Задай жару, сивий кочегаре —
Домна ж охолоне, і навік
За ядучою стіною перегару
Втратиться секундний часу лік.
Захолоне, сиплячись обманом,
Зникне геть, відкриють очі хоч:
      «Де ж він, де?»
            «Нема…»
                  І лиш туманом
«Отыграет свою песню ночь».
Відіграла… душі похололи,
Очі — скло, а руки — мов гілля.
Ходять зомбі, привиди здорові —
Лячно вблизь, а страшно — вже здаля.
«Може, їх збудить церковним дзвоном?»
«Повтікають, як нічні вітри…»
«А позводить стіни-перепони?»
«То ж були раби, і так — раби…»
Задай жару, сивий кочегаре,
Пробуди від смерті, пробуди,
Хай подивляться на попелище-згарок:
«Боже, то ж і ми людьми… були?»

17:03 4.11.2009 р.

I
Заспівай ти мені колискової
Своїм тихим, легким голосочком.
Я — зміючка твоя, достойної
Називатися срібним дзвіночком.
Я — війна твоя, значить — слава,
І в тому моя лиш провина.
Земля таке стерпить, осанна,
Бо клин вибивають… клином.
І таким вона носить мене
                  і досі,
І носитиме хтозна ще скільки
                  років чи… віків,
Відколи ходив по ній сам
                  білочубим і босим,
І полем, як в хмарах, і йшов,
                  і біг, і летів.
І навіть коли одиноко ходжу по ній
                  вулицями,
Асфальтом розбитим, що вкрив її тіло
                  німий,
Допоки існую і йду, то
                  задумуюся,
Що я ще потрібен, і, начебто, досі
                  живий.

II
Лиш стихла буря, пройшовши надмірно землею.
Розхитані вітром і часом ліхтарні стовпи
Ледь засвітилися знову надією теплою,
І ожили напівсонні похмурі мости.
А ти все співаєш свою незакінчену пісню
Не знати про кого й навіщо, допоки й кому,
І линуть ці звуки в дорогу нічну та неблизьку
У небо далеке, у осінь плаксиву й сліпу.
Думки ідуть за думками —
                  ламаються,
Впевненість змінює страх за непевність
                  чекань,
Знову і знову вони, ще живі,
                  сумніваються,
Варто їм бути назавжди чи… геть
                  від страждань.
Їм-бо найважче, вони на межі
                  зупинилися —
Зліва і справа епохи, але
                  різнойменні.
Часом уже не прикриєшся,
                  і забарилася
Думка наступна на лінії снів
                  рівнодення.

III
Теплою видалась осінь, принаймні, початок —
Знає, старенька, чим задобрити синів:
Ранок — холодний, вечір — як літній, без згадок
Музики фатуму (наче, цього й не хотів).
Та прийде зима, заморозить усякого прагнення,
Сіллю на лід засипатиме зорі ночей,
Наново вкотре за бувше захочеться стягнення —
І не зімкнути заморених засвіт очей.
З часом воздасться сповна і…
                  по праву
Кожному з нас, а в тому числі
                  і мені,
Люди за бога не раз справедливої
                  справлять,
Вердикт остаточний — лиш на фінальній
                  стіні.
Тільки от доки стіни ще про око
                  немає,
Осінь жовтава проплаче тужливі
                  пісні —
Де б віднайти ту єдину, яку ще…
                  не знаю,
Яка не приснилась, а тільки присниться
                  у сні?

IV
Тож заспівай ти мені колискової
Своїм тихим, легким голосочком.
Я — зміючка твоя, достойної
Називатися срібним дзвіночком.
Заспівай, одинокому, плинне
Про щастя малої зміючки.
Закоханий в чудо осіннє,
У стебла, пелюстки… й колючки.
А я затанцюю, взявши осінь
                  за стан,
Чи то вальс, чи незвіданий
                  танець.
Я би вітром для неї давно вже
                  став,
Коб не був заполонений
                  бранець.
І пройде хтозна ще скільки
                  весен та зим,
Допоки стану, нарешті,
                  до волі,
Де сизим туманом стелиться
                  дим
На краю віковічнім
                  безодні.

