Дай мені жить, відіприся сірою скелею,
Мертвенність геть із очей, і лети з голови.
Може, посидіти нам, випивши доброго елю,
А потім зірватись, пішовши відразу «на Ви».
Чим же зарадити старому, дивному ділу?
Та зовсім не знаю, вирішувать це не мені.
Може воно вже зговіло, зотліло, згоріло?
Ну дай трохи волі іти не всліпу по стерні.
Дай роздивитись обабіч дороги приблуду,
Зібрати лахміття, мішечок на плечі — іди.
Вільним так став би і жив би. Отак я і буду,
Отак я і хочу, спитаю лишень — ну, а ти?
Взявши лиш трохи, що можемо взяти в дорогу,
Покинувши разом покараний край і свій дім,
Ступим в незвідане, ледь перелізши порога,
Попрямуєм за Сонцем, знаючи щастя у нім.
Може, колись, за край неба нас будуть шукати,
Так, може, і знайдуть нас там не таких, як були.
«Ми хутко за вами прийшли, щоб звідси забрати».
«Нікуди не підемо, надто ми довго пливли…»

00:57 13.01.2009 р. (м. Київ)

Здравствуйте дорогая и незабвенная Елизавета Сергеевна!

Пишу Вам из снежного Подмосковья. За окном глубокая ночь, погоды здесь нынче не очень, утром ранним двор снегом засыпало, да так, что ни пройти, ни проползти, довелось лопату в руки брать да откидывать его прочь.

Прошлым воскресеньем в городе был. Сволочь извозчик, простите, дорогая Елизавета, за грубость, пыхтел часа два на обратной дороге, то ли лошадь, леший, не накормил, то ли на грудь принял, прости Господи. Ей-богу, пешком быстрее было бы дойти домой. Да, так вот, подарков накупил, в том числе и Вам, дорогуша, только позвольте уж мне не распространяться, ибо срока ранее не положено. Заверяю, опечалены не останетесь, поверьте моему опытному глазу.

Давеча имел честь присутствовать на приёме у губернатора нашего, разговоров послушал светских да умных, отведал тамошние угощения. Признаюсь честно, дорогая Лиза, такого обеда видать мне ещё не довелось. Всё было устроено лучшим образом! Ежели господин губернатор так трапезничает каждый день, то, право, ему можно только завидовать.

Целыми днями теперь занимаюсь пересмотром книг в своей скромной библиотеке. Сегодня, слава Богу, добрался до любимой исторической части. А позавчерашним вечером осчастливил себя перечитыванием мыслей Сократа, да только близ полуночи встрепенулся, так, оказывается, книга сия затягивает.

Расскажите же Вы мне, как там поживаете? Соскучились ли по дому, по друзьям? Когда изволите приехать, почтить давнего знакомого своим присутствием? Очень рад буду, дорогая Елизавета, ждать буду с нетерпением Вас и Вашей солнечной улыбки.

Засим извольте откланяться.

Крепко целую. Навеки Ваш, Александр.

19:35 27.12.2007 р. (м. Київ)

Десь я її бачив.

Вона просто стояла на платформі, притулившись до мармурової стіни, і плакала. Чи то очікувала поїзда, чи просто спустилася під землю, подалі від світла і від мороки, щоби подумати, пережити, зважити, оцінити. Чи…

Погана думка. Я почав хвилюватися. Чому? Мабуть, тому, що сам недавно так стояв, так думав, так переживав, почуття знайомі, знайомі думки і наміри, а найгірше те, що я знав найлегший вихід… під колесами поїзда, що наближався.

Я не спускав з неї очей і підійшов ближче. Вона перестала плакати, зробила крок до платформи… Зупинилася, обернулася… Хто б її втримав, хто б встиг? Вона сподівалася, що все пройде непомітно і швидко. Р-раз — і нема нічого. Пустота.

Поїзд наближався. Підійшовши до краю платформи і подивившись останній раз на байдужі обличчя, вона зробила крок вперед…

Не було ні крику, ні галасу, просто різким рухом вхопивши за довжелезне пальто, я витягнув її назад…

Не пам’ятаю людей, не пам’ятаю всього того, що було відразу після спасіння, просто їхали разом у вагоні, я стояв і усміхався, а вона сиділа і плакала: “Ангел…”.

20:49 22.12.2007 р. (м. Київ)

post-factum@laptop:~$ sudo modprobe post-factum

Ой, а тут тепло!

