихід… під коле­са­ми поїзда, що набли­жав­ся.

Я не спу­скав з неї очей і піді­йшов ближ­че. Вона пере­ста­ла пла­ка­ти, зро­би­ла крок до пла­тфор­ми… Зупи­ни­ла­ся, обер­ну­ла­ся… Хто б її втри­мав, хто б встиг? Вона спо­ді­ва­ла­ся, що все прой­де непо­мі­тно і швид­ко. Р‑раз — і нема нічо­го. Пусто­та.

Поїзд набли­жав­ся. Піді­йшов­ши до краю пла­тфор­ми і поди­вив­шись остан­ній раз на бай­ду­жі облич­чя, вона зро­би­ла крок впе­ред…

Не було ні кри­ку, ні гала­су, про­сто різ­ким рухом вхо­пив­ши за дов­же­ле­зне паль­то, я витя­гнув її назад…

Не пам'ятаю людей, не пам'ятаю всьо­го того, що було від­ра­зу після спа­сі­н­ня, про­сто їха­ли разом у ваго­ні, я сто­яв і усмі­хав­ся, а вона сиді­ла і пла­ка­ла: “Ангел…”.

20:49 22.12.2007 р. (м. Київ)

post-factum@laptop:~$ sudo modprobe post-factum

Ой, а тут тепло!

Я, мабуть, з'їхав з глу­зду, при­чо­му невід­во­ро­тно. Після доби напру­же­ної кро­пі­ткої робо­ти за обчи­слю­валь­ною маши­ною, після тисяч про­клять, роз­ча­ру­вань та від­чу­т­тя від­су­тно­сті вихо­ду я спра­вив­ся із зав­да­н­ням.

Я – модуль ядра. Такий же, як і тися­чі інших, така ж невід'ємна скла­до­ва части­на закру­че­ної систе­ми, яка пра­цює, будь що пра­цює, іна­кше не можна, іна­кше світ зупи­ни­ться, пото­не у тем­ря­ві.

Після годин спроб, нев­дач і пора­зок, зва­лю­ю­чи цю систе­му у безо­дню, тем­ну, непро­гля­дну, як дно гли­бо­ко­го-гли­бо­ко­го коло­дя­зя, без­ме­жну, як рів­ни­на сте­пу, без­жаль­ну, як саме жит­тя, я піді­брав ключ, я зна­йшов шлях до інте­гра­ції, після чого систе­ма погли­ну­ла мене, я став її части­ною, пра­цю­ю­чою, гар­мо­ній­ною, такою, вла­сне, як і тися­чі інших поді­бних частин…

Так, тут тепло. Я сиджу в пам'яті обчи­слю­ва­ча, див­лю­ся, як ганя­ю­ться ріки інфор­ма­ції, як то випа­да­ють, то з'являються нові мешкан­ці, а систе­ма пра­цює, пра­цює, пра­цює. Її зав­да­н­ня – рух, її сутність – рух, без руху немає систе­ми, без систе­ми немає руху. Рух – це систе­ма. Рух впе­ред, і тіль­ки впе­ред, назад шля­ху немає, поза­ду нуль, поза­ду мину­ле.

Я зажи­во вклю­че­ний у це бур­хли­ве дій­ство. Я можу пере­не­сти­ся у будь-яку його части­ну, адже кожен ком­по­нент – як на доло­ні, все досту­пне, все від­кри­те, все може бути поба­че­ним, почу­тим, від­чу­тим. Це – смак сво­бо­ди, який ні з чим не порів­ня­ти, який ні на що не про­мі­ня­єш, який п'янить, робить без­смер­тним, під­но­сить вище неба, вище всьо­го живо­го, що є в мате­рі­аль­но­му сві­ті, під­но­сить на рівень най­до­рож­чо­го – пізна­н­ня інфор­ма­ції.

post-factum@laptop:~$ lsmod | grep post-factum

post-factum 114548 0

Тіль­ки й того, вся сутність – у цих без­ду­шних цифрах. Я ні від кого не зале­жу, можу кожної хви­ли­ни вибра­ти­ся звід­си, мате­рі­а­лі­зу­ва­ти­ся за кла­віа­ту­ру зно­ву у зви­чай­ну люд­ську подо­бу.

