a posteriori

Від Воріт із золота
        з вули­ці Стрілецької
У дітей з кераміки
        про­сто на очах
Про­ве­ду без поспіху
        у надно­ву п’єсу —
П’єсу про дитинство
        й роз­ду­ми у снах.

У роз­кри­тих пащах
        паро­чки цілуються,
Обти­нає тишу
        Принц Екзюпері.
Диво серед Києва
        на Пей­за­жну вулицю
Йшло від пло­щі Львівської —
        і засти­гло в грі.

У фон­та­ні літньому
        зайня­то жирафами —
Обійня­лись ніжно вдвох —
        нерозлийвода.
Дітла­хи розбігались
        з тата­ми і з мамами —
Гала­су­ють, начебто,
        як мала орда.

Через при­зму крапельну
        Сон­це розливається,
Про­ме­нем торкаючись
        гли­би­ни думок:
Зріст Люди­ни Всесвіту —
        Все­світ ним пишається —
Про­стя­гнувсь до неба аж,
        пря­мо до зірок.

Від химер­них дзвоників
        з висо­ти польотної
Кіт тридцятилаповий
        раптом посинів,
А на хвіст аршиновий
        пта­хи намальовані
Пов­сі­да­лись вправ­но так
        І без зай­вих слів.

Хай без слів роз­ка­жуть нам
        про висо­ти київські,
Про без­шум­ний лет на волі
        пря­мо над Дніпром.
Це для тебе розчерки
        кри­ла­ми з андріївських
Купо­лів, що сяють ясно
        зло­че­ним чолом.

Поди­вись на зарево —
        пло­ме­ніє, сунеться,
Роз­ли­ва чер­во­не світло
        на заба­ву днів.
Диво серед Києва
        на Пей­за­жній вулиці
Спа­ти умостилося,
        доче­кав­шись снів.

01:55 21.05.2012 р. (м. Київ)

Від моїх сти­глих позовів,
        від тво­їх хла­дних відгуків
Від­по­вість оди­нак, як і я, сам туман:
«Не для ньо­го ці коси,
        не для неї ті вигуки,
Не для них обох Все­світ, і я — лиш обман».

Нама­люю на скельці,
        паль­цем кра­плі прибравши —
Ти поди­ви­шся мля­во, зіпре­шся чолом.
Так було вчо­ра вранці,
        а думав — назавше —
Від­пли­ває надія дні­пров­ським човном.

Ти ще мрі­єш про Польщу,
        Дми­тра і Софійку,
Але є «чверть на восьму» і київ­ський гул.
Скра­пне соня­чний дощик
        на сон­ну, на дзві́нку —
Книж­ку в руки — і мрі­я­ти, там, де не був.

Не щезай спозаранку,
        ще затри­майсь на трохи,
Тут Париж і тут Пра­га — лиш зна­ти місця.
Кава­чай до сніданку
        і в ложе­чці спокій —
І стає «чверть на восьму», і так без кінця.

22:54 22.08.2011 р. (м. Київ)

На твоє пере­кон­ли­ве «ні»
Я лука­во і твер­до: «А може» —
Скром­ний напис на білій стіні.
Так не роби­ться, ні, так негоже.

На твоє неро­зва­жли­ве «ну»
Спа­ла­хну і ска­жу: «Вже зважайся».
Нетер­пля­чий, як соня до сну —
Заче­пив, а тепер начувайся.

На твоє неро­збір­ли­ве «ще б»
Я замов­кну, щоб не сполохнути —
Ти все дума­єш: «Начеб­то, вже
Він допік, а його і не чути».

На твоє нео­ба­чли­ве «так»
Зчер­во­нію від соро­му вкрай —
Неспо­ді­ва­но, хоч не мастак,
Я про­мов­лю тихень­ко «нехай…»

00:35 27.04.2011 р. (м. Київ)

I
Ти пішла у очах із насмішкою
Восе­ни, восе­ни, восени
Тихим посту­пом, дикою кішкою
До зими
Через роси із необережністю
Нав­про­стець, нав­про­стець, навпростець,
Сутін­ко­во укрив­шись безмежністю —
Це кінець.
Ти пішла, поли­шив­ши у спадок
Сто­рін­ки, сто­рін­ки, сторінки
І гір­ких, й під­со­ло­дже­них згадок,
Бо це ж ти.
Бо це ж ти у все­лен­ській любові
Пожи­ла, про­жи­ла, дожила.
Тіль­ки би розі­бра­лась в основі
Сама.

II
Під осін­ні­ми сльо­за­ми вітер
Холо­дить, холо­дить, холодить,
Пови­хо­ди­ли міся­чні діти —
Шумить,
Коли­хає забу­ті паркани
Скри­па­лів, скри­па­лів, скрипалів,
Роз­три­во­жив­ши зго­є­ні рани —
Як смів?
Тіль­ки ж він не зва­жає на примхи
З‑над зем­лі, з‑над зем­лі, з‑над землі,
Пере­но­ся­чи кину­те стиха
В імлі.
Тіль­ки хто ж це почує з людей-
Про­те­же, ‑про­те­же, ‑про­те­же?
Нео­ба­чно роз­лив­ся єлей —
Та невже?