Я, мабуть, з’їхав з глузду, причому невідворотно. Після доби напруженої кропіткої роботи за обчислювальною машиною, після тисяч проклять, розчарувань та відчуття відсутності виходу я справився із завданням.

Я – модуль ядра. Такий же, як і тисячі інших, така ж невід’ємна складова частина закрученої системи, яка працює, будь що працює, інакше не можна, інакше світ зупиниться, потоне у темряві.

Після годин спроб, невдач і поразок, звалюючи цю систему у безодню, темну, непроглядну, як дно глибокого-глибокого колодязя, безмежну, як рівнина степу, безжальну, як саме життя, я підібрав ключ, я знайшов шлях до інтеграції, після чого система поглинула мене, я став її частиною, працюючою, гармонійною, такою, власне, як і тисячі інших подібних частин…

Так, тут тепло. Я сиджу в пам’яті обчислювача, дивлюся, як ганяються ріки інформації, як то випадають, то з’являються нові мешканці, а система працює, працює, працює. Її завдання – рух, її сутність – рух, без руху немає системи, без системи немає руху. Рух – це система. Рух вперед, і тільки вперед, назад шляху немає, позаду нуль, позаду минуле.

Я заживо включений у це бурхливе дійство. Я можу перенестися у будь-яку його частину, адже кожен компонент – як на долоні, все доступне, все відкрите, все може бути побаченим, почутим, відчутим. Це – смак свободи, який ні з чим не порівняти, який ні на що не проміняєш, який п’янить, робить безсмертним, підносить вище неба, вище всього живого, що є в матеріальному світі, підносить на рівень найдорожчого – пізнання інформації.

post-factum@laptop:~$ lsmod | grep post-factum

post-factum 114548 0

Тільки й того, вся сутність – у цих бездушних цифрах. Я ні від кого не залежу, можу кожної хвилини вибратися звідси, матеріалізуватися за клавіатуру знову у звичайну людську подобу.

Але я не хочу.

Чому?

Бо там реальність. Там холодно і страшно. Там нема того, що я здобув тут – свободи, там тільки обов’язки, обов’язки, і ще тисячі обов’язків, і дурні права, пташині права, нічого здобувати, згадувати, прощати, думати. Бо там ти собі непідвладний. Там – ти частина великого потужного старого механізму – соціуму, який хоч і є інтегральним цілим, але більше скидається на монолітний камінь, з якого не вирвешся, не втечеш. Соціум скрізь, він тебе творить, душить, ставить у рамки, креслить межі, і нема з нього виходу нікуди.

Тут все навпаки. Ти відчуваєш свою важливість, необхідність того, що ти тут існуєш, бо кожної миті ти можеш стати потрібним, причому не для пустих справ, а для конкретних дій, наперед передбачених, пізнаних, продуманих, аргументованих.

post-factum@laptop:~$ cat showinfo.pp

program post;

uses kernel;

begin

show_module_info(‘post-factum‘);

end.

Не зважайте на код, хоч він і простий, та розкриє моє “я” більш об’єктивно. Бо код є код, бездушний, неупереджений.

post-factum@laptop:~$ fpc showinfo.pp

Free Pascal Compiler version 2.2.0 [2007/08/14] for i386

Copyright (c) 1993-2007 by Florian Klaempfl

Target OS: StreamOS for i386

Compiling showinfo.pp

Linking showinfo

4 Lines compiled, 0.4 sec

Ну-у-у-у, це все. Дивимось?

post-factum@laptop:~$ ./showinfo

I’m your mind!

Занадто, як на мене, та що поробиш, кожна пуста річ з першого погляду не завжди показна. І лише якщо копнути глибше, подивитися з інтересом, з натхненням, любов’ю – все відкриється.

Така моя роль. Періодична, з перервами, нічого ж і не вдієш, з якою б силою мене сюди і не тягнуло. В реальності люди, в реальності діяння, там ті, від кого я залежу, хто до мене прив’язаний, до кого прив’язаний я. І настає час, той час, коли ліниве Сонце викочується з-за карпатських гір освітлити рівнину матеріального щастя, і я повертаюся у реальність, але не за матеріальним благом, ні. Я з безодні інформації несу благо духовне. Бо лише ним одним жива Людина, йому одному завдячує своїм неперервним розвитком, і якою б потворою вона іноді не поставала, вона своїм загалом знає – це прогрес. Це невідворотне.

post-factum@laptop:~$ rmmod post-factum

It’s time to return to reality…

Так, дійсно, пора повертатися, мене зачекалися, певно…

post-factum@laptop:~$ cat /proc/post-factum

cat: /proc/post-factum: No such file or directory

От бачите, я з вами знову.

