Ми з’явилися, мабуть, ще з початком часу, з самим існуванням факту існування, одночасно і безповоротно. Ми невідривні від світу так само, як світ невідривний від самого себе, бо ми – частина його, без нас світ навряд чи б існував, а ми без нього втратили б сенс і основу творінь.
Ми – світлоносці. Ми – сонцепоклонники. Ми – вогнелюби. Ми ті, хто контролює всю енергію Всесвіту і оберігає її від темних лицарів безумства. З самого нашого народження, точніше, виникнення, кожен з нас був закріплений за певною зорею, щоби оберігати її, ростити, доглядати. Комусь дісталася альфа Центавра, комусь – Проціон, мені ж волею випадку дісталося Сонце.
Живучи по неписаному кодексу, світлоносці рідко коли матеріалізовувалися в живу масу, існуючи весь час у вигляді простого згустку організованої енергії. Лише кілька відомих випадків, коли на ближніх планетах виникали якісь катаклізми, і тоді закріплений за системою світлоносець вселявся у живу істоту, наводячи таким чином лад у виникаючому хаосі.
Не можу сказати, що до мене Земля нічого подібного не переживала. Загальна Рада світлоносців не раз штовхала мене на цю планету і під час глобальних воєн, і випробувань ядерних бомб, але все обходилося якось само, без втручання ззовні, і людство ставало на нормальний, мирний шлях розвитку. Та чим далі йшло діло, тим гірше бачилося майбутнє планети, яка у будь-який час могла себе перетворити у “чорну діру”, тобто пожирача енергії, проти чого ми, світлоносці, власне і боремося. Знову була зібрана Загальна Рада, знову постало питання про мою матеріалізацію на Землю, знову я протестував, глибоко в душі завчасно тяжко переживаючи розлуку з Сонцем, до якого я так звик, яке я так оберігав останні мільярди років. Але проти загалу не підеш, і я був виряджений на цю голубу і зелену планету, аби навести хоч якийсь порядок.
Чесно сказати, мені було все одно, що з нею станеться. Довгий час я не старався робити ніяких кроків, щоб щось вирішити. Мене почали вже викликати з поясненнями, чому нічого не робиться, чому проблема, заради якої світлоносці кинули одного з них діяти, і до сих пір не вирішена. Я не мав, що відповісти, я сумував за своєю зорею, яка була тепер так далеко, мені аж нічого не хотілося робити, а тільки скоріше втекти звідси, хоча я не мав ніяких шансів, бо світлоносці мене згодом знайдуть і відправлять десь на край Всесвіту, до якогось червоного бездушного карлика рахувати астероїди.
Так минав час. Я жив серед людей, не викликаючи анінайменшої підозри, вливаючись у натовп, ніщо не могло мене тут зачепити, ніщо надто не цікавило. А вночі, коли ніхто не бачив і не думав, де я можу знаходитися, я вливався у мережі зв’язку, купаючись у хвилях електронної інформації, шукаючи хоч щось корисне, цікаве, щось, що могло б мене розвіяти. Приходячи до земної подоби зранку, я для себе щораз відмічав, що нічого не змінюється, що всюди реклама, непотрібні листи, а канали зв’язку кожен раз стають ще більш забиті і не приносять ніякої насолоди. Врешті, один позитивний момент в цьому був – я побував у всіх куточках планети, де тільки можна було побувати, і більш-менш вивчив людей, намалювавши для себе очевидну картину, що до пастки людство жене саме себе не більшістю, а навпаки, мізерною меншістю, яка, як це не дивно, веде за собою всіх.
Врешті-решт, через те, що я перестав тренувати навики світлоносця, через постійний вплив гомінкого людського оточення, людська подоба в мені стала переважати і давати про себе знати. Так, я закохався. Замість того, щоб вечорами у безлюдному полі метати вогняні кулі в одинокі мішені, замість того, щоб вливатися у безкінечні, безмежні потоки електронів загальної енергосистеми, з’являючись то в Бразилії, то на Камчатці, я впав у роздуми, що абсолютно невластиво електронній, залізно логічній натурі.
Були дні, були вечори, були розмови, були побачення. Було просто життя, нормальне, людське, те, до якого я мав привести інших, але і відчув його раніше за всіх. Вона – чистісіньке Сонце, і тому у мене тепер не залишалося жодних сумнівів, чому саме вона, а не хтось інший. Сонцепоклонник – навічно.
Вона не знала, що я світлоносець, та і не було такої нагальної потреби це відкривати, бо невідомо, яким чином це б відбилося на наших стосунках. Їй було добре, мені – тим більше, я віднайшов своє Сонце тут, поруч. Що ще треба було для щастя?
Може хтось скаже те, що я став клятим егоїстом, що я забув про людство, але ж як так я мав виводити його з кризи, не пізнавши саму основу, саму суть – Людину? На останньому виклику на раду світлоносців я так і сказав. Старійшини подумали… і відпустили. Хай летить, йому видніше.
Та все колись стає явним, все виходить на поверхню, весь розпорядок змінюється, і світ стає з ніг на голову. Я лишався світлоносцем, а чорні лицарі не дрімали, блукаючи іншим виміром та з’являючись несподівано близько якоїсь зорі, пожираючи її раз і назавжди. Я цього боявся, боявся, що вони змусять мене відірватися від цього світу і полинути кудись, битися знову і знову… Так, власне, і сталося.
Я йшов темною вулицею додому, відкинувши всі думки про миттєве перенесення, бо хотілося просто подихати чистим прохолодним повітрям після спекотного дня, поринути у думки і спогади, щораз прокручуючи їх у голові, насолоджуючись ними. Раптом здійнялася буря. Я відразу здивувався, чому це, адже надворі був штиль, листя на деревах було непорушним, небо ясне і чисте. Інтуїція, або раптовий порив думки, або просто спонтанність змусила мене обернутися…
Чорний лицар. Він підкрадався. Він з’явилися позаду, як зазвичай, один. Або вони поміняли тактику, перестаючи нападати відразу на Сонце, або цей екземпляр просто помилився, потрапивши на Землю. Тим не менше, він з’явився. Готуючись стрибнути на мене, зжерти відразу, випивши всю енергію, він зіщулився, стиснувся, як пружина, але ця заминка була вирішальною для мене. Зібравши всі сили, я метнув у нього здоровенну вогненну кулю, яка розірвала його на шматки, струснувши землю так, що люди почали злякано вибігати з хат.
Вибігла і вона… Побачивши ще одну вогняну кулю у мене в руці, яку я був готовий метнути у будь-кого, хто з’явиться переді мною, вона скрикнула і побігла геть. Марно було звати, доганяти, пояснювати, вона нічого не хотіла чути, а її крик прорізав мені вуха, її руки били мене по обличчю, як навіженого, злодія.
Що ж, вона взнала… Я не зміг цього просто так пережити, кинувся у найближчу мережу, розчинився у морі інформації, і тепер літаю від супутника до супутника пустим бездушним набором електронів, який колись кохав, був коханим, а зараз призваний лише монотонно стерегти велику життєву вогненну кулю – Сонце.
21:44 8.08.2007 р.