Категорія: Збірка «Сонце»

Ще й досі не вдома,
І ще не відстукано такту останнього потягом,
І не перейдено з правого к лівому берегу міст,
І ще живу не до смерті, а, нібито, протягом,
І не вдоволено чийсь надбезглуздий каприз.

Стань моїм его,
Пронумеруй ці заплутані дні павутинні,
Ритмом столичним зав’язані в вузол доріг,
І завари із води й свіжих ягід шипшини
Чай, який так мене вдома і грів, і беріг.

Скоро достукає потяг…
Вокзали, платформи і станції стануть позаду,
Завмерши в чеканні нового ритму витка,
І повернеться до звичної тями і… ладу
Перевантажена днями моя голова.

А ти спи…
Засинай і вкривайся думками на каліграфії літер,
Де море і гори, де води і Сонце — мальовані,
А хмарами небо охайно і начисто витер
Вітер, повітрям свободи навіки-одвічні дарований.

21:59 19.03.2010 р. (м. Київ)

Не для втіхи режиму, не для згоди політиків,
            я візьму транспарант і на площу піду,
І під тінню від пам’ятника із засохлими квітами
            підніму слово «осінь» у всіх на виду.
І у тім транспаранті, як у дзеркалі слова,
            відіб’ється усе, що на ньому зросло:
Що було, що прийдешнє, як старе, так і нове,
            ті, хто мають, і ті, кому ще не дійшло.
Ти підійдеш до мене у платті у синьому,
            синьоока, як небо, у тінь у оцю,
І піднімеш плакат, а на ньому красивими
            буквами «літо», а нижче — «люблю».
І, з’єднавши навіки плакат з транспарантом,
            обійнявшись, підемо із тіні у світ.
Ти вже стала найкращим моїм секундантом
            на дуелі із часом, із поступом літ.
І хай вічно біжить і під ноги нам падає
            час, який ще почався для двох восени,
Нерозлучними буквами й досі нагадує:
            «осінь літо люблю» — і так аж до весни.

22:57 18.01.2010 р. (м. Київ)

Я тебе віднайду, хоч куди б не текли поїзди,
Поміж рік чи зірок, десь під Сонцем чи в ночі пітьмі,
Хай ламаються гори чи тануть від снігу мости,
Я тебе віднайду, наяву, у собі чи у сні.

Може, ти за горами, а, може, там день догорає,
Може, час там не той, і годинника стрілки не бачать,
Я тебе віднайду, і цьому не завадять, ти знаєш,
Власне, ті перешкоди вже геть нічого не значать.

Та і що б не казали, гриміли, чи вчили зухвало,
Тільки пам’ять моя свіжий бриз восени стереже.
Ти навіки свідомістю ясною й чистою стала,
Я тебе віднайду, тільки ти дочекайся мене.

21:55 19.11.2009 р.

Напишу на замовлення осені
Чергового листа в нікуди
Про прогулянки під дощем босими,
Про зжовтілі від листя мости,
Про плаксивість небесного марева,
Про високу таку далечінь,
І про тебе, веселого янгола,
І про очі твої… голубі.
Над обійстями плаче природа,
Тихо й сумно над містом віків,
Шепотіння в провулках ізроду
Не лякало його віщих снів.
Тільки нами воно облюбовано,
Тільки ми ним обплетені геть,
Передмістями ніч зачаровано,
Ну а ними ми сповнені вщерть.
(Тільки дощ, тільки ми. І навіки віків
Мало б бути лиш так, не інакше.
Я б від суму давно самотою згорів,
Коб не було тебе поруч завше.)
Скільки б світ нам не гримав грозами,
Скільки б нам не ламали мости,
Напишу на замовлення осені
Чергового листа в нікуди…

13:24 10.09.2009 р. (м. Київ)

Дощ, романтична бестія,
До нестями у Сонце закоханий,
А воно, здається, й не бачило
Його безодвітні потяги.
Так, бувало, як падав він
Світлочубий, на землю заживо,
Розбиваючись краплями, кликав
За собою те Сонце вражене.
Та воно лише морщило лоба
І не знало, як можна зі стелі
Небесної просто так падати
На відчужену, людяну землю.
А те Сонце, як тільки наш парубок
Кликав його, аж здригалося,
За хмари, бідненьке, сполохане,
Чимдуж і чимдалі ховалося.
Тоді ж голубі, аж небесні,
Очі в дощу… журились.
І він собі плакав на землю,
А Сонце йому тільки снилось.
Та врешті, живе і оміряне,
З-за хмар воно глянуло тихо.
Закляк тоді дощ від подиву,
Веселкою радо задихав.
Відтоді вони і гуляють,
Аж доземно стелиться димом.
Колись ще дощ був похмурим,
А став враз щасливим і… білим.