Але завтра, ближче до півночі, коли всі поснуть солодкими/страшними/кольоровими снами, я вбудуюся у ядро робити свою справу, досягати мети, виконувати місію. І поки людство живе, його треба забезпечувати інформацією, тому я і йтиму дивитися, як ганяються ріки думок і почуттів, відчуватиму Всесвіт, ловитиму і аналізуватиму істину, а зранку нестиму її смішним, безпорадним людям, роз’яснюватиму, і намагатимуся зрозуміти сам, для чого вони живуть, мислять, кохають…

post-factum@laptop:~$ whereis post-factum

post-factum is in the real world now…

1:10 14.08.2007 р.

Ми з’явилися, мабуть, ще з початком часу, з самим існуванням факту існування, одночасно і безповоротно. Ми невідривні від світу так само, як світ невідривний від самого себе, бо ми – частина його, без нас світ навряд чи б існував, а ми без нього втратили б сенс і основу творінь.

Ми – світлоносці. Ми – сонцепоклонники. Ми – вогнелюби. Ми ті, хто контролює всю енергію Всесвіту і оберігає її від темних лицарів безумства. З самого нашого народження, точніше, виникнення, кожен з нас був закріплений за певною зорею, щоби оберігати її, ростити, доглядати. Комусь дісталася альфа Центавра, комусь – Проціон, мені ж волею випадку дісталося Сонце.

Живучи по неписаному кодексу, світлоносці рідко коли матеріалізовувалися в живу масу, існуючи весь час у вигляді простого згустку організованої енергії. Лише кілька відомих випадків, коли на ближніх планетах виникали якісь катаклізми, і тоді закріплений за системою світлоносець вселявся у живу істоту, наводячи таким чином лад у виникаючому хаосі.

Не можу сказати, що до мене Земля нічого подібного не переживала. Загальна Рада світлоносців не раз штовхала мене на цю планету і під час глобальних воєн, і випробувань ядерних бомб, але все обходилося якось само, без втручання ззовні, і людство ставало на нормальний, мирний шлях розвитку. Та чим далі йшло діло, тим гірше бачилося майбутнє планети, яка у будь-який час могла себе перетворити у “чорну діру”, тобто пожирача енергії, проти чого ми, світлоносці, власне і боремося. Знову була зібрана Загальна Рада, знову постало питання про мою матеріалізацію на Землю, знову я протестував, глибоко в душі завчасно тяжко переживаючи розлуку з Сонцем, до якого я так звик, яке я так оберігав останні мільярди років. Але проти загалу не підеш, і я був виряджений на цю голубу і зелену планету, аби навести хоч якийсь порядок.

Чесно сказати, мені було все одно, що з нею станеться. Довгий час я не старався робити ніяких кроків, щоб щось вирішити. Мене почали вже викликати з поясненнями, чому нічого не робиться, чому проблема, заради якої світлоносці кинули одного з них діяти, і до сих пір не вирішена. Я не мав, що відповісти, я сумував за своєю зорею, яка була тепер так далеко, мені аж нічого не хотілося робити, а тільки скоріше втекти звідси, хоча я не мав ніяких шансів, бо світлоносці мене згодом знайдуть і відправлять десь на край Всесвіту, до якогось червоного бездушного карлика рахувати астероїди.

Так минав час. Я жив серед людей, не викликаючи анінайменшої підозри, вливаючись у натовп, ніщо не могло мене тут зачепити, ніщо надто не цікавило. А вночі, коли ніхто не бачив і не думав, де я можу знаходитися, я вливався у мережі зв’язку, купаючись у хвилях електронної інформації, шукаючи хоч щось корисне, цікаве, щось, що могло б мене розвіяти. Приходячи до земної подоби зранку, я для себе щораз відмічав, що нічого не змінюється, що всюди реклама, непотрібні листи, а канали зв’язку кожен раз стають ще більш забиті і не приносять ніякої насолоди. Врешті, один позитивний момент в цьому був – я побував у всіх куточках планети, де тільки можна було побувати, і більш-менш вивчив людей, намалювавши для себе очевидну картину, що до пастки людство жене саме себе не більшістю, а навпаки, мізерною меншістю, яка, як це не дивно, веде за собою всіх.

