Категорія: Збірка «Альтернатива»

Задай жару, сивий коче­га­ре —
Дом­на ж охо­ло­не, і навік
За яду­чою сті­ною пере­га­ру
Втра­ти­ться секун­дний часу лік.
Захо­ло­не, сипля­чись обма­ном,
Зни­кне геть, від­кри­ють очі хоч:
      «Де ж він, де?»
            «Нема…»
                  І лиш тума­ном
«Отыгра­ет свою песню ночь».
Віді­гра­ла… душі похо­ло­ли,
Очі — скло, а руки — мов гіл­ля.
Ходять зом­бі, при­ви­ди здо­ро­ві —
Лячно вблизь, а стра­шно — вже зда­ля.
«Може, їх збу­дить цер­ков­ним дзво­ном?»
«Пов­ті­ка­ють, як нічні вітри…»
«А позво­дить сті­ни-пере­по­ни?»
«То ж були раби, і так — раби…»
Задай жару, сивий коче­га­ре,
Про­бу­ди від смер­ті, про­бу­ди,
Хай подив­ля­ться на попе­ли­ще-зга­рок:
«Боже, то ж і ми людьми… були?»

17:03 4.11.2009 р.

I
Заспі­вай ти мені коли­ско­вої
Сво­їм тихим, лег­ким голо­со­чком.
Я — змі­ю­чка твоя, достой­ної
Нази­ва­ти­ся срі­бним дзві­но­чком.
Я — вій­на твоя, зна­чить — сла­ва,
І в тому моя лиш про­ви­на.
Зем­ля таке стер­пить, осан­на,
Бо клин виби­ва­ють… кли­ном.
І таким вона носить мене
                  і досі,
І носи­ти­ме хто­зна ще скіль­ки
                  років чи… віків,
Від­ко­ли ходив по ній сам
                  біло­чу­бим і босим,
І полем, як в хма­рах, і йшов,
                  і біг, і летів.
І навіть коли оди­но­ко ходжу по ній
                  вули­ця­ми,
Асфаль­том роз­би­тим, що вкрив її тіло
                  німий,
Допо­ки існую і йду, то
                  заду­му­ю­ся,
Що я ще потрі­бен, і, начеб­то, досі
                  живий.

II
Лиш сти­хла буря, про­йшов­ши надмір­но зем­лею.
Роз­хи­та­ні вітром і часом ліхтар­ні стов­пи
Ледь засві­ти­ли­ся зно­ву наді­єю теплою,
І ожи­ли напів­сон­ні похму­рі мости.
А ти все спів­а­єш свою неза­кін­че­ну пісню
Не зна­ти про кого й наві­що, допо­ки й кому,
І линуть ці зву­ки в доро­гу нічну та неблизь­ку
У небо дале­ке, у осінь пла­кси­ву й слі­пу.
Дум­ки ідуть за дум­ка­ми —
                  лама­ю­ться,
Впев­не­ність змі­нює страх за непев­ність
                  чекань,
Зно­ву і зно­ву вони, ще живі,
                  сум­ні­ва­ю­ться,
Вар­то їм бути назав­жди чи… геть
                  від стра­ж­дань.
Їм-бо най­важ­че, вони на межі
                  зупи­ни­ли­ся —
Злі­ва і спра­ва епо­хи, але
                  різно­ймен­ні.
Часом уже не при­кри­є­шся,
                  і заба­ри­ла­ся
Дум­ка насту­пна на лінії снів
                  рів­но­де­н­ня.

III
Теплою вида­лась осінь, при­найм­ні, поча­ток —
Знає, ста­рень­ка, чим задо­бри­ти синів:
Ранок — холо­дний, вечір — як літній, без зга­док
Музи­ки фату­му (наче, цьо­го й не хотів).
Та при­йде зима, замо­ро­зить уся­ко­го пра­гне­н­ня,
Сіл­лю на лід заси­па­ти­ме зорі ночей,
Нано­во вко­тре за був­ше захо­че­ться стя­гне­н­ня —
І не зімкну­ти замо­ре­них засвіт очей.
З часом возда­сться спов­на і…
                  по пра­ву
Кожно­му з нас, а в тому числі
                  і мені,
Люди за бога не раз спра­ве­дли­вої
                  справ­лять,
Вер­дикт оста­то­чний — лиш на фіналь­ній
                  сті­ні.
Тіль­ки от доки сті­ни ще про око
                  немає,
Осінь жов­та­ва про­пла­че тужли­ві
                  пісні —
Де б від­най­ти ту єди­ну, яку ще…
                  не знаю,
Яка не при­сни­лась, а тіль­ки при­сни­ться
                  у сні?

