У суботу влаштували виїзні посиденьки Метрофоруму в пабі «Орех» на Червоноармійській. Класна компанія, були як професійні індустріальні фотографи, так і працівники метро. А сам паб атмосферний тим, що арахіс там можна лущити прямо на підлогу. І кидатися ним.

А в неділю додивився весь Вавілон 5. Що ж дивитися далі?

«Cloud Atlas» — мегакласна задумка, мегапопсова реалізація.

«Любовь» (Amour) — суцільна сильна трагіунила достоєвщина.

Навіть не знаю, чи варто радити на щось із цього йти.

Водив мене сьогодні одногрупник дивитися фільм про Володимира Яковича Мотиля — режисера «Білого сонця пустелі» й інших відомих фільмів. Майже двогодинний фільм зробив його онук, він же його нам і презентував. Я до цього цією особистістю не цікавився, але сам фільм подивився із задоволенням. Щось у голові про життя цього режисера таки залишиться.

Востаннє снилася якась дурня, яка, в принципі, основана на реальному сприйнятті, але до того специфічна і радикальна, що я не думаю, що вона варта бути приведеною тут.

Був з Бе на Хрещатику і Контрактовій. На Контрактовій був якийсь концерт (біс їх зна який, щось типу піару Нокіі), нас вистачило лише на Мед Хедз, які мені особисто сподобалися.

Продивився дві документалки: одну про нині покійного Янковського, іншу — про Шевчука. У голову лізе всяка лірика, яка ніяк не може оформитися у вигляді чого-небудь більш-менш пристойного.

Замінив Psi+ на Kopete, метаконтакти та інтеграція рулять.

Про навчання свідомо не пишу, всьо і так ясно.

Сьогодні перестріли дівчата, попросили відкрити пляшку пива. Я ж завжди із собою ношу свого адмінського ножика, там і відкривачка є. Відкрив. А потім подумав, чи правильно зробив. Власне, хай п’ють як їм так хочеться, аби небагато і не курили. Стрьомні такі дівчата.

В ПХ на Контрактовій просили чек, аби сходити до ведмедів. Така черга довга була через той концерт. Ну дав.

У вагонах метро на двох лініях попри пости на форумі метро нових схем не знайшов.

Останнім часом якщо і дивлюся (зазвичай рідко), то тільки документальні фільми. Чому?

Можливо, набридло ігрове кіно як таке, з його апріорі показушним характером. Не хочеться бачити уявний світ, хочеться дивитися і аналізувати те, що є насправді, або те, що було колись і значною мірою вплинуло на сьогодення, до якого відношуся, причому безпосередньо, і я.

Можливо, немає такого грайливого настрою, аби дивитися вигадані історії, через особисті обставини (читай — відсутність половинки), і через навчання.

Ну і, можливо, через те, що потроху змінюється світогляд з такого рожево-оптимістичного на прагматичний, що є комбінацією двох глобальних обставин, названих вище (думаю, це вірогідніше).

По суті — продивився фільм про Хрущова, а конкретніше — про «його» холодну війну. Порадували кадри кінохроніки з особистого архіву Микити Сергійовича, де його зняли як звичайну людину-пенсіонера. Ну і взагалі, його візит до США, виступи, головне — його голос, записаний на магнітофонну стрічку, який на 100% передав його думки його ж словами та інтонацією.

Рекомендую.