Врешті-решт, через те, що я перестав тренувати навики світлоносця, через постійний вплив гомінкого людського оточення, людська подоба в мені стала переважати і давати про себе знати. Так, я закохався. Замість того, щоб вечорами у безлюдному полі метати вогняні кулі в одинокі мішені, замість того, щоб вливатися у безкінечні, безмежні потоки електронів загальної енергосистеми, з’являючись то в Бразилії, то на Камчатці, я впав у роздуми, що абсолютно невластиво електронній, залізно логічній натурі.

Були дні, були вечори, були розмови, були побачення. Було просто життя, нормальне, людське, те, до якого я мав привести інших, але і відчув його раніше за всіх. Вона – чистісіньке Сонце, і тому у мене тепер не залишалося жодних сумнівів, чому саме вона, а не хтось інший. Сонцепоклонник – навічно.

Вона не знала, що я світлоносець, та і не було такої нагальної потреби це відкривати, бо невідомо, яким чином це б відбилося на наших стосунках. Їй було добре, мені – тим більше, я віднайшов своє Сонце тут, поруч. Що ще треба було для щастя?

Може хтось скаже те, що я став клятим егоїстом, що я забув про людство, але ж як так я мав виводити його з кризи, не пізнавши саму основу, саму суть – Людину? На останньому виклику на раду світлоносців я так і сказав. Старійшини подумали… і відпустили. Хай летить, йому видніше.

Та все колись стає явним, все виходить на поверхню, весь розпорядок змінюється, і світ стає з ніг на голову. Я лишався світлоносцем, а чорні лицарі не дрімали, блукаючи іншим виміром та з’являючись несподівано близько якоїсь зорі, пожираючи її раз і назавжди. Я цього боявся, боявся, що вони змусять мене відірватися від цього світу і полинути кудись, битися знову і знову… Так, власне, і сталося.

Я йшов темною вулицею додому, відкинувши всі думки про миттєве перенесення, бо хотілося просто подихати чистим прохолодним повітрям після спекотного дня, поринути у думки і спогади, щораз прокручуючи їх у голові, насолоджуючись ними. Раптом здійнялася буря. Я відразу здивувався, чому це, адже надворі був штиль, листя на деревах було непорушним, небо ясне і чисте. Інтуїція, або раптовий порив думки, або просто спонтанність змусила мене обернутися…

Чорний лицар. Він підкрадався. Він з’явилися позаду, як зазвичай, один. Або вони поміняли тактику, перестаючи нападати відразу на Сонце, або цей екземпляр просто помилився, потрапивши на Землю. Тим не менше, він з’явився. Готуючись стрибнути на мене, зжерти відразу, випивши всю енергію, він зіщулився, стиснувся, як пружина, але ця заминка була вирішальною для мене. Зібравши всі сили, я метнув у нього здоровенну вогненну кулю, яка розірвала його на шматки, струснувши землю так, що люди почали злякано вибігати з хат.

Вибігла і вона… Побачивши ще одну вогняну кулю у мене в руці, яку я був готовий метнути у будь-кого, хто з’явиться переді мною, вона скрикнула і побігла геть. Марно було звати, доганяти, пояснювати, вона нічого не хотіла чути, а її крик прорізав мені вуха, її руки били мене по обличчю, як навіженого, злодія.

Що ж, вона взнала… Я не зміг цього просто так пережити, кинувся у найближчу мережу, розчинився у морі інформації, і тепер літаю від супутника до супутника пустим бездушним набором електронів, який колись кохав, був коханим, а зараз призваний лише монотонно стерегти велику життєву вогненну кулю – Сонце.

21:44 8.08.2007 р.

Мусорный ветер, дым из трубы,
Плач природы, смех сатаны,
А все оттого, что мы
Любили ловить ветра и разбрасывать камни.

Группа “Крематорий”, песня “Мусорный ветер”

Промзона неухильно наступала. Це відчувалося, було видно відразу, виїжджаючи з міста. Варто лише звернути із головного шосе туди, до відвалів, де тихо-мирно розкинувся дачний масив.

