I
Заспівай ти мені колискової
Своїм тихим, легким голосочком.
Я — зміючка твоя, достойної
Називатися срібним дзвіночком.
Я — війна твоя, значить — слава,
І в тому моя лиш провина.
Земля таке стерпить, осанна,
Бо клин вибивають… клином.
І таким вона носить мене
і досі,
І носитиме хтозна ще скільки
років чи… віків,
Відколи ходив по ній сам
білочубим і босим,
І полем, як в хмарах, і йшов,
і біг, і летів.
І навіть коли одиноко ходжу по ній
вулицями,
Асфальтом розбитим, що вкрив її тіло
німий,
Допоки існую і йду, то
задумуюся,
Що я ще потрібен, і, начебто, досі
живий.
II
Лиш стихла буря, пройшовши надмірно землею.
Розхитані вітром і часом ліхтарні стовпи
Ледь засвітилися знову надією теплою,
І ожили напівсонні похмурі мости.
А ти все співаєш свою незакінчену пісню
Не знати про кого й навіщо, допоки й кому,
І линуть ці звуки в дорогу нічну та неблизьку
У небо далеке, у осінь плаксиву й сліпу.
Думки ідуть за думками —
ламаються,
Впевненість змінює страх за непевність
чекань,
Знову і знову вони, ще живі,
сумніваються,
Варто їм бути назавжди чи… геть
від страждань.
Їм-бо найважче, вони на межі
зупинилися —
Зліва і справа епохи, але
різнойменні.
Часом уже не прикриєшся,
і забарилася
Думка наступна на лінії снів
рівнодення.
III
Теплою видалась осінь, принаймні, початок —
Знає, старенька, чим задобрити синів:
Ранок — холодний, вечір — як літній, без згадок
Музики фатуму (наче, цього й не хотів).
Та прийде зима, заморозить усякого прагнення,
Сіллю на лід засипатиме зорі ночей,
Наново вкотре за бувше захочеться стягнення —
І не зімкнути заморених засвіт очей.
З часом воздасться сповна і…
по праву
Кожному з нас, а в тому числі
і мені,
Люди за бога не раз справедливої
справлять,
Вердикт остаточний — лиш на фінальній
стіні.
Тільки от доки стіни ще про око
немає,
Осінь жовтава проплаче тужливі
пісні —
Де б віднайти ту єдину, яку ще…
не знаю,
Яка не приснилась, а тільки присниться
у сні?
IV
Тож заспівай ти мені колискової
Своїм тихим, легким голосочком.
Я — зміючка твоя, достойної
Називатися срібним дзвіночком.
Заспівай, одинокому, плинне
Про щастя малої зміючки.
Закоханий в чудо осіннє,
У стебла, пелюстки… й колючки.
А я затанцюю, взявши осінь
за стан,
Чи то вальс, чи незвіданий
танець.
Я би вітром для неї давно вже
став,
Коб не був заполонений
бранець.
І пройде хтозна ще скільки
весен та зим,
Допоки стану, нарешті,
до волі,
Де сизим туманом стелиться
дим
На краю віковічнім
безодні.
22:39 28.09.2009 р. (м. Київ)