Але я не хочу.

Чому?

Бо там реаль­ність. Там холо­дно і стра­шно. Там нема того, що я здо­був тут – сво­бо­ди, там тіль­ки обов'язки, обов'язки, і ще тися­чі обов'язків, і дур­ні пра­ва, пта­ши­ні пра­ва, нічо­го здо­бу­ва­ти, зга­ду­ва­ти, про­ща­ти, дума­ти. Бо там ти собі непі­д­вла­дний. Там – ти части­на вели­ко­го поту­жно­го ста­ро­го меха­ні­зму – соці­у­му, який хоч і є інте­граль­ним цілим, але біль­ше ски­да­є­ться на моно­лі­тний камінь, з яко­го не вир­ве­шся, не вте­чеш. Соці­ум скрізь, він тебе тво­рить, душить, ста­вить у рам­ки, кре­слить межі, і нема з ньо­го вихо­ду ніку­ди.

Тут все нав­па­ки. Ти від­чу­ва­єш свою важли­вість, необ­хі­дність того, що ти тут існу­єш, бо кожної миті ти можеш ста­ти потрі­бним, при­чо­му не для пустих справ, а для кон­кре­тних дій, напе­ред перед­ба­че­них, пізна­них, про­ду­ма­них, аргу­мен­то­ва­них.

post-factum@laptop:~$ cat showinfo.pp

program post;

uses kernel;

begin

show_module_info('post-factum');

end.

Не зва­жай­те на код, хоч він і про­стий, та роз­криє моє “я” більш об'єктивно. Бо код є код, без­ду­шний, неупе­ре­дже­ний.

post-factum@laptop:~$ fpc showinfo.pp

Free Pascal Compiler version 2.2.0 [2007/08/14] for i386

Copyright © 1993–2007 by Florian Klaempfl

Target OS: StreamOS for i386

Compiling showinfo.pp

Linking showinfo

4 Lines compiled, 0.4 sec

Ну-у-у‑у, це все. Диви­мось?

post-factum@laptop:~$ ./showinfo

I'm your mind!

Занад­то, як на мене, та що поро­биш, кожна пуста річ з пер­шо­го погля­ду не зав­жди пока­зна. І лише якщо копну­ти глиб­ше, поди­ви­ти­ся з інте­ре­сом, з натхне­н­ням, любов'ю – все від­кри­є­ться.

Така моя роль. Пері­о­ди­чна, з пере­р­ва­ми, нічо­го ж і не вді­єш, з якою б силою мене сюди і не тягну­ло. В реаль­но­сті люди, в реаль­но­сті дія­н­ня, там ті, від кого я зале­жу, хто до мене прив'язаний, до кого прив'язаний я. І настає час, той час, коли ліни­ве Сон­це вико­чу­є­ться з‑за кар­пат­ських гір осві­тли­ти рів­ни­ну мате­рі­аль­но­го щастя, і я повер­та­ю­ся у реаль­ність, але не за мате­рі­аль­ним бла­гом, ні. Я з безо­дні інфор­ма­ції несу бла­го духов­не. Бо лише ним одним жива Люди­на, йому одно­му зав­дя­чує сво­їм непе­рерв­ним роз­ви­тком, і якою б потво­рою вона іно­ді не поста­ва­ла, вона сво­їм зага­лом знає – це про­грес. Це невід­во­ро­тне.

post-factum@laptop:~$ rmmod post-factum

It's time to return to reality…

Так, дій­сно, пора повер­та­ти­ся, мене заче­ка­ли­ся, пев­но…

post-factum@laptop:~$ cat /proc/post-factum

cat: /proc/post-factum: No such file or directory

От бачи­те, я з вами зно­ву.