Власне, місто потопає в зелені. Відчувається рука хазяїна і холодна, розумна голова. Місто молоде, тому сплановане мудро, гарно, і вже за це його можна любити. Широкі вулиці, які формують правильну сітку (не заплутаєшся), високі будинки, по п’ять, дев’ять і чотирнадцять поверхів, парк з атракціонами, де завжди гамірно і повно дітей. А ще дивна, жива атмосфера молодості, хоча це і нормально, бо місту нема і п’ятдесяти, а воно все росте, будується, шириться.

Та варто лише виїхати з нього… Кар’єр, як основа всього життя тут, годувальник робітників, обріс величезними купами пустої породи, неживого каміння. Ніщо його не спиняє, їдуть вантажівки день і ніч, живлять його все новими і новими порціями.

Рухаюся на невеликій швидкості машиною вздовж відвалу бетонною розтрісканою дорогою. Відразу інший світ, дух відсутності людей, та і взагалі живого. Справа – залізнична колія, якою хто зна коли востаннє рухався поїзд, яка обривається тупиком, а далі, за нею – смітник. Величезний, на якому повно всілякої дурної птиці, а коли він палає – вітер несе хмари диму і сморід далеко геть, інколи – на саме місто.

Відразу вражають покинуті хатки. Двори заросли бур’яном, паркани зотліли і розпадаються, а ще недавно, років десять тому, пам’ятаю все це квітучим – і грядки скопані, і дачники загорілі у смішних картузах поважно так ходили городами і поливали родюче бадилля тоді ще чистою водою.

Так, зовсім недавно…

Їду далі, озираюся. Здається, прихисток тут знайшли лише бездомні собаки та люди, ходять, як мерці чи зомбі, вишукують здобич, а вночі, коли морок непроглядний оплутує всю цю вакханалію, розкрадають те, що ще десь залишилося – або старе, або щойно покинуте.

Звертаю до себе на дачу, їду вже дорогою без асфальту. Картина від чорта – там, де були колись плодючі городи, проступило болото, а вздовж дороги – сміття, сміття, сміття… Стояла хата – нема хати, розібрали до цеглини, лише порослий травою фундамент видніється над землею. А зовсім поруч – склади вибухівки, якою розширюють кар’єр все далі, аж до міста.

Повертаю на свою алею і німію – ні душі. Ділянки поросли осотом, паркани спиляні, зрізані, скручені на брухт. Пустують хатки, дичавіють яблуні, і все це аж до кінця алеї, де вона впирається у відвал.

Лише десять років тому…

Заїхав у двір, добре, що поки все ціле. Але води немає – ні з колодязя, бо прийшли під землю нафтохімікати, а сам колодязь посунувся і провалюється від напливів, ні з водогону, який давно відсутній, бо труби вирізали, здали, а гроші… ну звісно, пропили. Та і електрики нема, провід теж зняли, зрізали, тепер лічильник за дверима в хатині стоїть без роботи…

Захід Сонця соціалізму… Пустота і розруха. Солончаки, колись достатньо родючі, зараз мертві, засохли, а на них поволі проступають нафтові плями. Я вже і не здивувався, коли почав качати воду з-під землі власноруч – з’явилася вона неохоче, з глибини, несучи на собі масляні відблиски…

Повертався у місто і думав, що десять років змінили все. Що ж буде далі? Пустеля? Не хотілося б своїм дітям купляти респіратори і вести їх у школу мокрою від нафти доріжкою під зелений-зелений радіаційний дощ…

23:40 30.06.2007 р. (м. Комсомольськ)
19:11 3.07.2007 р.

Золотим серпанком Сонце завершило схід,
Перебігши ціле небо аж через обід,
Пролетіло, проскакало галактичним бігом,
Обійнявши рідні душі золотистим сміхом.
Засвітили ясні зорі дивними очима,
Скрався Місяць тихий, спритний десь поза плечима,
Шурхотіли снігопадом вісники сторіччя,
Заливали чудним світлом стомлені обличчя.
Нічним вітром коливались вічні стовбури,
Вкриті накипом завзяття товстої кори;
Пролітали за край неба таємничі миші,
Розтинаючи пищанням огорожі тиші.
Постихала колотнеча у краях людських;
Охопили; напустили привидів німих.
Та недовго царюванням забавлялась ніч,
Сонце з заходу скотилось, почалася січ –
День і ніч завзято бились в смутні вечори,
Розвидняючи вершини Чорної гори.
День постав і встало Сонце ген через обід,
Щоб невдовзі завершити серпанковий схід.

23:54 29.05.2007 р.