Категорія: Збірка «Сонце»

a posteriori

Від Воріт із золо­та
        з вули­ці Стрі­ле­цької
У дітей з кера­мі­ки
        про­сто на очах
Про­ве­ду без поспі­ху
        у надно­ву п’єсу —
П’єсу про дитин­ство
        й роз­ду­ми у снах.

У роз­кри­тих пащах
        паро­чки цілу­ю­ться,
Обти­нає тишу
        Принц Екзю­пе­рі.
Диво серед Киє­ва
        на Пей­за­жну вули­цю
Йшло від пло­щі Львів­ської —
        і засти­гло в грі.

У фон­та­ні літньо­му
        зайня­то жира­фа­ми —
Обійня­лись ніжно вдвох —
        неро­злий­во­да.
Дітла­хи роз­бі­га­лись
        з тата­ми і з мама­ми —
Гала­су­ють, начеб­то,
        як мала орда.

Через при­зму кра­пель­ну
        Сон­це роз­ли­ва­є­ться,
Про­ме­нем тор­ка­ю­чись
        гли­би­ни думок:
Зріст Люди­ни Все­сві­ту —
        Все­світ ним пиша­є­ться —
Про­стя­гнувсь до неба аж,
        пря­мо до зірок.

Від химер­них дзво­ни­ків
        з висо­ти польо­тної
Кіт трид­ця­ти­ла­по­вий
        раптом поси­нів,
А на хвіст арши­но­вий
        пта­хи нама­льо­ва­ні
Пов­сі­да­лись вправ­но так
        І без зай­вих слів.

Хай без слів роз­ка­жуть нам
        про висо­ти київ­ські,
Про без­шум­ний лет на волі
        пря­мо над Дні­пром.
Це для тебе роз­чер­ки
        кри­ла­ми з андрі­їв­ських
Купо­лів, що сяють ясно
        зло­че­ним чолом.

Поди­вись на заре­во —
        пло­ме­ніє, суне­ться,
Роз­ли­ва чер­во­не сві­тло
        на заба­ву днів.
Диво серед Киє­ва
        на Пей­за­жній вули­ці
Спа­ти умо­сти­ло­ся,
        доче­кав­шись снів.

01:55 21.05.2012 р. (м. Київ)

Від моїх сти­глих позо­вів,
        від тво­їх хла­дних від­гу­ків
Від­по­вість оди­нак, як і я, сам туман:
«Не для ньо­го ці коси,
        не для неї ті вигу­ки,
Не для них обох Все­світ, і я — лиш обман».

Нама­люю на скель­ці,
        паль­цем кра­плі при­брав­ши —
Ти поди­ви­шся мля­во, зіпре­шся чолом.
Так було вчо­ра вран­ці,
        а думав — назав­ше —
Від­пли­ває надія дні­пров­ським чов­ном.

Ти ще мрі­єш про Поль­щу,
        Дми­тра і Софій­ку,
Але є «чверть на восьму» і київ­ський гул.
Скра­пне соня­чний дощик
        на сон­ну, на дзві́нку —
Книж­ку в руки — і мрі­я­ти, там, де не був.

Не щезай спо­за­ран­ку,
        ще затри­майсь на тро­хи,
Тут Париж і тут Пра­га — лиш зна­ти місця.
Кава­чай до сні­дан­ку
        і в ложе­чці спо­кій —
І стає «чверть на восьму», і так без кін­ця.

22:54 22.08.2011 р. (м. Київ)

На твоє пере­кон­ли­ве «ні»
Я лука­во і твер­до: «А може» —
Скром­ний напис на білій сті­ні.
Так не роби­ться, ні, так него­же.

На твоє неро­зва­жли­ве «ну»
Спа­ла­хну і ска­жу: «Вже зва­жай­ся».
Нетер­пля­чий, як соня до сну —
Заче­пив, а тепер начу­вай­ся.

На твоє неро­збір­ли­ве «ще б»
Я замов­кну, щоб не спо­ло­хну­ти —
Ти все дума­єш: «Начеб­то, вже
Він допік, а його і не чути».