IV
Тож заспі­вай ти мені коли­ско­вої
Сво­їм тихим, лег­ким голо­со­чком.
Я — змі­ю­чка твоя, достой­ної
Нази­ва­ти­ся срі­бним дзві­но­чком.
Заспі­вай, оди­но­ко­му, плин­не
Про щастя малої змі­ю­чки.
Зако­ха­ний в чудо осін­нє,
У сте­бла, пелюс­тки… й колю­чки.
А я затан­цюю, взяв­ши осінь
                  за стан,
Чи то вальс, чи незві­да­ний
                  танець.
Я би вітром для неї дав­но вже
                  став,
Коб не був запо­ло­не­ний
                  бра­нець.
І прой­де хто­зна ще скіль­ки
                  весен та зим,
Допо­ки ста­ну, наре­шті,
                  до волі,
Де сизим тума­ном сте­ли­ться
                  дим
На краю віко­ві­чнім
                  безо­дні.

22:39 28.09.2009 р. (м. Київ)

Досить! Набри­дло! Не хочу я біль­ше боро­тись,
Не хочу вій­ну
        сло­ве­сну,
                тіле­сну,
                        небе­сну.
Вона, може, й зги­не у битві все­лен­ській,
Та зав­тра ж
        на бір­жах,
                в крам­ни­цях
                        і душах
Воскре­сне.
Досить! Набри­дло! Щоден­не наскрі­зне віща­н­ня,
Бре­хня за бре­хнею
        за гро­ші
                і сла­ву,
                        і вла­ду.
Коли навіть сла­ву зали­ли гро­ши­ма і бру­дом,
То годі чека­ти,
        бла­га­ти;
                надії нема,
                        вона вмер­ла.
Це зра­да.
Досить! Набри­дло! Я йду у свій світ,
Де і тиша,
        і спо­кій,
                і рів­но­ва­га,
                        і зміст.
Може, пере­йде… Так про­сто, так дума­ють всі.
Геть не заче­пить,
        десь осто­ронь
                прой­де,
                        мар­ну­ю­чи
Хист.
Вар­то чи ні після цьо­го пита­ти­ся зго­ди?
Вар­то чи ні
        ще писа­ти
                і бути
                        нечу­тим?
Слі­по лиш віри­ти в те, що тво­риш добро
На літо,
        на зиму,
                на весну і осінь.
                        І ста­ти
Забу­тим.

1:41 2.08.2009 р.

Все­світ зітхає. Шири­ться гук:
«Я тут трі­щу вже від вто­ми!
Цим чоло­ві­чкам я дав лише звук,
А в них наро­ди­ло­ся… сло­во!
Як же це так?» — з‑під насу­пле­них брів
Грі­зно спи­тав­ся наро­ду,
Начеб­то з неба роз­ки­нув­ся грім,
Впав­ши цегли­ною в воду.
Біс його знає! (він таки зна!)
Так було з роду й до роду.
Тіль­ки ти, Все­сві­те, мовив сло­ва,
То і вві­йшли вони в моду —
Сам же і винен. «Добре, тоді
Чому їх все біль­ше і біль­ше?
Мно­жа­ться, йдуть крізь віки поко­лінь
І про­ни­ка­ють все глиб­ше?»
Загад­ка в тому, ста­ре­зна, як небо:
Коб не роз­мно­жи­лось сло­во,
То чи б з’явилось воно вже від тебе,
З ним і сві­до­мість, і мова?
Все­світ при­тих, похи­тав голо­вою:
«Зна­чить, я винен ізно­ву?
І, якби чесним зостав­ся з собою,
То… не роди­лось би й сло­во?»

00:04 8.07.2009 р.

На полі поко­си срі­бля­ться від рос,
Тума­ном дале­ким сві­та­н­ня стає.
Покла­де­на пра­ця схо­ва­лась від гроз —
Учо­ра гри­мі­ли, а, думав, уб’є.
Літом бай­ду­жим пусті небе­са,
Воно лиш поча­тись усти­гло учо­ра.
Мер­твен­на тиша і… мер­тва кра­са,
Пус­ткою душить вра­ні­шня кво­ла.
Хочу напи­тись росою тією,
Літо втя­гну­ти — живу бла­го­дать.
Тіль­ки тор­кну­тись тягну­ся до неї —
Тру­нок отруй­ний не дума спли­вать.
Чи це най­справ­жнє, оспі­ва­не літо?
Пусто та й годі, тиша дзве­нить.
Хоче­ться кри­кну­ти аж на пів­сві­ту:
«Де ти? Кого ж мені ще так любить?»
Тиша мов­чить… Лиш срі­бли­ться на полі
Дав­ня, роз­би­та на друз­ки роса.
Доля смі­є­ться… нема уже долі,
І зно­ву запла­чуть ску­пі небе­са.