Але зав­тра, ближ­че до пів­но­чі, коли всі поснуть солодкими/страшними/кольоровими сна­ми, я вбу­ду­ю­ся у ядро роби­ти свою спра­ву, дося­га­ти мети, вико­ну­ва­ти місію. І поки люд­ство живе, його тре­ба забез­пе­чу­ва­ти інфор­ма­ці­єю, тому я і йти­му диви­ти­ся, як ганя­ю­ться ріки думок і почут­тів, від­чу­ва­ти­му Все­світ, лови­ти­му і ана­лі­зу­ва­ти­му істи­ну, а зран­ку нести­му її смі­шним, без­по­ра­дним людям, роз'яснюватиму, і нама­га­ти­му­ся зро­зу­мі­ти сам, для чого вони живуть, мислять, коха­ють…

post-factum@laptop:~$ whereis post-factum

post-factum is in the real world now…

1:10 14.08.2007 р.

Ми з'явилися, мабуть, ще з поча­тком часу, з самим існу­ва­н­ням факту існу­ва­н­ня, одно­ча­сно і без­по­во­ро­тно. Ми невід­рив­ні від сві­ту так само, як світ невід­рив­ний від само­го себе, бо ми – части­на його, без нас світ навряд чи б існу­вав, а ми без ньо­го втра­ти­ли б сенс і осно­ву тво­рінь.

Ми – сві­тло­но­сці. Ми – сон­це­по­клон­ни­ки. Ми — вогне­лю­би. Ми ті, хто кон­тро­лює всю енер­гію Все­сві­ту і обе­рі­гає її від тем­них лица­рів без­ум­ства. З само­го нашо­го наро­дже­н­ня, точні­ше, вини­кне­н­ня, кожен з нас був закрі­пле­ний за пев­ною зорею, щоби обе­рі­га­ти її, рости­ти, догля­да­ти. Комусь діста­ла­ся аль­фа Цен­тав­ра, комусь – Про­ціон, мені ж волею випад­ку діста­ло­ся Сон­це.

Живу­чи по непи­са­но­му коде­ксу, сві­тло­но­сці рід­ко коли мате­рі­а­лі­зо­ву­ва­ли­ся в живу масу, існу­ю­чи весь час у вигля­ді про­сто­го згус­тку орга­ні­зо­ва­ної енер­гії. Лише кіль­ка відо­мих випад­ків, коли на бли­жніх пла­не­тах вини­ка­ли якісь ката­клі­зми, і тоді закрі­пле­ний за систе­мою сві­тло­но­сець все­ляв­ся у живу істо­ту, наво­дя­чи таким чином лад у вини­ка­ю­чо­му хао­сі.

Не можу ска­за­ти, що до мене Зем­ля нічо­го поді­бно­го не пере­жи­ва­ла. Загаль­на Рада сві­тло­но­сців не раз штов­ха­ла мене на цю пла­не­ту і під час гло­баль­них воєн, і випро­бу­вань ядер­них бомб, але все обхо­ди­ло­ся якось само, без втру­ча­н­ня ззов­ні, і люд­ство ста­ва­ло на нор­маль­ний, мир­ний шлях роз­ви­тку. Та чим далі йшло діло, тим гір­ше бачи­ло­ся май­бу­тнє пла­не­ти, яка у будь-який час могла себе пере­тво­ри­ти у "чор­ну діру", тоб­то пожи­ра­ча енер­гії, про­ти чого ми, сві­тло­но­сці, вла­сне і боре­мо­ся. Зно­ву була зібра­на Загаль­на Рада, зно­ву поста­ло пита­н­ня про мою мате­рі­а­лі­за­цію на Зем­лю, зно­ву я про­те­сту­вав, гли­бо­ко в душі завча­сно тяж­ко пере­жи­ва­ю­чи роз­лу­ку з Сон­цем, до яко­го я так звик, яке я так обе­рі­гав остан­ні мільяр­ди років. Але про­ти зага­лу не підеш, і я був виря­дже­ний на цю голу­бу і зеле­ну пла­не­ту, аби наве­сти хоч якийсь поря­док.

