Ще й досі не вдома,
І ще не від­сту­ка­но такту остан­ньо­го потягом,
І не пере­йде­но з пра­во­го к ліво­му бере­гу міст,
І ще живу не до смер­ті, а, ніби­то, протягом,
І не вдо­во­ле­но чийсь надбе­з­глу­здий каприз.

Стань моїм его,
Про­ну­ме­руй ці заплу­та­ні дні павутинні,
Ритмом сто­ли­чним зав’язані в вузол доріг,
І зава­ри із води й сві­жих ягід шипшини
Чай, який так мене вдо­ма і грів, і беріг.

Ско­ро досту­кає потяг…
Вок­за­ли, пла­тфор­ми і стан­ції ста­нуть позаду,
Зав­мер­ши в чекан­ні ново­го ритму витка,
І повер­не­ться до зви­чної тями і… ладу
Пере­ван­та­же­на дня­ми моя голова.

А ти спи…
Заси­най і вкри­вай­ся дум­ка­ми на калі­гра­фії літер,
Де море і гори, де води і Сон­це — мальовані,
А хма­ра­ми небо охай­но і начи­сто витер
Вітер, пові­трям сво­бо­ди наві­ки-одві­чні дарований.

21:59 19.03.2010 р. (м. Київ)

Не для вті­хи режи­му, не для зго­ди політиків,
            я візьму транс­па­рант і на пло­щу піду,
І під тін­ню від пам’ятника із засо­хли­ми квітами
            під­ні­му сло­во «осінь» у всіх на виду.
І у тім транс­па­ран­ті, як у дзер­ка­лі слова,
            відіб’ється усе, що на ньо­му зросло:
Що було, що при­йде­шнє, як ста­ре, так і нове,
            ті, хто мають, і ті, кому ще не дійшло.
Ти піді­йдеш до мене у плат­ті у синьому,
            синьо­ока, як небо, у тінь у оцю,
І під­ні­меш пла­кат, а на ньо­му красивими
            буква­ми «літо», а ниж­че — «люблю».
І, з’єднавши наві­ки пла­кат з транспарантом,
            обійняв­шись, піде­мо із тіні у світ.
Ти вже ста­ла най­кра­щим моїм секундантом
            на дуе­лі із часом, із посту­пом літ.
І хай вічно біжить і під ноги нам падає
            час, який ще почав­ся для двох восени,
Неро­злу­чни­ми буква­ми й досі нагадує:
            «осінь літо люблю» — і так аж до весни.

22:57 18.01.2010 р. (м. Київ)

Я тебе від­най­ду, хоч куди б не текли поїзди,
Поміж рік чи зірок, десь під Сон­цем чи в ночі пітьмі,
Хай лама­ю­ться гори чи тануть від сні­гу мости,
Я тебе від­най­ду, наяву, у собі чи у сні.

Може, ти за гора­ми, а, може, там день догорає,
Може, час там не той, і годин­ни­ка стріл­ки не бачать,
Я тебе від­най­ду, і цьо­му не зава­дять, ти знаєш,
Вла­сне, ті пере­шко­ди вже геть нічо­го не значать.

Та і що б не каза­ли, гри­мі­ли, чи вчи­ли зухвало,
Тіль­ки пам’ять моя сві­жий бриз восе­ни стереже.
Ти наві­ки сві­до­мі­стю ясною й чистою стала,
Я тебе від­най­ду, тіль­ки ти доче­кай­ся мене.

21:55 19.11.2009 р.

Напи­шу на замов­ле­н­ня осе­ні
Чер­го­во­го листа в ніку­ди
Про про­гу­лян­ки під дощем боси­ми,
Про зжо­вті­лі від листя мости,
Про пла­кси­вість небе­сно­го маре­ва,
Про висо­ку таку дале­чінь,
І про тебе, весе­ло­го янго­ла,
І про очі твої… голу­бі.
Над обій­стя­ми пла­че при­ро­да,
Тихо й сум­но над містом віків,
Шепо­ті­н­ня в про­вул­ках ізро­ду
Не ляка­ло його віщих снів.
Тіль­ки нами воно облю­бо­ва­но,
Тіль­ки ми ним обпле­те­ні геть,
Перед­мі­стя­ми ніч зача­ро­ва­но,
Ну а ними ми спов­не­ні вщерть.
(Тіль­ки дощ, тіль­ки ми. І наві­ки віків
Мало б бути лиш так, не іна­кше.
Я б від суму дав­но само­тою зго­рів,
Коб не було тебе поруч зав­ше.)
Скіль­ки б світ нам не гри­мав гро­за­ми,
Скіль­ки б нам не лама­ли мости,
Напи­шу на замов­ле­н­ня осе­ні
Чер­го­во­го листа в нікуди…

13:24 10.09.2009 р. (м. Київ)

Дощ, роман­ти­чна бестія,
До нестя­ми у Сон­це закоханий,
А воно, зда­є­ться, й не бачило
Його безо­дві­тні потяги.
Так, бува­ло, як падав він
Сві­тло­чу­бий, на зем­лю заживо,
Роз­би­ва­ю­чись кра­пля­ми, кликав
За собою те Сон­це вражене.
Та воно лише мор­щи­ло лоба
І не зна­ло, як можна зі стелі
Небе­сної про­сто так падати
На від­чу­же­ну, людя­ну землю.
А те Сон­це, як тіль­ки наш парубок
Кли­кав його, аж здригалося,
За хма­ри, біднень­ке, сполохане,
Чим­дуж і чим­да­лі ховалося.
Тоді ж голу­бі, аж небесні,
Очі в дощу… журились.
І він собі пла­кав на землю,
А Сон­це йому тіль­ки снилось.
Та вре­шті, живе і оміряне,
З‑за хмар воно гля­ну­ло тихо.
Закляк тоді дощ від подиву,
Весел­кою радо задихав.
Від­то­ді вони і гуляють,
Аж дозем­но сте­ли­ться димом.
Колись ще дощ був похмурим,
А став враз щасли­вим і… білим.

