Ех

castro

Мітки:

Думки вголос

Чесно кажу­чи, я від­вер­то роз­ча­ро­ва­ний тим, що зро­бив Olympus зі сво­їм фла­гма­ном. В огля­дах чомусь про це не гово­рять, але коли диви­шся лабо­ра­тор­ні знім­ки в порів­нян­ні з інши­ми каме­ра­ми, вияв­ля­є­ться, що резуль­тат застряг нога­ми десь у 2010–му році на рів­ні мого був­шо­го D3100. Щось таке нечі­тке, і шумить силь­но.

І за це вони хочуть 2000, і це тіль­ки туша.

Зві­сно, я розу­мію масо­ве невдо­во­ле­н­ня цим числом. Дві тися­чі! Каме­ра силь­но пере­оці­не­на, навіть зва­жа­ю­чи на ціл­ком виправ­да­не фапа­н­ня на вбу­до­ва­ну ста­бі­лі­за­цію. Але чого воно вар­те, коли кар­тин­ка шумить? Olympus, ти не міг узя­ти все те саме, але не ста­ра­ти­ся запи­ху­ва­ти понад 20 мега­пі­ксе­лів у подвій­ний кроп? Видно ж, що 16 — сте­ля, а ще кра­ще, якби було 12. І цьо­го б на все виста­чи­ло, і шумів би не було.

Окре­мо хочу дода­ти, що мене нудить від самих скрін­шо­тів меню, а від поясне­н­ня, як ним кори­сту­ва­ти­ся, памо­ро­чи­ться в голо­ві. Я ще можу зро­зу­мі­ти вими­кач злі­ва (why not?), від­су­тність джой­сти­ка (хоча зараз це вже див­но для каме­ри, яка пози­ціо­ну­є­ться як репор­та­жна) і неви­ра­зне керу­ва­н­ня екс­по­па­ра­ме­тра­ми. Але UI! З таким UI за ерго­но­мі­ку не може бути біль­ше 2 за 10-баль­ною шка­лою.

Вітаю, Olympus, ти зро­бив над­до­ро­гу ігра­шку.

Я мораль­но гото­вий до X-T2 і доро­гу­що­го скла 16–55 f/2,8. Без ста­бі­лі­за­ції та без пов­ні­стю арти­ку­льо­ва­но­го дис­плея, зате з без­ком­про­мі­сною кар­тин­кою і настіль­ки оче­ви­дним, про­стим і зру­чним керу­ва­н­ням, що тіль­ки чудно, чому в інших не так. І якщо мене най­ближ­чим часом не зди­вує Panasonic з їхнім при­ви­дом у вигля­ді GH5 або той же Olympus із фан­том­ною наді­єю на пов­но­ка­дро­ву без­дзер­кал­ку, то так воно, дума­є­ться, і буде. Дзер­кал­ку не хочу, а то вже зва­жив­ся б на D500.

P. S. Поди­ві­ться чеський фільм «Тео­рія тигра». Над­зви­чай­на шту­ка.

Мітки: ,

We are done

Дру­га і оста­н­ня на цей раз пор­ція лекцій завер­ши­ла­ся незро­зумі­ли­ми реча­ми від про­да­жни­ків, і, вре­шті-решт, усіх інже­не­рів від­пу­сти­ли на всі чоти­ри сто­ро­ни.

Німе­цько­мов­ні міста восе­ни пла­чуть від сен­ти­мен­таль­но­го зво­ру­ше­н­ня, коли я при­їжджаю до них у гості, і тому цьо­го разу як тіль­ки вида­ла­ся віль­на хви­лин­ка похо­ди­ти поро­здив­ля­ти­ся, пішов дощ.

Ми наче­пи­ли свої чер­во­ні капе­лю­хи і гуля­ли вули­ця­ми неве­ли­чкою ком­па­ні­єю. Люди посмі­ха­ли­ся, дехто ціка­вив­ся, хто ми і звід­ки. Якась дово­лі ста­рень­ка вже бабу­ся пере­пи­та­ла «oh, software company? I wish a good luck to you!» Також ми вла­шту­ва­ли міні­а­тюр­ний флеш-моб і зава­ли­ли­ся в Pizza Hut. Хто не знає — у них на лого­ти­пі якраз чер­во­ний капе­люх. Скид­ку не дали, але піц­ца сма­чна. Тем­ний Фран­ци­ска­нер також.

В EscoBar'і нали­ва­ли Augustiner Dunkel. Яким боком там Пабло, я так і не зро­зу­мів. Зате дово­лі шум­но і тісно. Йому б не спо­до­ба­ло­ся.

З Lidl'а везу три Ritter Sport'а до чаю.

Парі дів­чат у гік-мага­зи­ні зали­ши­ли малень­ку пор­цію зди­ву­ва­н­ня.

Зав­тра в аеро­порт, і я таки спо­ді­ва­ю­ся, що ніко­му не при­йде в голо­ву зно­ву зупи­ни­ти рух на потрі­бній нам гіл­ці.

Мітки: , ,

Про sightseeing

Чим біль­ше слу­хаю всі­ля­кі лекції, тим біль­ше пере­ко­ну­ю­ся в тому, що будь-яка тема може бути ціка­вою, якщо допо­від­ач і прав­да любить свою робо­ту, а також що навіть із най­улю­бле­ні­шої спе­ці­а­лі­за­ції можна зро­би­ти надну­дну пре­зен­та­цію, якщо ти не вмі­єш гово­ри­ти. Так, чувак із коман­ди мар­ке­тин­га, я зараз про тебе.

Вечір­ній Мюн­хен дуже силь­но кон­тра­стує із «сіль­ським» при­го­ро­дом. Місто надгар­не, наджи­ве, я зди­во­ва­ний тій кіль­ко­сті незво­ру­шних вело­си­пе­ди­стів, які про­сто так роз’їжджають фір­мо­вим німе­цьким асфаль­том, роз­га­ня­ю­чи натовп пішо­хо­дів. Незлі­чен­ні паби, пив­ний пасаж із живою музи­кою, кла­си­чний тем­ний дюн­кель і білі бавар­ські ков­ба­ски — усе це тепер можна помі­ти­ти гало­чкою у сво­є­му TODO. Милі єврей­ки напід­пи­тку, фран­цуз-філо­соф і, зві­сно, тра­ди­цій­ні бавар­ські офі­ці­ан­тки з роду тих, кого пропу­сти­ла інкві­зи­ція, — такою була вече­ря сьо­го­дні.

Ран­ко­вий Мюн­хен, на жаль, ні разу не пора­ду­вав. S-Bahn в офіс зра­дни­цьки зав­мер за 3 км до цілі, бо комусь саме в цей холо­дний поне­ді­лок захо­ті­ло­ся ляг­ти на рей­ки. Гово­рять, такі зати­ки тра­пля­ю­ться регу­ляр­но. Зві­сно, таксі нас забра­ло, але дове­ло­ся годин­ку помер­зну­ти на зупин­ці.

Зав­тра дру­гий раунд лекцій, і деяка неве­ли­ка надія на те, що вда­сться поба­чи­ти місто до захо­ду сон­ця.

І так, тепер у мене є вла­сна аутен­ти­чна шер­стя­на чер­во­на федо­ра. Саме така, як на лого­ти­пі моєї ком­па­нії.

P.S. Тель-Авів­ці скар­жа­ться на соба­чий холод. А тут навіть не мінус :).

Мітки: , ,

Про business trip

Мюн­хен пізньо­о­сін­ній. Я пола­мав замо­чок на три­кля­тій зимо­вій кур­то­чці, і тепер почу­ва­ю­ся не дуже ком­фор­тно. Центр Євро­пи, сти­до­ба. Ще й гре­бі­нець забув.

Пер­ша подо­рож літа­ком. Регіо­наль­ний еко­ном схо­жий на авто­бус, тіль­ки з тією різни­цею, що їде він над хма­ра­ми. У філь­мах таких літа­ків не пока­зу­ють. Зате стю­ар­де­са дово­лі мила, нага­да­ла мені одне дів­ча з подій май­же деся­ти­рі­чної дав­ни­ни.

Тим не мен­ше, місце­ве пше­ни­чне на висо­ті, а шні­цель, як зав­жди, вели­че­зний. Я не розу­мію от, нев­же ці євро­пей­ці стіль­ки жеруть?

Для від­по­чин­ку дістав­ся над­зви­чай­но милий, зати­шний і суча­сний номер на тре­тьо­му повер­сі. Бра­во Red Hat, це ціл­ком ком­пен­сує пере­літ :). Зав­тра ще спро­бу­є­мо заці­ни­ти сні­да­нок.

Далі пре­зен­та­ції, екс­кур­сії, паби. Я ж по робо­ті тут, а не аби чого.

Мітки: , ,

Про спонтанність

Усе-таки, від­су­тність кор­до­нів — це над­зви­чай­но. Від­чу­ва­єш себе дико, коли в’їжджаєш в Австрію (чеською — Rakousko, що див­но, поки не про­чи­та­єш на Вікі, чому так) на швид­ко­сті 160 км/год.

І вза­га­лі, зран­ку жуєш мюслі у Брні, потім обі­да­єш із Farcaller'ом у Від­ні, а вече­ря­єш зно­ву у Брні — це ще біль­ша дикість. Ніяко­го пла­ну­ва­н­ня, про­сто щасли­ва ока­зія.

Кіль­ка ціка­вих фактів для тако­го дику­на, як я:

  • кви­ток у 2-му кла­сі на швид­кі­сний поїзд типу укра­їн­сько­го Інтер­сі­ті+ із Брна до Від­ня — 20 €, назад так само, їде пів­то­ри годи­ни, кон­троль доку­мен­тів на рів­ні «ага, бачу», вибір місця у ваго­ні віль­ний, людей мало, купи­ти кви­ток можна онлайн і сві­ти­ти його зі смар­тфо­на, не роз­дру­ко­ву­ю­чи;
  • віден­ський вок­зал — хай-течні хоро­ми, брнен­сько­му вок­за­лу має бути сором­но пря­мо зараз;
  • у Від­ні бага­то людей неєв­ро­пей­сько­го вигля­ду, і це справ­ді кида­є­ться у вічі, а одна з вай­фай­них точок досту­пу на вок­за­лі нази­ва­є­ться якось типу «free-refugee-camp», що якби натя­кає;
  • віден­ський метро­по­лі­тен — четвер­тий (після хар­ків­сько­го, київ­сько­го і мін­сько­го), у яко­му я пока­тав­ся, але він не такий гар­ний, хоча бага­то­по­вер­хо­ві стан­ції з ліфта­ми вра­жа­ють;
  • про­їзний на день — щось близь­ко 8 €, музей — 10 €, місце­вий шні­цель — 15 €;
  • усі так чи іна­кше зна­ють англій­ську, будь то офі­ці­ант чи дів­чи­на в гар­де­ро­бі (shame on you, Česko!);
  • вистав­ка япон­ської еро­ти­ки 18-го ст. — це не зов­сім те, про що я думав, коли про­ки­дав­ся осін­нім ран­ком;
  • і най­го­лов­ні­ше — на тро­ту­а­рах є недо­пал­ки, ніхто не іде­аль­ний.

Зві­сно, за 6 годин (ще й коли дощить) щось хоч якось роз­ди­ви­ти­ся дуже скла­дно, та і не було в мене такої мети. При­їхав дав­ній това­риш з Ірлан­дії, а місто на тлі зустрі­чі вигля­да­ло про­сто при­єм­ним дода­тком. Якщо ціле­спря­мо­ва­но їха­ти, то на кіль­ка днів, і бути гото­вим витра­ча­ти­ся, бо там дово­лі доро­го.

Мітки: , ,

Про латинизацію

Я про­сто зали­шу поси­ла­н­ня на деякий скрипт тут, а ниж­че подам резуль­тат його робо­ти на при­кла­ді одно­го відо­мо­го вір­ша Васи­ля Симо­нен­ка.

Ty znaëš, şo ty — lŭdyna?
Ty znaëš pro ce čy ni?
Usmiška tvoӓ — ëdyna,
Muka tvoӓ — ëdyna,
Oči tvoï — odni.

Biŀše tebe ne bude.
Zavtra na cij zemli
Inši hodytymuṫ lŭdy,
Inši kohatymuṫ lŭdy —
Dobri, laskavi j zli.

Ṡogodni use dlă tebe —
Ozera, gaï, stepy.
I žyty spišyty treba,
Kohaty spišyty treba —
Glădy ž ne prospy!

Bo ty na zemli — lŭdyna,
I hočeš togo čy ni —
Usmiška tvoӓ — ëdyna,
Muka tvoӓ — ëdyna,
Oči tvoï — odni.

Мітки: ,

Про класику

Суча­сні ком­по­зи­то­ри пере­ва­жною сво­єю біль­ші­стю за виклю­че­н­ням деяких окре­мих екзем­пля­рів не вмі­ють писа­ти музи­ку для орке­стрів. Ну от не вмі­ють і все. Не музи­ка це.

Нага­дай­те мені насту­пно­го разу не ходи­ти на такі кон­цер­ти. Ніко­ли такі похо­ди хоро­шим не закін­чу­ва­ли­ся. Ні в Киє­ві, ні в Брні.

ОК, оте виклю­че­н­ня, про яке я зга­дав, було тіль­ки раз. У Мін­ську.

Слу­хай­те Моцар­та.

P.S. Кон­цер­тно­му залу філар­мо­нії у Брні не виста­чає київ­сько­го пафо­су. Про зву­ча­н­ня поки нічо­го не можу ска­за­ти, бо, оче­ви­дно, не було нічо­го які­сно­го, на чому його можна було б пере­ві­ри­ти. Стіль­ці зру­чні­ші, бо спин­ка м’яка — оце поки всі вра­же­н­ня :).

Мітки:

Wilsonův les

У захі­дній части­ні Брна є ліс:

img-1476615089255-v
Чита­ти все ››

Мітки: , ,

Replica

Має­мо кавер на одну з моїх най­улю­бле­ні­ших пісень Сона­ти:

Мітки: , ,
Top