Категорія: Збірка «Сонце»

a posteriori

Від Воріт із золота
        з вулиці Стрілецької
У дітей з кераміки
        просто на очах
Проведу без поспіху
        у наднову п’єсу —
П’єсу про дитинство
        й роздуми у снах.

У розкритих пащах
        парочки цілуються,
Обтинає тишу
        Принц Екзюпері.
Диво серед Києва
        на Пейзажну вулицю
Йшло від площі Львівської —
        і застигло в грі.

У фонтані літньому
        зайнято жирафами —
Обійнялись ніжно вдвох —
        нерозлийвода.
Дітлахи розбігались
        з татами і з мамами —
Галасують, начебто,
        як мала орда.

Через призму крапельну
        Сонце розливається,
Променем торкаючись
        глибини думок:
Зріст Людини Всесвіту —
        Всесвіт ним пишається —
Простягнувсь до неба аж,
        прямо до зірок.

Від химерних дзвоників
        з висоти польотної
Кіт тридцятилаповий
        раптом посинів,
А на хвіст аршиновий
        птахи намальовані
Повсідались вправно так
        І без зайвих слів.

Хай без слів розкажуть нам
        про висоти київські,
Про безшумний лет на волі
        прямо над Дніпром.
Це для тебе розчерки
        крилами з андріївських
Куполів, що сяють ясно
        злоченим чолом.

Подивись на зарево —
        пломеніє, сунеться,
Розлива червоне світло
        на забаву днів.
Диво серед Києва
        на Пейзажній вулиці
Спати умостилося,
        дочекавшись снів.

01:55 21.05.2012 р. (м. Київ)

Від моїх стиглих позовів,
        від твоїх хладних відгуків
Відповість одинак, як і я, сам туман:
«Не для нього ці коси,
        не для неї ті вигуки,
Не для них обох Всесвіт, і я — лиш обман».

Намалюю на скельці,
        пальцем краплі прибравши —
Ти подивишся мляво, зіпрешся чолом.
Так було вчора вранці,
        а думав — назавше —
Відпливає надія дніпровським човном.

Ти ще мрієш про Польщу,
        Дмитра і Софійку,
Але є «чверть на восьму» і київський гул.
Скрапне сонячний дощик
        на сонну, на дзві́нку —
Книжку в руки — і мріяти, там, де не був.

Не щезай спозаранку,
        ще затримайсь на трохи,
Тут Париж і тут Прага — лиш знати місця.
Кавачай до сніданку
        і в ложечці спокій —
І стає «чверть на восьму», і так без кінця.

22:54 22.08.2011 р. (м. Київ)

На твоє переконливе «ні»
Я лукаво і твердо: «А може» —
Скромний напис на білій стіні.
Так не робиться, ні, так негоже.

На твоє нерозважливе «ну»
Спалахну і скажу: «Вже зважайся».
Нетерплячий, як соня до сну —
Зачепив, а тепер начувайся.

На твоє нерозбірливе «ще б»
Я замовкну, щоб не сполохнути —
Ти все думаєш: «Начебто, вже
Він допік, а його і не чути».

На твоє необачливе «так»
Зчервонію від сорому вкрай —
Несподівано, хоч не мастак,
Я промовлю тихенько «нехай…»

00:35 27.04.2011 р. (м. Київ)

I
Ти пішла у очах із насмішкою
Восени, восени, восени
Тихим поступом, дикою кішкою
До зими
Через роси із необережністю
Навпростець, навпростець, навпростець,
Сутінково укрившись безмежністю —
Це кінець.
Ти пішла, полишивши у спадок
Сторінки, сторінки, сторінки
І гірких, й підсолоджених згадок,
Бо це ж ти.
Бо це ж ти у вселенській любові
Пожила, прожила, дожила.
Тільки би розібралась в основі
Сама.

II
Під осінніми сльозами вітер
Холодить, холодить, холодить,
Повиходили місячні діти —
Шумить,
Колихає забуті паркани
Скрипалів, скрипалів, скрипалів,
Розтривоживши згоєні рани —
Як смів?
Тільки ж він не зважає на примхи
З-над землі, з-над землі, з-над землі,
Переносячи кинуте стиха
В імлі.
Тільки хто ж це почує з людей-
Протеже, -протеже, -протеже?
Необачно розлився єлей —
Та невже?