22:39 28.09.2009 р. (м. Київ)

Досить! Набридло! Не хочу я більше боротись,
Не хочу війну
        словесну,
                тілесну,
                        небесну.
Вона, може, й згине у битві вселенській,
Та завтра ж
        на біржах,
                в крамницях
                        і душах
Воскресне.
Досить! Набридло! Щоденне наскрізне віщання,
Брехня за брехнею
        за гроші
                і славу,
                        і владу.
Коли навіть славу залили грошима і брудом,
То годі чекати,
        благати;
                надії нема,
                        вона вмерла.
Це зрада.
Досить! Набридло! Я йду у свій світ,
Де і тиша,
        і спокій,
                і рівновага,
                        і зміст.
Може, перейде… Так просто, так думають всі.
Геть не зачепить,
        десь осторонь
                пройде,
                        марнуючи
Хист.
Варто чи ні після цього питатися згоди?
Варто чи ні
        ще писати
                і бути
                        нечутим?
Сліпо лиш вірити в те, що твориш добро
На літо,
        на зиму,
                на весну і осінь.
                        І стати
Забутим.

1:41 2.08.2009 р.

Всесвіт зітхає. Шириться гук:
«Я тут тріщу вже від втоми!
Цим чоловічкам я дав лише звук,
А в них народилося… слово!
Як же це так?» — з-під насуплених брів
Грізно спитався народу,
Начебто з неба розкинувся грім,
Впавши цеглиною в воду.
Біс його знає! (він таки зна!)
Так було з роду й до роду.
Тільки ти, Всесвіте, мовив слова,
То і ввійшли вони в моду —
Сам же і винен. «Добре, тоді
Чому їх все більше і більше?
Множаться, йдуть крізь віки поколінь
І проникають все глибше?»
Загадка в тому, старезна, як небо:
Коб не розмножилось слово,
То чи б з’явилось воно вже від тебе,
З ним і свідомість, і мова?
Всесвіт притих, похитав головою:
«Значить, я винен ізнову?
І, якби чесним зостався з собою,
То… не родилось би й слово?»

00:04 8.07.2009 р.

На полі покоси срібляться від рос,
Туманом далеким світання стає.
Покладена праця сховалась від гроз —
Учора гриміли, а, думав, уб’є.
Літом байдужим пусті небеса,
Воно лиш початись устигло учора.
Мертвенна тиша і… мертва краса,
Пусткою душить вранішня квола.
Хочу напитись росою тією,
Літо втягнути — живу благодать.
Тільки торкнутись тягнуся до неї —
Трунок отруйний не дума спливать.
Чи це найсправжнє, оспіване літо?
Пусто та й годі, тиша дзвенить.
Хочеться крикнути аж на півсвіту:
«Де ти? Кого ж мені ще так любить?»
Тиша мовчить… Лиш сріблиться на полі
Давня, розбита на друзки роса.
Доля сміється… нема уже долі,
І знову заплачуть скупі небеса.

15:39 28.06.2009 р. (м. Київ)

Ми так літа чекали і Сонця,
А отримали вогненну кулю,
Розтинаючу смажене небо
На мільйони нестерпних шматків.
Ми тепла так бажали, щоб вранці
Прокидатись в промінчиках щастя,
А отримали пекло безжальне,
Хоч його тут ніхто й не хотів.
Ми так осінню жили, щоб знову
Назбирати баштанних пузатих,
А отримали грози і ливні,
І грязюку на чорній землі.
Дочекались — вже й холодом віє,
Де ж те літо раптово ділося?
Хоч і бабине, та прохолодне
Потонуло в сльозливій імлі.
Ми зимою вже марили лячно
І шукали прихисток у льоду,
І благали спокійності снігу,
Але вдарив тріскучий мороз —
То осіннє тепло і згадалось,
Захотілось грязюки, аби лиш
Вгомонилась триклята природа
Й повернула симфонію гроз.
У весну увірвались галопом,
Захотілося вишень цвітіння,
Та заграло любові бажання —
Така сила небесного Ра.
Але хочеться літа скоріше,
Щоби річка і Сонце — і разом,
Щоб на вулицях міста ілюзій
Закричала смішна дітвора.
То чого ж нам хотілось насправді?
І чи знаємо це ми так точно,
Рівномірно вже протягом року
Невдоволені тим, що в нас є?
А всього-то… любити поточне
І чекати омріяне «завтра»,
Живучи сьогоденням невгодним
І шукати єдине, своє.

