Євротур III. Гамбург (23.03.2019)

Зва­жа­ю­чи на пла­не­тар­ний хаос, про хоро­ше мину­ло­рі­чне кра­ще пізно, ніж ніко­ли. Тим біль­ше, що фотки лежать гото­ві дав­но, чека­ю­чи на цен­зу­ру­ва­н­ня й публікацію.

Того разу це була дово­лі мас­шта­бна поїзд­ка і за кіль­кі­стю від­ві­да­них місць, і за наси­че­ні­стю про­гра­ми, і вже хоча б тим фактом, що я подо­ро­жу­вав не сам, а з тоді ще дів­чи­ною, а зараз дру­жи­ною Олею.

Пер­ший на чер­зі Гам­бург, і він з’я­ви­ться в серії потім ще.

Нас гостин­но в себе роз­мі­сти­ли мої дав­ні алко­ту­ри­сти, які пере­бра­ли­ся в ці наші євро­пки з Киє­ва. Мені доби­ра­ти­ся було про­сті­ше — поїздом до Пра­ги, потім літа­ком до Гам­бур­га, а там Ігор мене зустрів із маши­ною. Оля леті­ла скла­дні­ше: спо­ча­тку зі Льво­ва в Дюс­сель­дорф, потім у сам Дюс­сель­дорф шатлом (що саме по собі — окре­ма ста­т­тя подо­ро­жі, бо аеро­порт геть дале­ко за містом), потім флік­стрей­ном у Гам­бург, а потім ми її лови­ли по місту, бо не змо­гли домо­ви­ти­ся, на якій же стан­ції вона сходить.

(fast forward на насту­пний день, бо зібра­ли­ся ми всі доку­пи тіль­ки під вечір)

У місті якраз про­хо­ди­ла демон­стра­ція про­ти систе­ми авто­ма­ти­чно­го цен­зу­ру­ва­н­ня, яку, вре­шті, наскіль­ки я знаю, таки ввели:

Ми на демон­стра­цію поди­ви­ли­ся недов­го і пішли роз­див­ля­ти­ся місто. Місто на воді, дру­жи­на — в шапці:

Пів­ніч Німеч­чи­ни в таку пору року вида­ла­ся дово­лі холо­дною й дощо­вою. Від Пів­ні­чно­го моря не вар­то було чека­ти чогось осо­бли­во­го, звісно.

Ми, ще соро­м’я­зли­ві, а я, до того ж, від того часу дуже силь­но заріс (фото Іго­ря):

Гам­бург сим­па­ти­чний архі­те­ктур­но, і попри пого­ду бага­то людей про­сто гуля­ли. Зараз на це диви­шся й сум­но зітхаєш:

Чувак із посо­хом на одно­му з мостів:

Це Trostbrücke, насправ­ді, а мужик — Свя­тий Ансґар, архі­єпис­коп Гам­бур­га-Бре­ме­на і покро­ви­тель Скан­ди­на­вії. Ну, на його виправ­да­н­ня, до Скан­ди­на­вії звід­си і прав­да не так далеко.

Зві­сно, я би був не я, якби не заліз на висо­ку точку, а вона є навіть у Гам­бур­зі. Дехто не любить висо­ту, але куди діва­ти­ся. Їде­мо ліфтом на вер­ше­чок колись най­ви­щої цер­кви Свя­то­го Мико­лая, точні­ше, того, що від неї зали­ши­ло­ся зав­дя­ки одно­му вуса­то­му дядь­ку. А на фото — ратуша:

Висо­тою вида­є­ться не що інше як готель Radisson Blu:

А це, зна­чить, Людвіг-Ерхард-штрас­се і цер­ква Свя­то­го Михай­ла біля неї:

Непо­га­ний вид також спон­со­ро­ва­ний Fujifilm X‑T2, фіксом 23 мм і неаби­яким тер­пі­н­ням витя­гу­ва­ти хоро­шу види­мість через туман у RawTherapee.