III
Святий образ горить у кутку
Над вікном, над вікном, над вікном,
Скачуть тіні від світла в саду
За столом.
Гострий погляд не гляне лукаво
Як на сміх, як на сміх, як на сміх,
Зупинилась на небі заграва —
Пада сніг.
Ти вертаєш, як пообіцяла:
«До зими, до зими, до зими».
Ти такого мене ще не знала —
Сприйми.
Згасло світло в засніженій хаті —
Говори, говори, говори!
У маленькім сум’ятті кімнати
Тільки ми.

23:24 8.02.2011 р. (м. Київ)

У Києві нуль — не замерзне і не розмерзне
На твоєму вікні зимовий напівсилует,
На Майдані паркан за велінням володарів перснів
Ховає присутність у біло-зелений штахет.

Твоя перемога давно у всесвітніх анналах,
Твою непокору забрав легковажний джаз.
Сьогодні ти вдома, а завтра — в космічних каналах
Далеко в безодні десь біля сузір’я Пегас.

Моє непорушне… із запахом чаю і кави,
Із мороком ночі й очима ранкових сліз.
Хай зорі влаштують для тебе на небо облави —
Загадуй бажання у свій надвечірній бриз.

…У Києві плюс. Ранок світанком стрічаєш
І витираєш з вікна ледь живий силует,
Сонно заварюєш чай і не помічаєш
Зниклий із рамки уже невідомий портрет.

13:03 3.02.2011 р. (м. Київ)

На Майдані — потужна акустика,
        грають добрі відомі вже п’єси,
Океанно спадає та музика
        на кучерики світлої Ельзи.

Ти — у натовпі, він — на проекторі,
        усі інші — під тінню від Місяця,
Я — сторонній — у світлі прожектора,
        ледь розгублений і… блідолиций.

Най це море людей
        унісонно підхоплює ритми,
Помаранчево в такт
        хай ще б’ються нестримні серця.
Ми такі вже дорослі,
        та ще залишилися дітьми,
І ніяк не діждемся
        вистави нарешті кінця.

Пробуди мене криком лелечиним
        із недавніх відтінків історії.
Це мовчання вже геть недоречне,
        о, моя незакохана Глоріє.

Забери мене звідси у Сербію,
        сірооке дівча із Кустуріци.
Ти забула про суперсиметрію,
        я — про крики від відчаю вулиці.

Залиши за собою
        хустинку з полтавськими квітами,
Оживуть вони вкотре
        на новій домашній землі.
І явиться в темінь
        забутими дольчами вітами
Знайомими буквами
        напис на східній стіні.

Трохи стихло пульсивне завзяття,
        розчинився у просторі джаз,
Ледь помітне незвичне сум’яття
        серед натовпу націй і рас.

Перша пісня змінила… останню,
        так доречно і так нелогічно.
Де ж душі істеричне камлання?
        Де ці звички і звичні й незвичні?

Просто зникло вночі,
        і не ловляться натовпом ритми,
Вже не б’ються у такт
        унісонно забуті серця.
Ми вже надто дорослі,
        хоч, начебто, вчора ще діти.
Дочекалися раптом
        гіркого вистави кінця.

9:58 16.10.2010 р. (м. Київ)

Привіт, нездоланна!
        гордитись я мав би тобою —
Така самостійна,
        аж осінь доб’ється на жаль.
І там, за туманом,
        де землю ще криють водою
За диким парканом,
        за збитою з правди стіною
Блисне одиноко
        замучена вічністю сталь.

Ти зовсім незмінна,
        така, яку ще не побачив,
Закохана в люди
        і віддана їм же на смерть.
Звернула б увагу
        на світу невдячну віддачу,
Хоча я ж не певен,
        що це ще для тебе щось значить,
А світ вже і так
        зітханнями сповнений вщерть.

За зиму я вдячний,
        бо ти народилася тільки,
Зігріла і грудень
        ледь більше звичайного трохи.
А за кипарисом
        тулились загублені вільхи —
Вони пам’ятають
        ті хитросплетіння і віхи,
І першобутні
        сльозливі недобрані соки.