Чесно ска­за­ти, мені було все одно, що з нею ста­не­ться. Дов­гий час я не ста­рав­ся роби­ти ніяких кро­ків, щоб щось вирі­ши­ти. Мене поча­ли вже викли­ка­ти з поясне­н­ня­ми, чому нічо­го не роби­ться, чому про­бле­ма, зара­ди якої сві­тло­но­сці кину­ли одно­го з них дія­ти, і до сих пір не вирі­ше­на. Я не мав, що від­по­ві­сти, я суму­вав за сво­єю зорею, яка була тепер так дале­ко, мені аж нічо­го не хоті­ло­ся роби­ти, а тіль­ки ско­рі­ше вте­кти звід­си, хоча я не мав ніяких шан­сів, бо сві­тло­но­сці мене зго­дом зна­йдуть і від­прав­лять десь на край Все­сві­ту, до яко­гось чер­во­но­го без­ду­шно­го кар­ли­ка раху­ва­ти асте­ро­ї­ди.

Так минав час. Я жив серед людей, не викли­ка­ю­чи ані­най­мен­шої підо­зри, вли­ва­ю­чись у натовп, ніщо не могло мене тут заче­пи­ти, ніщо над­то не ціка­ви­ло. А вно­чі, коли ніхто не бачив і не думав, де я можу зна­хо­ди­ти­ся, я вли­вав­ся у мере­жі зв'язку, купа­ю­чись у хви­лях еле­ктрон­ної інфор­ма­ції, шука­ю­чи хоч щось кори­сне, ціка­ве, щось, що могло б мене роз­ві­я­ти. При­хо­дя­чи до зем­ної подо­би зран­ку, я для себе щораз від­мі­чав, що нічо­го не змі­ню­є­ться, що всю­ди рекла­ма, непо­трі­бні листи, а кана­ли зв'язку кожен раз ста­ють ще більш заби­ті і не при­но­сять ніякої насо­ло­ди. Вре­шті, один пози­тив­ний момент в цьо­му був – я побу­вав у всіх куто­чках пла­не­ти, де тіль­ки можна було побу­ва­ти, і більш-менш вивчив людей, нама­лю­вав­ши для себе оче­ви­дну кар­ти­ну, що до пас­тки люд­ство жене саме себе не біль­ші­стю, а нав­па­ки, мізер­ною мен­ші­стю, яка, як це не див­но, веде за собою всіх.

Вре­шті-решт, через те, що я пере­став тре­ну­ва­ти нави­ки сві­тло­но­сця, через постій­ний вплив гомін­ко­го люд­сько­го ото­че­н­ня, люд­ська подо­ба в мені ста­ла пере­ва­жа­ти і дава­ти про себе зна­ти. Так, я зако­хав­ся. Замість того, щоб вечо­ра­ми у без­лю­дно­му полі мета­ти вогня­ні кулі в оди­но­кі міше­ні, замість того, щоб вли­ва­ти­ся у без­кі­не­чні, без­ме­жні пото­ки еле­ктро­нів загаль­ної енер­го­си­сте­ми, з'являючись то в Бра­зи­лії, то на Кам­ча­тці, я впав у роз­ду­ми, що абсо­лю­тно нев­ла­сти­во еле­ктрон­ній, залі­зно логі­чній нату­рі.

Були дні, були вечо­ри, були роз­мо­ви, були поба­че­н­ня. Було про­сто жит­тя, нор­маль­не, люд­ське, те, до яко­го я мав при­ве­сти інших, але і від­чув його рані­ше за всіх. Вона – чисті­сінь­ке Сон­це, і тому у мене тепер не зали­ша­ло­ся жодних сум­ні­вів, чому саме вона, а не хтось інший. Сон­це­по­клон­ник – наві­чно.