III
Свя­тий образ горить у кутку
Над вікном, над вікном, над вікном,
Ска­чуть тіні від сві­тла в саду
За столом.
Гострий погляд не гля­не лукаво
Як на сміх, як на сміх, як на сміх,
Зупи­ни­лась на небі заграва —
Пада сніг.
Ти вер­та­єш, як пообіцяла:
«До зими, до зими, до зими».
Ти тако­го мене ще не знала —
Сприйми.
Зга­сло сві­тло в засні­же­ній хаті —
Гово­ри, гово­ри, говори!
У малень­кім сум’ятті кімнати
Тіль­ки ми.

23:24 8.02.2011 р. (м. Київ)

У Киє­ві нуль — не замер­зне і не розмерзне
На тво­є­му вікні зимо­вий напівсилует,
На Май­да­ні пар­кан за велі­н­ням воло­да­рів перснів
Ховає при­су­тність у біло-зеле­ний штахет.

Твоя пере­мо­га дав­но у все­сві­тніх анналах,
Твою непо­ко­ру забрав лег­ко­ва­жний джаз.
Сьо­го­дні ти вдо­ма, а зав­тра — в космі­чних каналах
Дале­ко в безо­дні десь біля сузір’я Пегас.

Моє непо­ру­шне… із запа­хом чаю і кави,
Із моро­ком ночі й очи­ма ран­ко­вих сліз.
Хай зорі вла­шту­ють для тебе на небо облави —
Зага­дуй бажа­н­ня у свій надве­чір­ній бриз.

…У Киє­ві плюс. Ранок сві­тан­ком стрічаєш
І вити­ра­єш з вікна ледь живий силует,
Сон­но зава­рю­єш чай і не помічаєш
Зни­клий із рам­ки уже неві­до­мий портрет.

13:03 3.02.2011 р. (м. Київ)

На Май­да­ні — поту­жна акустика,
        гра­ють добрі відо­мі вже п’єси,
Оке­ан­но спа­дає та музика
        на куче­ри­ки сві­тлої Ельзи.

Ти — у натов­пі, він — на проекторі,
        усі інші — під тін­ню від Місяця,
Я — сто­рон­ній — у сві­тлі прожектора,
        ледь роз­гу­бле­ний і… блідолиций.

Най це море людей
        уні­сон­но під­хо­плює ритми,
Пома­ран­че­во в такт
        хай ще б’ються нестрим­ні серця.
Ми такі вже дорослі,
        та ще зали­ши­ли­ся дітьми,
І ніяк не діждемся
        виста­ви наре­шті кінця.

Про­бу­ди мене кри­ком лелечиним
        із недав­ніх від­тін­ків історії.
Це мов­ча­н­ня вже геть недоречне,
        о, моя неза­ко­ха­на Глоріє.

Забе­ри мене звід­си у Сербію,
        сіро­оке дів­ча із Кустуріци.
Ти забу­ла про суперсиметрію,
        я — про кри­ки від від­чаю вулиці.

Зали­ши за собою
        хустин­ку з пол­тав­ськи­ми квітами,
Ожи­вуть вони вкотре
        на новій дома­шній землі.
І яви­ться в темінь
        забу­ти­ми доль­ча­ми вітами
Зна­йо­ми­ми буквами
        напис на схі­дній стіні.

Тро­хи сти­хло пуль­сив­не завзяття,
        роз­чи­нив­ся у про­сто­рі джаз,
Ледь помі­тне незви­чне сум’яття
        серед натов­пу націй і рас.

Пер­ша пісня змі­ни­ла… останню,
        так доре­чно і так нелогічно.
Де ж душі істе­ри­чне камлання?
        Де ці зви­чки і зви­чні й незвичні?

Про­сто зни­кло вночі,
        і не лов­ля­ться натов­пом ритми,
Вже не б’ються у такт
        уні­сон­но забу­ті серця.
Ми вже над­то дорослі,
        хоч, начеб­то, вчо­ра ще діти.
Доче­ка­ли­ся раптом
        гір­ко­го виста­ви кінця.

9:58 16.10.2010 р. (м. Київ)

При­віт, нездоланна!
        гор­ди­тись я мав би тобою —
Така самостійна,
        аж осінь доб’ється на жаль.
І там, за туманом,
        де зем­лю ще кри­ють водою
За диким парканом,
        за зби­тою з прав­ди стіною
Бли­сне одиноко
        заму­че­на вічні­стю сталь.

Ти зов­сім незмінна,
        така, яку ще не побачив,
Зако­ха­на в люди
        і від­да­на їм же на смерть.
Звер­ну­ла б увагу
        на сві­ту нев­дя­чну віддачу,
Хоча я ж не певен,
        що це ще для тебе щось значить,
А світ вже і так
        зітха­н­ня­ми спов­не­ний вщерть.

За зиму я вдячний,
        бо ти наро­ди­ла­ся тільки,
Зігрі­ла і грудень
        ледь біль­ше зви­чай­но­го трохи.
А за кипарисом
        тули­лись загу­бле­ні вільхи —
Вони пам’ятають
        ті хитро­спле­ті­н­ня і віхи,
І першобутні
        сльо­зли­ві недо­бра­ні соки.

