Коли?

Моє коха­н­ня, незга­си­мая зоря!
Прой­ду з тобою ріки пов­но­во­дні,
З тобою зов­сім не бою­ся я безо­дні -
Кохан­ню під­ко­ря­ю­ться моря!
Моє коха­н­ня, незга­си­мая зоря!
Наста­не час – ти зій­деш наді мною,
Наста­не час – і буду я з тобою:
Моя душа – твоя, твоя ж – моя!
Моє коха­н­ня, незга­си­мая зоря!
Коли ж наста­не той щасли­вий час,
“Тебе” й “мене” не буде, буде “нас”,
Коли роз­кві­тне раді­стю зем­ля?
Моє коха­н­ня, незга­си­мая зоря!
Ска­жи мені, коли тебе чека­ти?
Ска­жи, як буду щастя дару­ва­ти
Тобі одній, моїй єди­ній, я?

16:04 13.12.2006 р.

Туга

Для чого жить? Щоб мар­но спо­ді­ва­тись?
Щоб про­ки­да­ю­чись щораз в жалю,
Поста­ву гор­ду бачи­ти твою
І з сумом від при­ма­ри від­вер­та­тись?
Мій розум в роз­па­чі і зов­сім без думок,
Мої дум­ки лиш в тем­ря­ві одні вита­ють,
Яскра­ві колись обра­зи кудись тіка­ють,
Мабуть, у сві­тло ще не ско­ре­них зірок…
Ось ти ідеш, вся гор­дість напо­каз,
Сія­єш, наче в чистім небі Сон­це,
Яке дав­но не диви­ться мені в вікон­це…
Ідеш собі… і запи­та­єш мене враз:
“Як спра­ви, чуєш, як жит­тя?”
Мор­гнеш услід весе­лим ясним оком
І ніби так, аби­як, нена­ро­ком
Зво­ру­шиш кля­те в сер­ці забу­т­тя.
Як спра­ви, кажеш? Жах! І не питай…
Ти ж зна­єш, що зі мною і від чого,
Ти ж зна­єш, сер­це кра­є­ться від кого,
Ти ж зна­єш… може… ліпше ж ти не знай!
Ти про­бі­жиш собі, здійняв­ши вир стра­ж­дань,
Без­дум­но так, на пусто­щах діво­чих,
А я зга­даю зно­ву оті очі…
І знов впа­ду у пас­тку спо­ді­вань.
Дар­ма. Хай так. Ти зно­ву за спи­ною.
А я, спи­нив­ши поступ лиш на мить,
Та й сум­но гля­ну вслід… І заще­мить
Те кля­те сер­це кля­тою жур­бою…
Ця мить спли­ла… І ти вже за две­ри­ма,
Тебе не видно… Хай… Я вко­тре сам.
Та зав­тра, в той же час і зно­ву там
Я про­ве­ду тебе з жалем услід очи­ма…

22:34 21.11.2006 р.
20:55 30.11.2006 р.

Питання

Неу­ло­ви­мість зву­чно кинув­ши в осно­ву,
Зір­ва­ла мрій моїх струн­кий політ.
Та я не здавсь, не здав­ся я, а зно­ву
Ганя­юсь, як за мишею хитрю­щий кіт.
Та я не кіт, повір мені, о ні!
Не зда­тен з'їсти жер­тву, впо­лю­ва­ти.
Та й ти не миша (чи ж могла тоді
Мене у себе щиро зако­ха­ти?)
Чи, може, вину­ва­тий в тому я,
Що в день отой тебе тоді поба­чив?
Ти впа­ла в душу, вбив­ши забу­т­тя,
Звіль­нив­ши раб­ський світ в мені нена­че.
Та я не винен… Про­сто пока­жись!
Кидай у схо­ван­ки зі мною гра­ти!
Та повер­нись до мене, повер­нись!
Удо­сталь долею нав­скид стрі­ля­ти!
Я ж сам… Ти ж бачиш, я один.
А ти єди­на, хто зі мною бути може!
Я ж сам… І п'ю гір­кий полин…
То може, наше щастя пере­мо­же?
Як ти гада­єш, музо, як?
Вирі­шуй ти, вихо­дить чи хова­тись.
Одне про­шу: не кидай мене так,
Бо я від суму ладен розі­рва­тись!
Ска­жи лиш сло­во — я одраз ско­рюсь,
Ско­рюсь тобі, мов раб перед царем.
Я буду жить, жит­тя ж я не боюсь!
Боюсь лиш суму (палить, як вогнем).

16:13 8.10.2006 р.

Погода

…Сон­це затя­гну­ло­ся чор­ни­ми хма­ра­ми, ба й потем­ні­ло, кахи­кнув вітер і поча­ла­ся зли­ва. Дикі кра­пли­ни нестрим­ної вда­чі стрім­го­лов несли­ся до зем­лі, роз­би­ва­ю­чись о неї та наво­дню­ю­чи посу­ху цілю­щою воло­гою. А воло­га собі плив­ла вниз схи­лом циві­лі­зо­ва­но­го асфаль­ту, зли­ва­ю­чись у малень­кі пото­чки, які див­ним дивом збі­га­ли­ся у бур­хли­ву річе­чку…

…Її ходу не можна не впі­зна­ти. Визи­ра­ю­чи на циві­лі­за­цію з-під пара­соль­ки, Вона стри­ба­ла через цю річку та її вір­ні слу­ги, водя­ні рука­ви. Бру­дни­ми бриз­ка­ми окро­плю­ю­чись, Вона неса­мо­ви­то кри­ча­ла усе­ре­ди­ні ство­ре­но­го Нею фон­та­ну, змі­ню­ю­чи своє личко із напру­же­но кон­цен­тро­ва­но­го, до раді­сно­го та грай­ли­во­го. Я Її бачу!..