Вона не зна­ла, що я сві­тло­но­сець, та і не було такої нагаль­ної потре­би це від­кри­ва­ти, бо неві­до­мо, яким чином це б від­би­ло­ся на наших сто­сун­ках. Їй було добре, мені – тим біль­ше, я від­на­йшов своє Сон­це тут, поруч. Що ще тре­ба було для щастя?

Може хтось ска­же те, що я став кля­тим его­їстом, що я забув про люд­ство, але ж як так я мав виво­ди­ти його з кри­зи, не пізнав­ши саму осно­ву, саму суть – Люди­ну? На остан­ньо­му викли­ку на раду сві­тло­но­сців я так і ска­зав. Ста­рій­ши­ни поду­ма­ли… і від­пу­сти­ли. Хай летить, йому видні­ше.

Та все колись стає явним, все вихо­дить на поверх­ню, весь роз­по­ря­док змі­ню­є­ться, і світ стає з ніг на голо­ву. Я лишав­ся сві­тло­но­сцем, а чор­ні лица­рі не дрі­ма­ли, блу­ка­ю­чи іншим вимі­ром та з'являючись неспо­ді­ва­но близь­ко яко­їсь зорі, пожи­ра­ю­чи її раз і назав­жди. Я цьо­го бояв­ся, бояв­ся, що вони зму­сять мене віді­рва­ти­ся від цьо­го сві­ту і поли­ну­ти кудись, бити­ся зно­ву і зно­ву… Так, вла­сне, і ста­ло­ся.

Я йшов тем­ною вули­цею додо­му, від­ки­нув­ши всі дум­ки про мит­тє­ве пере­не­се­н­ня, бо хоті­ло­ся про­сто поди­ха­ти чистим прохо­ло­дним пові­трям після спе­ко­тно­го дня, пори­ну­ти у дум­ки і спо­га­ди, щораз про­кру­чу­ю­чи їх у голо­ві, насо­ло­джу­ю­чись ними. Раптом здійня­ла­ся буря. Я від­ра­зу зди­ву­вав­ся, чому це, адже надво­рі був штиль, листя на дере­вах було непо­ру­шним, небо ясне і чисте. Інту­ї­ція, або рапто­вий порив дум­ки, або про­сто спон­тан­ність зму­си­ла мене обер­ну­ти­ся…

Чор­ний лицар. Він під­кра­дав­ся. Він з'явилися поза­ду, як зазви­чай, один. Або вони помі­ня­ли такти­ку, пере­ста­ю­чи напа­да­ти від­ра­зу на Сон­це, або цей екзем­пляр про­сто поми­лив­ся, потра­пив­ши на Зем­лю. Тим не мен­ше, він з'явився. Готу­ю­чись стри­бну­ти на мене, зжер­ти від­ра­зу, випив­ши всю енер­гію, він зіщу­лив­ся, сти­снув­ся, як пру­жи­на, але ця замин­ка була вирі­шаль­ною для мене. Зібрав­ши всі сили, я метнув у ньо­го здо­ро­вен­ну вогнен­ну кулю, яка розір­ва­ла його на шма­тки, стру­снув­ши зем­лю так, що люди поча­ли зля­ка­но вибі­га­ти з хат.

Вибі­гла і вона… Поба­чив­ши ще одну вогня­ну кулю у мене в руці, яку я був гото­вий метну­ти у будь-кого, хто з'явиться пере­ді мною, вона скри­кну­ла і побі­гла геть. Мар­но було зва­ти, дога­ня­ти, поясню­ва­ти, вона нічо­го не хоті­ла чути, а її крик про­рі­зав мені вуха, її руки били мене по облич­чю, як наві­же­но­го, зло­дія.