Мабуть, ти в Лубнах
        чи в обіймах свого Криворіжжя
Дивишся в літо
        очима зрозумнених пращурів.
Осінь вже скоро,
        і рук дочекається збіжжя,
Тільки пройти би
        небачене ще роздоріжжя
Та обіпертись
        на мудрість святої Полтавщини.

Вже можеш іти,
        і не обертайся більше на Сонце —
Липнем спалило
        кохання знайоме обличчя.
Скажеш: «Поглянь —
        обіч барвінок ось цей.
Хіба не мене
        він нагадує зоддаль ледь зовсім?»
«Ну, тільки трохи —
        так само сидить на узбіччі.»

Серпню на славу —
        і, може, тебе ще почую.
Книгу розкрию —
        там ти, але не з цього світу.
Може, ще пам’ять
        мене ненавмисно розчулить,
Спливе, непідвладна,
        думки порозкидує чудно,
І поверне
        у непрохане лагідне літо.

01:07 24.07.2010 р.

Напиши ти мені три рядки
Ще змістовніше хокку японського,
Колючіше пісні Висоцького,
Ну а я… подивлюсь залюбки.

Напиши ти мені три рядки…
Три обрані думки сонета —
Розваж свого трохи поета,
Бо він — лиш тобі завдяки.

Напиши ти мені три рядки…
На волі закохані літери —
Відправ їх, і стануть вже ситими
Ліниві поштові листи.

Напиши ти мені три рядки…
Прочитаю — і щось відповім
У небі стократ голубім
Віршами. Слова — говіркі.

Напиши ти мені три рядки,
Закутавшись з чаєм у ковдрі,
Забувши про примхи погодні,
Напиши мені вже щось таки…

23:55 23.06.2010 р. (м. Київ)

Привітаю тебе із цим літом,
                                можливо — востаннє,
І скажу: «Подивись мені в очі, хоч раз
                                ще на мить.»
На Шулявці — вже дощ, на Деміївці —
                                тепле світання,
І поїзд метро щось чергово собі
                                бубонить.
Ти лишилась позаду, у свому
                                маленькому місті,
Літератор мовчання нечуваних нині
                                поем,
Ти до цього сама надала їм дивацького
                                змісту,
Ну а я не второпав твоїх зарозумницьких
                                схем.
А під шепіт віршів
                                у День народження Бродського,
А під стукіт коліс по бруківці
                                на Прорізній,
Затулившись долонями від
                                пригорілого Сонця,
Прошепочеш тихенько «не мій…»,
                                і ще раз — «не мій».
Дивний світ. І ти встанеш і станеш
                                подалі —
«Полюбуйся, — мовляв, — якщо хочеш
                                зоддалеки.»
Треба нерви залізні — чавунні, чи, може,
                                зі сталі,
Щоб піднятись і прямо сказати:
                                «Ну що ж, залюбки.»
Але то — тільки сон
                                у ніч на червень із травня,
На лавочці обіч — ти, і на місці —
                                я,
І слово уголос лунає на думку
                                прадавню:
«Скажу вже — твоя», і ще раз —
                                «навіки твоя.»

00:56 25.05.2010 р. (м. Київ)

Коли я розкриюся хмарами —
Ти стрімголов вилетиш в вись,
І небо лишиться… Санжарами,
Ах, небо заллється Стожарами,
Амурний ламаючи спис.

Коли я, озброївшись досвідом,
Писатиму дивні листи,
Лягатимуть літери поспіхом
(О, як же ти дивишся з осміхом) —
Так важко між ними плисти.

Коли я у темряві ночі
Застигну у світлі світильника,
Покличу на поміч Антонича —
Вловивши знадної здобичі —
І силу від слова Олійника.

Коли я, набравшись сміливості,
Покличу ізнову момент,
Подумаєш, чи не наснилося
(Ех, ну якби ж не наснилося!)…
Застанеш мене збитим вщент.

Коли ж я розвіюся попелом,
Ти прийдеш на рідний Монмартр…
Задумливо понад Акрополем
До Сонця відпущеним соколом
Відлину, забувши про старт.

23:32 17.05.2010 р. (м. Київ)