На твоє нео­ба­чли­ве «так»
Зчер­во­нію від соро­му вкрай —
Неспо­ді­ва­но, хоч не мастак,
Я про­мов­лю тихень­ко «нехай…»

00:35 27.04.2011 р. (м. Київ)

I
Ти пішла у очах із насмі­шкою
Восе­ни, восе­ни, восе­ни
Тихим посту­пом, дикою кішкою
До зими
Через роси із необе­ре­жні­стю
Нав­про­стець, нав­про­стець, нав­про­стець,
Сутін­ко­во укрив­шись без­ме­жні­стю —
Це кінець.
Ти пішла, поли­шив­ши у спа­док
Сто­рін­ки, сто­рін­ки, сто­рін­ки
І гір­ких, й під­со­ло­дже­них зга­док,
Бо це ж ти.
Бо це ж ти у все­лен­ській любо­ві
Пожи­ла, про­жи­ла, дожи­ла.
Тіль­ки би розі­бра­лась в осно­ві
Сама.

II
Під осін­ні­ми сльо­за­ми вітер
Холо­дить, холо­дить, холо­дить,
Пови­хо­ди­ли міся­чні діти —
Шумить,
Коли­хає забу­ті пар­ка­ни
Скри­па­лів, скри­па­лів, скри­па­лів,
Роз­три­во­жив­ши зго­є­ні рани —
Як смів?
Тіль­ки ж він не зва­жає на прим­хи
З‑над зем­лі, з‑над зем­лі, з‑над зем­лі,
Пере­но­ся­чи кину­те сти­ха
В імлі.
Тіль­ки хто ж це почує з людей-
Про­те­же, ‑про­те­же, ‑про­те­же?
Нео­ба­чно роз­лив­ся єлей —
Та нев­же?

III
Свя­тий образ горить у кутку
Над вікном, над вікном, над вікном,
Ска­чуть тіні від сві­тла в саду
За сто­лом.
Гострий погляд не гля­не лука­во
Як на сміх, як на сміх, як на сміх,
Зупи­ни­лась на небі загра­ва —
Пада сніг.
Ти вер­та­єш, як пообі­ця­ла:
«До зими, до зими, до зими».
Ти тако­го мене ще не зна­ла —
Сприйми.
Зга­сло сві­тло в засні­же­ній хаті —
Гово­ри, гово­ри, гово­ри!
У малень­кім сум’ятті кім­на­ти
Тіль­ки ми.

23:24 8.02.2011 р. (м. Київ)

У Киє­ві нуль — не замер­зне і не роз­мер­зне
На тво­є­му вікні зимо­вий напів­си­лу­ет,
На Май­да­ні пар­кан за велі­н­ням воло­да­рів пер­снів
Ховає при­су­тність у біло-зеле­ний шта­хет.

Твоя пере­мо­га дав­но у все­сві­тніх анна­лах,
Твою непо­ко­ру забрав лег­ко­ва­жний джаз.
Сьо­го­дні ти вдо­ма, а зав­тра — в космі­чних кана­лах
Дале­ко в безо­дні десь біля сузір’я Пегас.

Моє непо­ру­шне… із запа­хом чаю і кави,
Із моро­ком ночі й очи­ма ран­ко­вих сліз.
Хай зорі вла­шту­ють для тебе на небо обла­ви —
Зага­дуй бажа­н­ня у свій надве­чір­ній бриз.

…У Киє­ві плюс. Ранок сві­тан­ком стрі­ча­єш
І вити­ра­єш з вікна ледь живий силу­ет,
Сон­но зава­рю­єш чай і не помі­ча­єш
Зни­клий із рам­ки уже неві­до­мий порт­рет.

13:03 3.02.2011 р. (м. Київ)

На Май­да­ні — поту­жна аку­сти­ка,
        гра­ють добрі відо­мі вже п’єси,
Оке­ан­но спа­дає та музи­ка
        на куче­ри­ки сві­тлої Ель­зи.

Ти — у натов­пі, він — на про­е­кто­рі,
        усі інші — під тін­ню від Міся­ця,
Я — сто­рон­ній — у сві­тлі про­же­кто­ра,
        ледь роз­гу­бле­ний і… блі­до­ли­ций.

Най це море людей
        уні­сон­но під­хо­плює ритми,
Пома­ран­че­во в такт
        хай ще б’ються нестрим­ні сер­ця.
Ми такі вже доро­слі,
        та ще зали­ши­ли­ся дітьми,
І ніяк не діждем­ся
        виста­ви наре­шті кін­ця.