Що ж, вона взна­ла… Я не зміг цьо­го про­сто так пере­жи­ти, кинув­ся у най­ближ­чу мере­жу, роз­чи­нив­ся у морі інфор­ма­ції, і тепер літаю від супу­тни­ка до супу­тни­ка пустим без­ду­шним набо­ром еле­ктро­нів, який колись кохав, був коха­ним, а зараз при­зва­ний лише моно­тон­но сте­рег­ти вели­ку жит­тє­ву вогнен­ну кулю – Сон­це.

21:44 8.08.2007 р.

Мусор­ный ветер, дым из тру­бы,
Плач при­ро­ды, смех сата­ны,
А все отто­го, что мы
Люби­ли ловить ветра и разбра­сывать кам­ни.

Груп­па "Кре­ма­то­рий", песня "Мусор­ный ветер"

Пром­зо­на неу­хиль­но насту­па­ла. Це від­чу­ва­ло­ся, було видно від­ра­зу, виїжджа­ю­чи з міста. Вар­то лише звер­ну­ти із голов­но­го шосе туди, до від­ва­лів, де тихо-мир­но роз­ки­нув­ся дачний масив.

Вла­сне, місто пото­пає в зеле­ні. Від­чу­ва­є­ться рука хазя­ї­на і холо­дна, розум­на голо­ва. Місто моло­де, тому спла­но­ва­не мудро, гар­но, і вже за це його можна люби­ти. Широ­кі вули­ці, які фор­му­ють пра­виль­ну сітку (не заплу­та­є­шся), висо­кі будин­ки, по п'ять, дев'ять і чотир­над­цять повер­хів, парк з атра­кціо­на­ми, де зав­жди гамір­но і пов­но дітей. А ще див­на, жива атмо­сфе­ра моло­до­сті, хоча це і нор­маль­но, бо місту нема і п'ятдесяти, а воно все росте, буду­є­ться, шири­ться.

Та вар­то лише виїха­ти з ньо­го… Кар'єр, як осно­ва всьо­го жит­тя тут, году­валь­ник робі­тни­ків, обріс вели­че­зни­ми купа­ми пустої поро­ди, нежи­во­го камі­н­ня. Ніщо його не спи­няє, їдуть ван­та­жів­ки день і ніч, жив­лять його все нови­ми і нови­ми пор­ці­я­ми.

Руха­ю­ся на неве­ли­кій швид­ко­сті маши­ною вздовж від­ва­лу бетон­ною роз­трі­ска­ною доро­гою. Від­ра­зу інший світ, дух від­су­тно­сті людей, та і вза­га­лі живо­го. Спра­ва – залі­зни­чна колія, якою хто зна коли востан­нє рухав­ся поїзд, яка обри­ва­є­ться тупи­ком, а далі, за нею – смі­тник. Вели­че­зний, на яко­му пов­но всі­ля­кої дур­ної пти­ці, а коли він палає – вітер несе хма­ри диму і смо­рід дале­ко геть, інко­ли – на саме місто.

Від­ра­зу вра­жа­ють поки­ну­ті хатки. Дво­ри заро­сли бур'яном, пар­ка­ни зотлі­ли і роз­па­да­ю­ться, а ще недав­но, років десять тому, пам'ятаю все це кві­ту­чим – і гряд­ки ско­па­ні, і дачни­ки заго­рі­лі у смі­шних кар­ту­зах пова­жно так ходи­ли горо­да­ми і поли­ва­ли родю­че бади­л­ля тоді ще чистою водою.

Так, зов­сім недав­но…

Їду далі, ози­ра­ю­ся. Зда­є­ться, при­хи­сток тут зна­йшли лише без­дом­ні соба­ки та люди, ходять, як мер­ці чи зом­бі, вишу­ку­ють здо­бич, а вно­чі, коли морок непро­гля­дний оплу­тує всю цю вакха­на­лію, роз­кра­да­ють те, що ще десь зали­ши­ло­ся – або ста­ре, або щой­но поки­ну­те.