15:39 28.06.2009 р. (м. Київ)

Ми так літа чека­ли і Сон­ця,
А отри­ма­ли вогнен­ну кулю,
Роз­ти­на­ю­чу сма­же­не небо
На міль­йо­ни нестер­пних шма­тків.
Ми тепла так бажа­ли, щоб вран­ці
Про­ки­да­тись в про­мін­чи­ках щастя,
А отри­ма­ли пекло без­жаль­не,
Хоч його тут ніхто й не хотів.
Ми так осін­ню жили, щоб зно­ву
Назби­ра­ти баштан­них пуза­тих,
А отри­ма­ли гро­зи і лив­ні,
І гря­зю­ку на чор­ній зем­лі.
Доче­ка­лись — вже й холо­дом віє,
Де ж те літо рапто­во діло­ся?
Хоч і баби­не, та прохо­ло­дне
Пото­ну­ло в сльо­зли­вій імлі.
Ми зимою вже мари­ли лячно
І шука­ли при­хи­сток у льо­ду,
І бла­га­ли спо­кій­но­сті сні­гу,
Але вда­рив трі­ску­чий мороз —
То осін­нє тепло і зга­да­лось,
Захо­ті­лось гря­зю­ки, аби лиш
Вго­мо­ни­лась три­кля­та при­ро­да
Й повер­ну­ла сим­фо­нію гроз.
У весну увір­ва­лись гало­пом,
Захо­ті­ло­ся вишень цві­ті­н­ня,
Та загра­ло любо­ві бажа­н­ня —
Така сила небе­сно­го Ра.
Але хоче­ться літа ско­рі­ше,
Щоби річка і Сон­це — і разом,
Щоб на вули­цях міста ілю­зій
Закри­ча­ла смі­шна дітво­ра.
То чого ж нам хоті­лось насправ­ді?
І чи зна­є­мо це ми так точно,
Рів­но­мір­но вже про­тя­гом року
Невдо­во­ле­ні тим, що в нас є?
А всьо­го-то… люби­ти пото­чне
І чека­ти омрі­я­не «зав­тра»,
Живу­чи сьо­го­де­н­ням нев­го­дним
І шука­ти єди­не, своє.

10:17 26.06.2009 р. (м. Київ)

Живуть за ритма­ми, без­упин­но,
Закіль­цьо­ва­ні ліві зап’ястя,
На них трі­по­че годин­ник —
Лічиль­ник секун­дно­го щастя.
Від стріл­ки до стріл­ки, хви­ли­на­ми,
Спі­шать, і біжать, не всти­га­ють.
Обме­же­ні біли­ми сті­на­ми,
«Все швид­ше і швид­ше» — бла­га­ють.
Сво­бо­да для них — у точно­сті,
Шука­ють таких — пун­кту­аль­них.
Ста­ють годи­ни… про­ро­чи­ми,
Ката­ми бажань бру­таль­них.
Звіль­ни­ли­ся би від того,
Не можуть, бо ритмом ізжер­ті.
Раби інду­стрі­аль­но­го лого­ва —
Зару­чни­ки лічиль­ної жер­сті.

01:29 14.06.2009 р. (м. Київ)