10:17 26.06.2009 р. (м. Київ)

Живуть за ритмами, безупинно,
Закільцьовані ліві зап’ястя,
На них тріпоче годинник —
Лічильник секундного щастя.
Від стрілки до стрілки, хвилинами,
Спішать, і біжать, не встигають.
Обмежені білими стінами,
«Все швидше і швидше» — благають.
Свобода для них — у точності,
Шукають таких — пунктуальних.
Стають години… пророчими,
Катами бажань брутальних.
Звільнилися би від того,
Не можуть, бо ритмом ізжерті.
Раби індустріального логова —
Заручники лічильної жерсті.

01:29 14.06.2009 р. (м. Київ)

Напиши, графоман, про трамвай,
Ну, ти ж можеш, їй-богу, пиши!
І рядки без рими складай,
І без змісту слова чеши.
Так набридло читать тебе
І отой твій писклявий зойк,
Що, мовляв, ми ні бе, ні ме,
І що класика (чорт!) «отстой».
Пропонуєш писати про те,
Як падають крісла у дощ,
Чи про ядерний вибух, проте
Ти його ще побач, хоч.
Нам не треба єдиний потік
Постмодерну і чорт зна чого —
Ти і сам би із Всесвіту втік
Класицизму (хі-хі) на зло.
Ти не слухаєш нас, ми — старе,
Ми рівняємось на архаїзм,
І ти пишеш про всіх і все,
Хоч не чув, що таке «класицизм».
Навпаки, ти собі існуй,
Нам не треба, щоб ти так щез,
І пиши, і плюй, і римуй,
Хоч із змістом, а хочеш — без.
Нам же треба рівнятись на дно,
Щоби бути десь вище, хоч ледь.
Якщо щезнеш — то гірше зло,
Ми заміним тоді дна твердь.
Ми не хочемо бути, як ти,
Бо поезія — це не звук,
Не банальний набір простоти
Чи комп’ютерних клавіш стук.
Може, тисячним є твій стиль
Чи мільйонними рвуть голоси,
Але масовим є лиш пил
Затертої к бісу… попси!
Тож, напиши, графоман, про трамвай,
Ну, ти ж можеш, їй-богу, пиши!
І рядки без рими складай,
І без змісту слова чеши.

2:20 8.06.2009 р.

Ну, що, наступаєм?
Ти бачиш, як б’ється каміння,
Ти бачиш, як сипляться роси,
        як сльози
                із синіх небес,
Ти, мабуть, помітив липке павутиння,
І бабину… осінь,
        із осені грози.
                Й туманом воскрес.
Ти знаєш, навіщо?
Для чого кресати зухвальство,
Для чого зривати вогнем,
        як мечем
                на бездумному дійстві?
Ми, може, самі, ми — не панство,
Ми не маємо права, але січем
        і печем
                просто… по-свинськи?
Ну що, відступаєм?
Ти бачиш — скінчилось терпіння,
Ти бачиш — готові голодні нас зжерти,
        не знаючи правди,
                на долю свою.
Нехай, якщо схочуть, загасять світіння.
І просто… померти?
        Красиво, без зради,
                і опинитись… в раю?

22:46 12.05.2009 р. (м.Київ)

На київській вулиці тихо ще. Стомлений вечір.
Купую льодяник за безцінь – і далі швиденько іду.
Цей вітер легенько торкає, обплутує плечі,
Десь блимнуло й згасло світло самотнє в саду.
А там, за вікном, в глибині не чужої квартири
Без часу й бажання згорає свіча на столі.
Когось не діждалась. А хтось не діждався і миру –
Від нього лишились лише фотокартки німі.
І в цій нестерпимій, триклятій, задушливій тиші
Тихеньке ридання, самотнє, як тисячі десь.
Чи зможе вона? Ти їй теплий погляд залишиш –
Із ночі невидимий, та сильний, як крики сердець.
Самотня свіча – не єдина запалена в світі,
Вона не єдина, хто плаче на заході днів.
І той не єдиний, на кого чекає у квітні,
Хто десь від чийогось бажання у пеклі згорів.
Вона проклинає ті кляті, огидні промови,
Тих іродів й блазнів, які привели до війни.
Вона вся тривожна – не може знайти ані слова.
Лиш діти лишились – жадані і дочки, й сини.
А він не повернеться. Мрії розбили сьогодні.
Провини у тому моєї, здавалось, нема.
Я лиш листоноша, і звістку приніс не по волі,
Віддав її мовчки, бо знав – не весела, сумна.
І скільки домівок ще треба сьогодні оббігти,
Скільком матерям ще розбити надію крихку?
Такий в них наказ – чекати і мужньо терпіти,
Допоки вітчизна до краю горить у бою.

21:53 1.04.2009 р. (м. Київ)