21:23 27.07.2009 р.

Пам’яті двох років

Як два роки назад, я встаю в серпанковім світанні,
І як рік ще тому очима в небесній імлі,
Тільки очі засмучені, здавлене в грудях ридання,
Сльози падають тихо і грузнуть десь… у мені.
Лиш два роки пройшло, як тільки з’явилися ми,
І півроку вже скоро, як нас віковічно нема.
«Чом так сталося?» — от запитаюсь весни.
«Бо тоді… ну просто… лютим згорала зима».
Догорає і вогник обрамлених солодом згадок,
Заливає він воском картинно минувші дні.
Нам лишились лише дріб’язкові деталі у спадок:
Подарунки у тебе, а очі твої — мені.
Хоч і вийшло усе не по-людськи, а чортом по колу,
Хоч сумую й караюсь за те, що не знаю і сам,
Все ж із теплою пам’яттю досі живе видноколо.
Обізвуся з роками — так я належне віддам.
Та не варто тут думати, бувше ніколи не вернеш,
Просто на спомин візьму ту щасливу пору,
Очі закрию, згадаю, як бачились вперше…
І ти пригадай мене тепло, у світлі на дню.

13:51 4.07.2009 р.

Дивна дівчина печаль прийшла до мене в гості,
Полонила дім і Сонце безвісті вуаль.
Дивна дівчина печаль — нема на неї злості,
Тільки сум і трохи смутку та нестерпний жаль.
Дивна дівчина печаль з очима із блакиті,
Синє море й чорні гори втоплені у них.
Дивна дівчина печаль — звістка червня миті,
Захопила й закрутила, що аж вітер стих.
Дивна дівчина печаль… Геть же із дороги
Або радістю воскресни, фенікс моїх мрій!
Дивна дівчина печаль, суть перестороги,
Проклянись на віки вічні, на шляху не стій.

22:42 27.06.2009 р. (м. Київ)

Читай його далі
        і… глибше —
Усе, що не сказано, він
        написав між рядків.
Читай його більше…
        й вільніше,
Бо він полохливе у буквах
        без слів причаїв.
Читай його довше,
        і, може,
Він прийде з небес, і, як ангел,
        твій сон збереже.
Читай його тихо,
        бо, схоже,
Дівоче ридання лякає
        твого протеже.
Читай його просто…
        очима,
І дотиком рук відчувай цю
        рельєфність думок.
Читай його… поряд, а він —
        за плечима,
Візьметься за руки й потягне
        до самих зірок.

21:53 19.05.2009 р. (м. Київ)

Між зорями зорі,
Їх, може, не видно,
Їх навіть не бачать,
Але ж вони є.
Вони ж то існують,
І зовсім не значить,
Що хтось їх забрав
І сказав: «То моє».

За хмарами хмари,
Вони, як і інші,
Під тим же і небом,
І дивні ж такі.
Але вони різні —
І в тому потреба
Отак виділятись:
«Дивись, не прості».

У натовпі люду
Так само існують
Для когось єдині
Навіки серця.
Але ж як не знають,
Чи, гірше, не чують,
То так і здається,
Що світ без лиця.

Та варто шукати,
Бо помежи люду,
Бо серед народу
Десь Сонечко є.
Лиш трохи терпіння
Дивитися всюди,
Дивитися в вічі
Й питати: «Моє?»

00:59 29.04.2009 р. (м. Київ)

Ти зараз стоїш якось
осторонь.
Сонцевірш для тебе —
лиш марево.
Загубилась, розчинена
в просторі,
Загасила розпалене
зарево.
А у полі ростуть наші
соняхи,
Повертаючи голову
заходом.
Їм, як нам відбуло —
сонячно,
Вони часу запилені
загадки.
Зоремісячним небом
посипано —
То скарби срібляться
каратами.
Вони — втрата навіки
істинна,
А тепер існують лиш
згадками.
Дрібновугільно віяні
вітром
Наші сльози сьогодні
і вчора.
Ми єдиним були, але
різним,
Як на білому килимі
чорне.
Хоч і спалені заживо —
знищені
Вічнорозумом пам’яті —
болісно.
Навпіл муром високим
тисячним
Розділили — й не чути
голосно.

20:32 6.04.2009 р. (м. Київ)