Напи­ши, гра­фо­ман, про трам­вай,
Ну, ти ж можеш, їй-богу, пиши!
І ряд­ки без рими скла­дай,
І без змі­сту сло­ва чеши.
Так набри­дло читать тебе
І отой твій пискля­вий зойк,
Що, мов­ляв, ми ні бе, ні ме,
І що кла­си­ка (чорт!) «отстой».
Про­по­ну­єш писа­ти про те,
Як пада­ють крі­сла у дощ,
Чи про ядер­ний вибух, про­те
Ти його ще побач, хоч.
Нам не тре­ба єди­ний потік
Постмо­дер­ну і чорт зна чого —
Ти і сам би із Все­сві­ту втік
Кла­си­ци­зму (хі-хі) на зло.
Ти не слу­ха­єш нас, ми — ста­ре,
Ми рів­ня­є­мось на арха­їзм,
І ти пишеш про всіх і все,
Хоч не чув, що таке «кла­си­цизм».
Нав­па­ки, ти собі існуй,
Нам не тре­ба, щоб ти так щез,
І пиши, і плюй, і римуй,
Хоч із змі­стом, а хочеш — без.
Нам же тре­ба рів­ня­тись на дно,
Щоби бути десь вище, хоч ледь.
Якщо щезнеш — то гір­ше зло,
Ми замі­ним тоді дна твердь.
Ми не хоче­мо бути, як ти,
Бо пое­зія — це не звук,
Не баналь­ний набір про­сто­ти
Чи комп’ютерних кла­віш стук.
Може, тися­чним є твій стиль
Чи міль­йон­ни­ми рвуть голо­си,
Але масо­вим є лиш пил
Затер­тої к бісу… попси!
Тож, напи­ши, гра­фо­ман, про трам­вай,
Ну, ти ж можеш, їй-богу, пиши!
І ряд­ки без рими скла­дай,
І без змі­сту сло­ва чеши.

2:20 8.06.2009 р.

Ну, що, насту­па­єм?
Ти бачиш, як б’ється камі­н­ня,
Ти бачиш, як сипля­ться роси,
        як сльо­зи
                із синіх небес,
Ти, мабуть, помі­тив липке паву­ти­н­ня,
І баби­ну… осінь,
        із осе­ні гро­зи.
                Й тума­ном воскрес.
Ти зна­єш, наві­що?
Для чого кре­са­ти зухваль­ство,
Для чого зри­ва­ти вогнем,
        як мечем
                на без­дум­но­му дій­стві?
Ми, може, самі, ми — не пан­ство,
Ми не має­мо пра­ва, але січем
        і печем
                про­сто… по-свин­ськи?
Ну що, від­сту­па­єм?
Ти бачиш — скін­чи­лось тер­пі­н­ня,
Ти бачиш — гото­ві голо­дні нас зжер­ти,
        не зна­ю­чи прав­ди,
                на долю свою.
Нехай, якщо схо­чуть, зага­сять сві­ті­н­ня.
І про­сто… помер­ти?
        Кра­си­во, без зра­ди,
                і опи­ни­тись… в раю?

22:46 12.05.2009 р. (м.Київ)

На київ­ській вули­ці тихо ще. Стом­ле­ний вечір.
Купую льо­дя­ник за без­цінь – і далі шви­день­ко іду.
Цей вітер легень­ко тор­кає, обплу­тує пле­чі,
Десь блим­ну­ло й зга­сло сві­тло само­тнє в саду.
А там, за вікном, в гли­би­ні не чужої квар­ти­ри
Без часу й бажа­н­ня зго­рає сві­ча на сто­лі.
Когось не діжда­лась. А хтось не діждав­ся і миру –
Від ньо­го лиши­лись лише фото­кар­тки німі.
І в цій нестер­пи­мій, три­кля­тій, заду­шли­вій тиші
Тихень­ке рида­н­ня, само­тнє, як тися­чі десь.
Чи змо­же вона? Ти їй теплий погляд зали­шиш –
Із ночі неви­ди­мий, та силь­ний, як кри­ки сер­дець.
Само­тня сві­ча – не єди­на запа­ле­на в сві­ті,
Вона не єди­на, хто пла­че на захо­ді днів.
І той не єди­ний, на кого чекає у кві­тні,
Хто десь від чийо­гось бажа­н­ня у пеклі зго­рів.
Вона про­кли­нає ті кля­ті, оги­дні про­мо­ви,
Тих іро­дів й бла­знів, які при­ве­ли до вій­ни.
Вона вся три­во­жна – не може зна­йти ані сло­ва.
Лиш діти лиши­лись – жада­ні і дочки, й сини.
А він не повер­не­ться. Мрії роз­би­ли сьо­го­дні.
Про­ви­ни у тому моєї, зда­ва­лось, нема.
Я лиш листо­но­ша, і звіс­тку при­ніс не по волі,
Від­дав її мов­чки, бо знав – не весе­ла, сум­на.
І скіль­ки домі­вок ще тре­ба сьо­го­дні оббіг­ти,
Скіль­ком мате­рям ще роз­би­ти надію кри­хку?
Такий в них наказ – чека­ти і мужньо тер­пі­ти,
Допо­ки вітчи­зна до краю горить у бою.

21:53 1.04.2009 р. (м. Київ)