Звер­таю до себе на дачу, їду вже доро­гою без асфаль­ту. Кар­ти­на від чор­та – там, де були колись пло­дю­чі горо­ди, про­сту­пи­ло боло­то, а вздовж доро­ги – смі­т­тя, смі­т­тя, смі­т­тя… Сто­я­ла хата – нема хати, розі­бра­ли до цегли­ни, лише поро­слий тра­вою фун­да­мент видні­є­ться над зем­лею. А зов­сім поруч – скла­ди вибу­хів­ки, якою роз­ши­рю­ють кар'єр все далі, аж до міста.

Повер­таю на свою алею і німію – ні душі. Ділян­ки поро­сли осо­том, пар­ка­ни спи­ля­ні, зрі­за­ні, скру­че­ні на брухт. Пусту­ють хатки, дича­ві­ють яблу­ні, і все це аж до кін­ця алеї, де вона впи­ра­є­ться у від­вал.

Лише десять років тому…

Заїхав у двір, добре, що поки все ціле. Але води немає – ні з коло­дя­зя, бо при­йшли під зем­лю нафто­хі­мі­ка­ти, а сам коло­дязь посу­нув­ся і про­ва­лю­є­ться від напли­вів, ні з водо­го­ну, який дав­но від­су­тній, бо тру­би вирі­за­ли, зда­ли, а гро­ші… ну зві­сно, про­пи­ли. Та і еле­ктри­ки нема, про­від теж зня­ли, зрі­за­ли, тепер лічиль­ник за две­ри­ма в хати­ні сто­їть без робо­ти…

Захід Сон­ця соці­а­лі­зму… Пусто­та і роз­ру­ха. Солон­ча­ки, колись доста­тньо родю­чі, зараз мер­тві, засо­хли, а на них пово­лі про­сту­па­ють нафто­ві пля­ми. Я вже і не зди­ву­вав­ся, коли почав кача­ти воду з‑під зем­лі вла­сно­руч – з'явилася вона неохо­че, з гли­би­ни, несу­чи на собі масля­ні від­бли­ски…

Повер­тав­ся у місто і думав, що десять років змі­ни­ли все. Що ж буде далі? Пусте­ля? Не хоті­ло­ся б сво­їм дітям купля­ти респі­ра­то­ри і вести їх у шко­лу мокрою від нафти доріж­кою під зеле­ний-зеле­ний раді­а­цій­ний дощ…

23:40 30.06.2007 р. (м. Ком­со­мольськ)
19:11 3.07.2007 р.

Золо­тим сер­пан­ком Сон­це завер­ши­ло схід,
Пере­біг­ши ціле небо аж через обід,
Про­ле­ті­ло, про­ска­ка­ло гала­кти­чним бігом,
Обійняв­ши рідні душі золо­ти­стим смі­хом.
Засві­ти­ли ясні зорі див­ни­ми очи­ма,
Скрав­ся Місяць тихий, спри­тний десь поза пле­чи­ма,
Шур­хо­ті­ли сні­го­па­дом вісни­ки сто­річ­чя,
Зали­ва­ли чудним сві­тлом стом­ле­ні облич­чя.
Нічним вітром коли­ва­лись вічні стов­бу­ри,
Вкри­ті наки­пом зав­зя­т­тя тов­стої кори;
Про­лі­та­ли за край неба таєм­ни­чі миші,
Роз­ти­на­ю­чи пища­н­ням ого­ро­жі тиші.
Пости­ха­ла коло­тне­ча у кра­ях люд­ських;
Охо­пи­ли; напу­сти­ли при­ви­дів німих.
Та недов­го царю­ва­н­ням забав­ля­лась ніч,
Сон­це з захо­ду ско­ти­лось, поча­ла­ся січ -
День і ніч зав­зя­то бились в сму­тні вечо­ри,
Роз­ви­дня­ю­чи вер­ши­ни Чор­ної гори.
День постав і вста­ло Сон­це ген через обід,
Щоб невдов­зі завер­ши­ти сер­пан­ко­вий схід.

23:54 29.05.2007 р.