…Жах! Це жах! Кля­та пого­да псує всю кар­ти­ну! Вітер зби­ває Її з ніг, дощ зату­ляє Її образ, а п'янючі шофе­рю­ги обли­ва­ють нас обох навіть не ози­ра­ю­чись. Та хай. Рушаю Їй назу­стріч, огор­таю сво­їм пла­щем, і вдвох ми йде­мо у без­пе­чність. Пода­лі від сти­хії!..

…Трі­щить-вирує у камі­ні сти­хія! Від­дає аль­тру­їсти­чно тепло нам. Вона усмі­ха­є­ться і п'є чай. Зігрі­ти­ся!..

…А я див­лю­ся. Ніщо біль­ше не змо­же нам зава­ди­ти…

…Ніщо і ніко­ли!..

…Сти­хія за вікном поча­ла вщу­ха­ти, і Вона засну­ла…

…А я див­лю­ся собі…

…Ніщо і ніко­ли!!!

21:13 5.09.2006 р.

Випадок

Дов­га яскра­во­со­ня­чна коса май­ну­ла у натов­пі, і сутність, не зва­жа­ю­чи на зга­са­ю­чі зали­шки розу­му, слу­хня­но пове­ла­ся за нею.

Зупи­ни­ла­ся.

Витон­че­но вира­зне облич­чя незру­шно вдив­ля­ло­ся над натов­пом. Осмі­хнув­шись, від­во­лі­кся. Озир­нув­ся: таке ж непо­ру­шне личко ціл­ком вира­жа­ло вну­трі­шній спо­кій і рішу­чість.

Втя­гнув­ся.

Лише на мить від­во­лі­кся і озир­нув­ся. Нема! Ти де? Сві­до­мість окро­пи­ла три­во­га. Швид­ко набли­зив­ся натов­пу. Ти де? Нер­во­во ози­ра­ю­чись, розум втра­чав рів­но­ва­гу.

Зни­кла!

Ти де? Гострий докір вири­нув з існу­ва­н­ня і отве­ре­зив розум. Ну не дурень? Щастя було так близь­ко, а про­гле­ді­ло­ся зверх­ньою впев­не­ні­стю. Хай би і при­мар­не щастя! Де ж ти???

Згні­тив­ся.

Мит­тю роз­вер­нув­ся і швид­кою ходою з поту­пле­ни­ми до зем­лі очи­ма спря­му­вав­ся дому. Пода­лі від людей і від себе. Ну не дурень?!

А у бічній кише­ні від палю­чо­го сон­ця танув шоко­лад.

22:11 1.06.2006 р.
22:32 3.06.2006 р.

Їй

Таму­ю­чи подих, милу­ю­ся,
Як пли­ве неква­пли­во у сон.
Я за нею пли­ву і диву­ю­ся,
Що сер­ця наші б’ють в уні­сон.
Обі­йма­ю­чи міцно і ніжно,
Спо­ми­наю день прой­де­ний цей,
Тем­ная нічка нарі­жно
Вкра­ла блиск таких милих очей.
Зій­де Сон­це – наста­не день знов,
Осі­я­ю­ться бли­ском ці очі,
І ски­да­ю­чи плащ злої ночі,
Повер­не­ться незри­ма любов.

23:50 22.05.2006 р.
09:00 27.05.2006 р.
07:35 24.11.2008 р.

Мабуть, просто не спалось

Лежу. Посту­по­во
Дум­ки від­лі­та­ють від мене час­тко­во.
Летять. До тебе
Дум­ки поти­хень­ку, пово­лі від мене.
При­ле­ті­ли. Рапто­во
Тіло зні­мі­ло і ста­ло про­зоре:
Бої­ться. Зля­ка­лось
І від сві­тла у тінь непри­мі­тно схо­ва­лось.
Ти спиш. Чудо­ві
Сни сня­ться тобі кольо­ро­ві.
Ти спо­кій­на.
Спо­кій­ний і я, а пото­му
Дум­ки поти­хень­ку тіка­ють додо­му.

23:42 14.04.2006 р.

…навіяло…

…Досі незна­ним сон­цем засі­я­ла Вона серед ото­го від­сто­ро­не­но­го, але тісно вко­рі­не­но­го зло­бо­де­н­ня. Засі­я­ла так, що зни­кла тінь щоден­ної рути­ни, а досі про­кля­тий світ спов­нив­ся неви­мов­но­го щастя, яке повер­ну­ло ціль мого існу­ва­н­ня. Наре­шті я від­чув, що не маю сто­я­ти осто­ронь пото­чно­го і чека­ти сво­єї ско­рої чи неско­рої (одна­ко­во неми­ну­чої) уча­сті. М'яким сві­тлом про­ли­ла Вона на мене Жит­тя.

Я спов­не­ний Сили і Любо­ві! І поки Вона є, я буду жити не лише зара­ди само­го жит­тя чи яки­хось його примх, а ще й хоча б для того, щоб бачи­ти Її, чути Її, від­чу­ва­ти Її. Вона на диво лег­ко дає цілю­щу насна­гу дума­ти, спри­йма­ти і… жити!!!

Будь, моє Сон­це! Про­сто будь!

20:49 17.04.2006 р.

Top