21:23 27.07.2009 р.

Пам’яті двох років

Як два роки назад, я встаю в сер­пан­ко­вім світанні,
І як рік ще тому очи­ма в небе­сній імлі,
Тіль­ки очі засму­че­ні, здав­ле­не в гру­дях ридання,
Сльо­зи пада­ють тихо і гру­знуть десь… у мені.
Лиш два роки про­йшло, як тіль­ки з’явилися ми,
І пів­ро­ку вже ско­ро, як нас віко­ві­чно нема.
«Чом так ста­ло­ся?» — от запи­та­юсь весни.
«Бо тоді… ну про­сто… лютим зго­ра­ла зима».
Дого­рає і вогник обрам­ле­них соло­дом згадок,
Зали­ває він вос­ком кар­тин­но минув­ші дні.
Нам лиши­лись лише дріб’язкові дета­лі у спадок:
Пода­рун­ки у тебе, а очі твої — мені.
Хоч і вийшло усе не по-люд­ськи, а чор­том по колу,
Хоч сумую й кара­юсь за те, що не знаю і сам,
Все ж із теплою пам’яттю досі живе видноколо.
Обі­зву­ся з рока­ми — так я нале­жне віддам.
Та не вар­то тут дума­ти, був­ше ніко­ли не вернеш,
Про­сто на спо­мин візьму ту щасли­ву пору,
Очі закрию, зга­даю, як бачи­лись вперше…
І ти при­га­дай мене тепло, у сві­тлі на дню.

13:51 4.07.2009 р.

Див­на дів­чи­на печаль при­йшла до мене в гості,
Поло­ни­ла дім і Сон­це без­ві­сті вуаль.
Див­на дів­чи­на печаль — нема на неї злості,
Тіль­ки сум і тро­хи сму­тку та нестер­пний жаль.
Див­на дів­чи­на печаль з очи­ма із блакиті,
Синє море й чор­ні гори вто­пле­ні у них.
Див­на дів­чи­на печаль — звіс­тка черв­ня миті,
Захо­пи­ла й закру­ти­ла, що аж вітер стих.
Див­на дів­чи­на печаль… Геть же із дороги
Або раді­стю воскре­сни, фенікс моїх мрій!
Див­на дів­чи­на печаль, суть перестороги,
Про­кля­нись на віки вічні, на шля­ху не стій.

22:42 27.06.2009 р. (м. Київ)

Читай його далі
        і… глибше —
Усе, що не ска­за­но, він
        напи­сав між рядків.
Читай його більше…
        й вільніше,
Бо він поло­хли­ве у буквах
        без слів причаїв.
Читай його довше,
        і, може,
Він при­йде з небес, і, як ангел,
        твій сон збереже.
Читай його тихо,
        бо, схоже,
Діво­че рида­н­ня лякає
        тво­го протеже.
Читай його просто…
        очима,
І доти­ком рук від­чу­вай цю
        рельє­фність думок.
Читай його… поряд, а він —
        за плечима,
Візьме­ться за руки й потягне
        до самих зірок.

21:53 19.05.2009 р. (м. Київ)

Між зоря­ми зорі,
Їх, може, не видно,
Їх навіть не бачать,
Але ж вони є.
Вони ж то існують,
І зов­сім не значить,
Що хтось їх забрав
І ска­зав: «То моє».

За хма­ра­ми хмари,
Вони, як і інші,
Під тим же і небом,
І див­ні ж такі.
Але вони різні —
І в тому потреба
Отак виділятись:
«Дивись, не прості».

У натов­пі люду
Так само існують
Для когось єдині
Наві­ки серця.
Але ж як не знають,
Чи, гір­ше, не чують,
То так і здається,
Що світ без лиця.

Та вар­то шукати,
Бо поме­жи люду,
Бо серед народу
Десь Соне­чко є.
Лиш тро­хи терпіння
Диви­ти­ся всюди,
Диви­ти­ся в вічі
Й пита­ти: «Моє?»

00:59 29.04.2009 р. (м. Київ)

Ти зараз сто­їш якось
осторонь.
Сон­це­вірш для тебе —
лиш марево.
Загу­би­лась, розчинена
в просторі,
Зага­си­ла розпалене
зарево.
А у полі ростуть наші
соняхи,
Повер­та­ю­чи голову
заходом.
Їм, як нам відбуло —
сонячно,
Вони часу запилені
загадки.
Зоре­мі­ся­чним небом
посипано —
То скар­би срібляться
каратами.
Вони — втра­та навіки
істинна,
А тепер існу­ють лиш
згадками.
Дрі­бно­ву­гіль­но віяні
вітром
Наші сльо­зи сьогодні
і вчора.
Ми єди­ним були, але
різним,
Як на біло­му килимі
чорне.
Хоч і спа­ле­ні заживо —
знищені
Вічно­ро­зу­мом пам’яті —
болісно.
Нав­піл муром високим
тисячним
Роз­ді­ли­ли — й не чути
голосно.

20:32 6.04.2009 р. (м. Київ)