Про­бу­ди мене кри­ком леле­чи­ним
        із недав­ніх від­тін­ків істо­рії.
Це мов­ча­н­ня вже геть недо­ре­чне,
        о, моя неза­ко­ха­на Гло­ріє.

Забе­ри мене звід­си у Сер­бію,
        сіро­оке дів­ча із Кусту­рі­ци.
Ти забу­ла про супер­си­ме­трію,
        я — про кри­ки від від­чаю вули­ці.

Зали­ши за собою
        хустин­ку з пол­тав­ськи­ми кві­та­ми,
Ожи­вуть вони вко­тре
        на новій дома­шній зем­лі.
І яви­ться в темінь
        забу­ти­ми доль­ча­ми віта­ми
Зна­йо­ми­ми буква­ми
        напис на схі­дній сті­ні.

Тро­хи сти­хло пуль­сив­не зав­зя­т­тя,
        роз­чи­нив­ся у про­сто­рі джаз,
Ледь помі­тне незви­чне сум’яття
        серед натов­пу націй і рас.

Пер­ша пісня змі­ни­ла… остан­ню,
        так доре­чно і так нело­гі­чно.
Де ж душі істе­ри­чне кам­ла­н­ня?
        Де ці зви­чки і зви­чні й незви­чні?

Про­сто зни­кло вно­чі,
        і не лов­ля­ться натов­пом ритми,
Вже не б’ються у такт
        уні­сон­но забу­ті сер­ця.
Ми вже над­то доро­слі,
        хоч, начеб­то, вчо­ра ще діти.
Доче­ка­ли­ся раптом
        гір­ко­го виста­ви кін­ця.

9:58 16.10.2010 р. (м. Київ)

При­віт, нездо­лан­на!
        гор­ди­тись я мав би тобою —
Така само­стій­на,
        аж осінь доб’ється на жаль.
І там, за тума­ном,
        де зем­лю ще кри­ють водою
За диким пар­ка­ном,
        за зби­тою з прав­ди сті­ною
Бли­сне оди­но­ко
        заму­че­на вічні­стю сталь.

Ти зов­сім незмін­на,
        така, яку ще не поба­чив,
Зако­ха­на в люди
        і від­да­на їм же на смерть.
Звер­ну­ла б ува­гу
        на сві­ту нев­дя­чну від­да­чу,
Хоча я ж не певен,
        що це ще для тебе щось зна­чить,
А світ вже і так
        зітха­н­ня­ми спов­не­ний вщерть.

За зиму я вдя­чний,
        бо ти наро­ди­ла­ся тіль­ки,
Зігрі­ла і гру­день
        ледь біль­ше зви­чай­но­го тро­хи.
А за кипа­ри­сом
        тули­лись загу­бле­ні віль­хи —
Вони пам’ятають
        ті хитро­спле­ті­н­ня і віхи,
І пер­шо­бу­тні
        сльо­зли­ві недо­бра­ні соки.

Мабуть, ти в Лубнах
        чи в обі­ймах сво­го Кри­во­ріж­жя
Диви­шся в літо
        очи­ма зро­зум­не­них пра­щу­рів.
Осінь вже ско­ро,
        і рук доче­ка­є­ться збіж­жя,
Тіль­ки прой­ти би
        неба­че­не ще роз­до­ріж­жя
Та обі­пер­тись
        на мудрість свя­тої Пол­тав­щи­ни.

Вже можеш іти,
        і не обер­тай­ся біль­ше на Сон­це —
Липнем спа­ли­ло
        коха­н­ня зна­йо­ме облич­чя.
Ска­жеш: «Поглянь —
        обіч бар­ві­нок ось цей.
Хіба не мене
        він нага­дує зод­даль ледь зов­сім?»
«Ну, тіль­ки тро­хи —
        так само сидить на узбіч­чі.»

Сер­пню на сла­ву —
        і, може, тебе ще почую.
Кни­гу роз­крию —
        там ти, але не з цьо­го сві­ту.
Може, ще пам’ять
        мене ненав­ми­сно роз­чу­лить,
Спли­ве, непі­д­вла­дна,
        дум­ки пороз­ки­дує чудно,
І повер­не
        у непро­ха­не лагі­дне літо.

01:07 24.07.2010 р.