Про­сто собі офі­сні буди­но­чки на Ніко­лай­фліт з уяв­ле­н­ням на гори­зон­ті того, наскіль­ки пор­то­вим є це місто:

Пора спу­ска­ти­ся і йти гуля­ти далі. Цеглин­ки Чиліхауса:

Звід­ти можна вийти до Цолль­ка­на­лу і поди­ви­ти­ся на будів­лю дер Шпі­ге­ля з одно­го з мостів (Wandrahmsteg):

А це — місце, де всі фото­гра­фу­ю­ться, бо спад­щи­на ЮНЕСКО і таке інше (google://Poggenmühlenbrücke):

Мости роблять місто при­єм­ним для про­гу­ля­нок, а цилін­дри­чні бал­ко­ни раду­ють око:

Тим часом, небо тро­хи роз­ві­я­ло­ся і ста­ло таким синім, яким я його люблю. Біль­ше кольо­рів у кадр:

Ще біль­ше:

Тепер добре.

Іде­мо в напрям­ку вели­кої води:

…і гран­діо­зних спо­руд. На шля­ху тра­пля­ю­ться космі­чні веле­тні типу Колумбусхауса:

Із ньо­го має теж від­кри­ва­ти­ся хоро­ший вид на місто, але ми туди не під­ні­ма­ли­ся. Зві­сно, бо поруч є моя мрія, і ось вона:

Це Ельб­фі­лар­мо­нія, гран­діо­зне скля­не місти­ли­ще куль­ту­ри, націо­наль­на пам’я­тка кору­пції і про­сто дуже гар­на спо­ру­да. Ну, при­найм­ні, вона добре впи­су­є­ться в небо:

А ще вона слу­гує хоро­шим огля­до­вим май­дан­чи­ком, із яко­го видно Пів­ні­чну Ель­бу, усі­я­ну портами:

Під нога­ми сно­ви­га­ють люди-мурахи:

А пря­мо­ку­тні фор­ми гото­ві зача­ро­ву­ва­ти око:

Це спе­ці­аль­но для тих, кому не виста­чає ритмічності:

…або зати­шку при­швар­то­ва­них корабликів:

Кора­бли­ки бува­ють не тіль­ки на воді, а й над водою, із цегли:

Я б пока­тав­ся. Ми, вла­сне, і пока­та­ли­ся під вечір тро­хи. У Гам­бур­зі кора­бель­не спо­лу­че­н­ня — така ж части­на місько­го транс­пор­ту, як і тут, у Брно.

Іде­мо роз­див­ля­ти­ся естакади:

Це щось більш модер­не, як на мене:

Навіть різно­ка­лі­бер­ні будин­ки можуть спів­існу­ва­ти і бути доглянутими:

Ще одна неспо­ді­ван­ка, яка навіть у кадр не дуже влізла:

Зві­сно, ми йшли в напрям­ку Ельб­ту­не­лю, і якщо зазви­чай у ново­му місті я пере­хо­джу річку пішки яки­мось мило­ви­дним мостом, то цьо­го разу вийшло ори­гі­наль­ні­ше, і на той берег ми діста­ли­ся пішки під річкою, не забув­ши перед тим купи­ти місце­вий фастфуд.

Ельб­ту­нель дуже реко­мен­дую, до речі, хоча б тому, що це оригінально.

Стро­ка­та бере­го­ва лінія:

Сон­це поти­хень­ку сідає, а он там видні­є­ться та сама Ельбфілармонія:

Отак сидиш над водою, диви­шся на бар­жу, їси гам­бур­гер і дума­єш про плин­ність буття.

Ще в Гам­бур­зі ми були у квар­та­лі чер­во­них ліхта­рів, пла­ва­ли чов­ни­ком уве­че­рі, пили пиво в паб­чи­ку, ходи­ли диви­ти­ся на ярмар­ку, ску­пля­ли­ся на фішмар­кті рано-вран­ці (теж реко­мен­дую хоча б про­сто через атмо­сфер­ність), але це вже без фото­гра­фій (при­найм­ні, публі­чних), хіба тіль­ки з посма­ком хоро­шо­го настрою.

Так, зві­сно, ми зайшли в Музей міні­а­тюр. Але про це буде інший пост.

З тегами: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.