Мабуть, ти в Лубнах
        чи в обі­ймах сво­го Криворіжжя
Диви­шся в літо
        очи­ма зро­зум­не­них пращурів.
Осінь вже скоро,
        і рук доче­ка­є­ться збіжжя,
Тіль­ки прой­ти би
        неба­че­не ще роздоріжжя
Та обіпертись
        на мудрість свя­тої Полтавщини.

Вже можеш іти,
        і не обер­тай­ся біль­ше на Сонце —
Липнем спалило
        коха­н­ня зна­йо­ме обличчя.
Ска­жеш: «Поглянь —
        обіч бар­ві­нок ось цей.
Хіба не мене
        він нага­дує зод­даль ледь зовсім?»
«Ну, тіль­ки трохи —
        так само сидить на узбіччі.»

Сер­пню на славу —
        і, може, тебе ще почую.
Кни­гу розкрию —
        там ти, але не з цьо­го світу.
Може, ще пам’ять
        мене ненав­ми­сно розчулить,
Спли­ве, непідвладна,
        дум­ки пороз­ки­дує чудно,
І поверне
        у непро­ха­не лагі­дне літо.

01:07 24.07.2010 р.

Напи­ши ти мені три рядки
Ще змі­стов­ні­ше хок­ку японського,
Колю­чі­ше пісні Висоцького,
Ну а я… подив­люсь залюбки.

Напи­ши ти мені три рядки…
Три обра­ні дум­ки сонета —
Роз­важ сво­го тро­хи поета,
Бо він — лиш тобі завдяки.

Напи­ши ти мені три рядки…
На волі зако­ха­ні літери —
Від­прав їх, і ста­нуть вже ситими
Ліни­ві пошто­ві листи.

Напи­ши ти мені три рядки…
Про­чи­таю — і щось відповім
У небі сто­крат голубім
Вір­ша­ми. Сло­ва — говіркі.

Напи­ши ти мені три рядки,
Заку­тав­шись з чаєм у ковдрі,
Забув­ши про прим­хи погодні,
Напи­ши мені вже щось таки…

23:55 23.06.2010 р. (м. Київ)

При­ві­таю тебе із цим літом,
                                можли­во — востаннє,
І ска­жу: «Поди­вись мені в очі, хоч раз
                                ще на мить.»
На Шуляв­ці — вже дощ, на Деміївці —
                                тепле світання,
І поїзд метро щось чер­го­во собі
                                бубонить.
Ти лиши­лась поза­ду, у свому
                                малень­ко­му місті,
Літе­ра­тор мов­ча­н­ня нечу­ва­них нині
                                поем,
Ти до цьо­го сама нада­ла їм дивацького
                                змісту,
Ну а я не вто­ро­пав тво­їх зарозумницьких
                                схем.
А під шепіт віршів
                                у День наро­дже­н­ня Бродського,
А під сту­кіт коліс по бруківці
                                на Прорізній,
Зату­лив­шись доло­ня­ми від
                                при­го­рі­ло­го Сонця,
Про­ше­по­чеш тихень­ко «не мій…»,
                                і ще раз — «не мій».
Див­ний світ. І ти вста­неш і станеш
                                подалі —
«Полю­буй­ся, — мов­ляв, — якщо хочеш
                                зоддалеки.»
Тре­ба нер­ви залі­зні — чавун­ні, чи, може,
                                зі сталі,
Щоб під­ня­тись і пря­мо сказати:
                                «Ну що ж, залюбки.»
Але то — тіль­ки сон
                                у ніч на чер­вень із травня,
На лаво­чці обіч — ти, і на місці —
                                я,
І сло­во уго­лос лунає на думку
                                прадавню:
«Ска­жу вже — твоя», і ще раз —
                                «наві­ки твоя.»

00:56 25.05.2010 р. (м. Київ)

Коли я роз­кри­ю­ся хмарами —
Ти стрім­го­лов виле­тиш в вись,
І небо лиши­ться… Санжарами,
Ах, небо зал­лє­ться Стожарами,
Амур­ний лама­ю­чи спис.

Коли я, озбро­їв­шись досвідом,
Писа­ти­му див­ні листи,
Ляга­ти­муть літе­ри поспіхом
(О, як же ти диви­шся з осміхом) —
Так важ­ко між ними плисти.

Коли я у тем­ря­ві ночі
Засти­гну у сві­тлі світильника,
Покли­чу на поміч Антонича —
Вло­вив­ши зна­дної здобичі —
І силу від сло­ва Олійника.

Коли я, набрав­шись сміливості,
Покли­чу ізно­ву момент,
Поду­ма­єш, чи не наснилося
(Ех, ну якби ж не наснилося!)…
Заста­неш мене зби­тим вщент.

Коли ж я роз­ві­ю­ся попелом,
Ти при­йдеш на рідний Монмартр…
Задум­ли­во понад Акрополем
До Сон­ця від­пу­ще­ним соколом
Від­ли­ну, забув­ши про старт.

23:32 17.05.2010 р. (м. Київ)