Я не зна­йшов в інтер­не­тах текст, тому ось моя транс­кри­пція. Авто­ра не знаю.

Біла вишня біля ручая,           |
мов колишня молодість твоя.      | 2 р.
Гей-гей!
Біла вишня біля ручая,
мов колишня молодість твоя.

Ти у воду чисту задивись —       |
то ж бо врода що, цвіла колись.  | 2 р.
Гей-гей!
Ти у воду чисту задивись —
то ж бо врода, що цвіла колись.

І тумани шепчуть нам про те,     | 2 р.
що не вʼяне вишня, а цвіте.      |
Гей-гей!
І тумани шепчуть нам про те,
що не вʼяне вишня, а цвіте,

що ті зорі за чимало літ         | 2 р.
в синім морі відтворили цвіт.    |
Гей-гей!
Що ті зорі за чимало літ
в синім морі відтворили цвіт.

Біла вишня біля ручая,
мов колишня молодість твоя.
Біла вишня біля ручая,           | 2 р.
мов колишня молодість твоя.      |
Гей-гей!                         |
Біла вишня біля ручая,
мов колишня молодість твоя.

З тегами: , , , , ,

I
Коли пада­ють зорі —
        бува, страшно,
                бува, незрозуміло, —
біжиш до вікна,
        як очманілий —
чи ж не привиділося?
Та ні, не привиділося,
і бажа­н­ня одне —
        автоматичне,
за звичкою.
І повер­та­ю­чись знову
        в обійми все­лен­ських ілюзій,
                про­па­хлих натхненням,
чуєш, як дощ,
        саме той,
                май­же в тобі,
                        ледь не щоденний
б’є­ться об шиб­ки фантазій,
зми­ва­ю­чи злість.
Кра­плі виписують
        зрі­лі слова
і сті­ка­ють додолу:
«Зага­да­не —
        не розгадається,
згадане —
        не забудеться.»

II
Між Гам­бур­гом й Пор­ту — один літак,
        між зимою і літом — одна весна.
За тво­ї­ми пле­чи­ма — Рейн і Майн,
        за мої­ми, зві­сно, — ста­рий Дунай.
Зачу­до­ва­но див­ля­ться очі вниз —
        не заслі­пить моря ста­рий маяк;
сьо­го­дні — сло­во, а зав­тра — спис,
        сьо­го­дні — соло­не, а вчо­ра — на смак.

III
На бесі­ди рутинні
        поди­ви­ся прискіпливо,
                змі­ряй поглядом,
почуй і розчуй
        шум тисняви,
озирнися —
        голо­ви в попелі.
Там, де свій —
        вже не свій,
де було —
        вже нема
                й не планується.
Ґрунт під п’я­тка­ми глиняний —
        не пісок,
                не засмоктує —
                        встоїться,
ґрунт під пʼятками —
        ще не асфальт,
                не схопилося:
ще не визначив,
        хоч і стараєшся.
Десь нату­жно гуде
        чи то vlak,
                чи з мину­ло­го поїзд:
«Як, утверждаєшся?»

IV
Шлю при­віт і зву в гості —
        ч‑е-р-г-о-в‑о.
На очах —
        над­про­зоре намисто.
Зро­зу­мію, почувши
        пів слова,
помахаю,
        хизу­ю­чись змістом.
А за тиском розлогим
        вчорашніх
                напів-
                        горизонтів
у обі­ймах смерків
        серед тиші
                торі­шньо­го листя
одна за одною
        з безодні
                пада­ють зорі.
А небо безхмарне.
А небо неза­йма­но чисте.

V
Сві­та­нок тікає за обрій —
        біжи рося­ни­сти­ми травами
                через кордони,
                        за ним,
вхо­пи його за поли
        довгого
                літнього
                        одягу —
і відпусти.
І на сміх,
        що стихає
                у соняшникових
                        лабіринтах
                                і розсипається
                                        золотом,
грай­ли­во тру­сни кулаком:
«Та ну,
        дожену!
Гупотом,
        топотом —
стережись!»

23:06 16.08.2019 р. (м. Брно, Чехія)

Дав­но нічо­го не писав, тому хай поки що будуть про­сто фото­гра­фії вечір­ньо­го Вроцлава.

Риби в Гідрополісі:

Гар­ний при­клад того, що можна зро­би­ти, маю­чи купу проекторів.

Там же, зал для демон­стра­ції філь­му про воду на нашій планеті:

Ну і вид на вечір­нє місто з висо­ти 49-го поверху:

При­віт типо­во­му будівництву:

Усе добре, тіль­ки не дуже зру­чно доби­ра­ти­ся — тре­ба роби­ти кіль­ка пере­са­док, що займає годин сім.

З тегами: , , ,

Коро­лів­ське місто Kutná Hora — неда­ле­ко від Колі­на — зустрі­ло мене дово­лі тепло. Дістав­ся я туди, як і зазви­чай, поїздом, зран­ку, щоб якраз до тем­но­ти поба­чи­ти все, що хотів.
Чита­ти далі »

З тегами: , ,

Цьо­го­рі­чний пере­мо­жець номі­на­ції, без сум­ні­ву заслу­же­ний, — канад­ський гурт Unleash The Archers і осо­би­сто його вока­ліс­тка Brittney Hayes:

Добре, що вони віді­йшли від Death Metal'у (це той рід­кі­сний випа­док, коли ран­ні аль­бо­ми неці­ка­ві, а нові кла­сні), і див­но, що я не чув їх раніше.

На окре­му ува­гу заслу­го­вує інтер­в’ю вока­ліс­тки і те, що саме вона три­має у сво­їх руках:

З тегами: