Рік минув, а значить, можна, врешті, і фотографії викласти.


Це був теплий осінній день. Звісно, кому в голову може прийти одружуватися в листопаді, коли холодно й похмуро, але нам і правда пощастило з погодою.

Зранку, ще коли ми виїжджали з Брюховичів, був ледь не мороз, і ми трохи змерзли, очікуючи на таксі… Стоп, Брюховичі? Це ще звідки взялося?

А це довга історія. І навіть не знаю, з чого почати. Чи з грудня 2018-го, коли я прилетів у Львів, щоб розвіртуалізуватися з тим дівчиськом із чудовим іменем Оля, яке (хто б міг подумати!) через рік вийде за мене, чи з жовтня 2019-го, коли ми вирішили, що стосунки на відстані — це як мінімум незручно, а по факту — просто боляче, чи з листопаду того ж року, коли на дитячому майданчику біля брненського планетарію каблучка з рожевого золота з маленьким діамантом знайшла свою власницю.

Мабуть так, навіщо вам подробиці зустрічей раз на місяць у кращому випадку. Я ліпше розкажу, як ми це весілля підготували.

Мені пощастило з дружиною, і, з-поміж того, з тим, що в нас був однаковий погляд на те, як треба одружуватися. Цей день — для нас, а тому ніяких церемоній, родичів, друзів і бенкетів. Тільки ми й фотограф.

Фотограф! Заради цього я зареєструвався на FB, щоб полізти в переважно львівську групу «Людоньки, порадьте!». На мій пост відгукнулося, мабуть, 300 людей, пропонуючи себе, своїх родичів або знайомих. Ми вибрали тактику розглядати тільки (про)активних, тобто тих, які самі стукають у приват. Таких виявилося десь близько 20, і тому було простіше вибирати. Після перегляду портфоліо ми зупинилися на Марії, і своєму вибору досі тішимося.

Інша справа — де фоткатися? У Львові «Шлюб за добу» правлять у кількох місцях, і ми спочатку придивлялися до Арени. В останній момент (реально в останній, я вже прилетів у Львів і стояв на виході з аеропорту) виявилося, що в потрібний нам день Арена зайнята, а раніше нам про це не змогли повідомити. Тому ми зупинили свій вибір на Шевченківському гаю і Стрийському парку.

А ще ж вибір дати. Так, ми хотіли, щоб це було щось таке елегантне, щоб легко запамʼятати, і 19.11.19 підходило доволі нормально. Саме тому ми не збиралися нічого переносити, навіть якщо потрібне місце було зайняте.

А обручки? А одяг? А макіяж? Ну ОК, по черзі. Обручки ми вибирали онлайн, і замовляли онлайн, а Оля потім їх забирала на пошті. Зупинилися на білому золоті без прикрас, щоб зручно було носити щодня. Виявилося, що дві обручки в одному стилі були останніми, і відправлення здійснювалося з різних складів різних міст, Києва та Дніпра.

Частину одягу купили тут, у Брно. Бачите чорні штани? То просто джинси, а ніхто й не здогадався ☺. Зелене вбрання для Олі (там буде на наступних фото) теж брали тут. Решту зайшли у Львові. У мене вперше за довгий час зʼявився піджак і метелик (ну, метелик узагалі вперше, ми його вдало підібрали до сорочки). Білу сукню брали в The Lace, і я досі дивуюся, як такий якісний одяг може бути таким дешевим.

Найсмішніше, мабуть, вийшло з моїм взуттям. На фотографіях — туфлі 10-річної давнини, у яких я ще на випускний в університеті ходив.

Макіяж робили прямо перед фотографуванням. Про те, як саме воно проходило в Олі, не можу точно сказати, бо я просто сидів на диванчику й чекав, тому не бачив (але, може, вона це колись опише у своєму Інстаграмі). Мені ж у Сокирі пані Марта довго рівняла і вкладала дуже неслухняне волосся. Зараз воно ще довше, між іншим, бо я не бачився з перукарем із квітня минулого року.

Що ще? Букет. Наш ми зібрали по квіточці у квітковому павільйоні в центрі, особливо не виказуючи своїх намірів, бо, як говорять люди, якщо продавці дізнаються, що це букет на весілля, то луплять ціни аж бігом. А так вийшло і те, що хотілося, і без головного болю.

Отже, таксист нас спочатку привіз на макіяж, а потім ми пішки пішли у Стрийський парк. Там у парку є невеличка оранжерея. Зазвичай, у неї вхід вільний, але наскільки ми знали, якраз тоді була якась реконструкція. Більше доступних оранжерей у Львові нема, тому треба було будь-що до неї потрапити.

У мене так буває, що коли дуже треба, то я можу знайти потрібну людину найнеочікуванішими способами. Цього разу я вийшов на когось із дирекції парку, загугливши їхні дані в публічних списках антикорупційного контролю. Телефонував і за тиждень, і за кілька днів, і пані нам пообіцяла, що буде відчинено, а як ні, то висітиме телефон техніка, який зможе це зробити.

Звісно, оранжерея була відкрита. І навіть працювали вогники, треба було тільки увімкнути їх. Там же без сторонніх очей ми обмінялися обручками.

(вогники я забув вимкнути, коли ми вже виходили; перепрошую!)

Марія виявилася вправним фотографом, і як бджілка бігала біля нас, показуючи й розказуючи, садовила нас по-різному і багато клацала своїм Sony. Загалом на руки ми отримали 185 фото, хоча хотіли просто 20–30.

Після оранжереї ми зробили кілька фото неподалік, де ще або збереглося жовте листя, або було багато зелені. Це був робочий день, і людей у парку було мало, тому кадри вийшли дуже чисті.

Розібравшись зі Стрийським парком, ми сіли на таксі і через львівські пробки сяк-так поїхали у Шевченківський гай.

До речі, про процедуру. У будинку дирекції Гаю сидять і ті, хто займається «Шлюбом за добу». Ми ходили туди за день до дати, 18-го, підписали папірці й отримали «індульгенцію» на вʼїзд на територію й на безкоштовний вхід для фотозйомки. Перед тим за деякий час вони нам присилали реквізити для оплати за послугу, і оскільки в мене досі збереглися ті листочки, можу впевнено заявити, що ми сплатили 85 копійок державного мита і ще 20 грн за банківські послуги. Звісно, додатково кілька тисяч відійшло Гаю, але все офіційно.

На території ми вже були й раніше, тому знали, як і що виглядає. Нас цікавило пофотографуватися з хатками, і якщо там ще є зелень чи жовте листя, то знайти щось і таке. День був уже теплий і сонячний.

І коли ми закінчили, тільки тоді настав час їхати на офіційну частину, знову через усе місто.

У Центральному РАЦСі все відбулося доволі швидко. Узагалі, місце виглядало пристойно.

Потрібно було підписати кілька паперів і відмітитися в радянського зразка книжці, здивувати пана Ростислава відмовою від церемонії, отримати два екземпляри свідоцтва, і нарешті як справжні чоловік і дружина поїхати їсти.

Якщо комусь захочеться суші у Львові, Банзай на Чайковського — хороший вибір, там смачно й затишно, і саме туди ми й подалися.

Після цього треба було ще зайти в копіцентр зробити скан свідоцтва, щоб відправити його агентству з релокації. Я не збирався затягувати з тим, щоб забрати дружину із собою, і можу сказати, що попри весь хаос 2020-го Оля таки тут, але процес переїзду ще триває, і навіть за рік усі документи чеські міністерства не розглянули й не видали. Так і чекаємо.

У копіцентрі за скан із нас нічого не взяли. Це був наш перший весільний подарунок :D.

Потім, знову ж таки, як уже справжні чоловік і дружина ми пішли в Ашан по продукти.

А назад у Брюховичі теж узяли таксі, бо руки були зайняті важкими сумками, і до нас приїхав зручний і тихий електромобіль.

Увечері зідзвонилися з батьками й полягали спати. Отак і закінчився цей найяскравіший осінній спогад. А за кілька днів ми спакували речі Олі і розʼїхалися, я — у Брно, Оля — до мами, щоб зустрітися знову за місяць у Києві, а потім — у січні у Брно. Згодом, у лютому-березні, Оля дуже доречно застрягла в мене через lockdown, і з невеликою перервою в червні на консульські справи ми так і були разом.

Дякую, сонечко, що ти в мене є.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.