Напи­ши ти мені три ряд­ки
Ще змі­стов­ні­ше хок­ку япон­сько­го,
Колю­чі­ше пісні Висо­цько­го,
Ну а я… подив­люсь залюб­ки.

Напи­ши ти мені три ряд­ки…
Три обра­ні дум­ки соне­та —
Роз­важ сво­го тро­хи пое­та,
Бо він — лиш тобі зав­дя­ки.

Напи­ши ти мені три ряд­ки…
На волі зако­ха­ні літе­ри —
Від­прав їх, і ста­нуть вже сити­ми
Ліни­ві пошто­ві листи.

Напи­ши ти мені три ряд­ки…
Про­чи­таю — і щось від­по­вім
У небі сто­крат голу­бім
Вір­ша­ми. Сло­ва — говір­кі.

Напи­ши ти мені три ряд­ки,
Заку­тав­шись з чаєм у ков­дрі,
Забув­ши про прим­хи пого­дні,
Напи­ши мені вже щось таки…

23:55 23.06.2010 р. (м. Київ)

При­ві­таю тебе із цим літом,
                                можли­во — востан­нє,
І ска­жу: «Поди­вись мені в очі, хоч раз
                                ще на мить.»
На Шуляв­ці — вже дощ, на Демі­їв­ці —
                                тепле сві­та­н­ня,
І поїзд метро щось чер­го­во собі
                                бубо­нить.
Ти лиши­лась поза­ду, у сво­му
                                малень­ко­му місті,
Літе­ра­тор мов­ча­н­ня нечу­ва­них нині
                                поем,
Ти до цьо­го сама нада­ла їм дива­цько­го
                                змі­сту,
Ну а я не вто­ро­пав тво­їх заро­зум­ни­цьких
                                схем.
А під шепіт вір­шів
                                у День наро­дже­н­ня Брод­сько­го,
А під сту­кіт коліс по бру­ків­ці
                                на Про­рі­зній,
Зату­лив­шись доло­ня­ми від
                                при­го­рі­ло­го Сон­ця,
Про­ше­по­чеш тихень­ко «не мій…»,
                                і ще раз — «не мій».
Див­ний світ. І ти вста­неш і ста­неш
                                пода­лі —
«Полю­буй­ся, — мов­ляв, — якщо хочеш
                                зод­да­ле­ки.»
Тре­ба нер­ви залі­зні — чавун­ні, чи, може,
                                зі ста­лі,
Щоб під­ня­тись і пря­мо ска­за­ти:
                                «Ну що ж, залюб­ки.»
Але то — тіль­ки сон
                                у ніч на чер­вень із трав­ня,
На лаво­чці обіч — ти, і на місці —
                                я,
І сло­во уго­лос лунає на дум­ку
                                пра­дав­ню:
«Ска­жу вже — твоя», і ще раз —
                                «наві­ки твоя.»

00:56 25.05.2010 р. (м. Київ)

Коли я роз­кри­ю­ся хма­ра­ми —
Ти стрім­го­лов виле­тиш в вись,
І небо лиши­ться… Сан­жа­ра­ми,
Ах, небо зал­лє­ться Сто­жа­ра­ми,
Амур­ний лама­ю­чи спис.

Коли я, озбро­їв­шись досві­дом,
Писа­ти­му див­ні листи,
Ляга­ти­муть літе­ри поспі­хом
(О, як же ти диви­шся з осмі­хом) —
Так важ­ко між ними пли­сти.

Коли я у тем­ря­ві ночі
Засти­гну у сві­тлі сві­тиль­ни­ка,
Покли­чу на поміч Анто­ни­ча —
Вло­вив­ши зна­дної здо­би­чі —
І силу від сло­ва Олій­ни­ка.

Коли я, набрав­шись смі­ли­во­сті,
Покли­чу ізно­ву момент,
Поду­ма­єш, чи не насни­ло­ся
(Ех, ну якби ж не насни­ло­ся!)…
Заста­неш мене зби­тим вщент.

Коли ж я роз­ві­ю­ся попе­лом,
Ти при­йдеш на рідний Мон­мартр…
Задум­ли­во понад Акро­по­лем
До Сон­ця від­пу­ще­ним соко­лом
Від­ли­ну, забув­ши про старт.

23:32 17.05.2010 р. (м. Київ)