Євротур III. Гамбург (23.03.2019)

Зважаючи на планетарний хаос, про хороше минулорічне краще пізно, ніж ніколи. Тим більше, що фотки лежать готові давно, чекаючи на цензурування й публікацію.

Того разу це була доволі масштабна поїздка і за кількістю відвіданих місць, і за насиченістю програми, і вже хоча б тим фактом, що я подорожував не сам, а з тоді ще дівчиною, а зараз дружиною Олею.

Перший на черзі Гамбург, і він зʼявиться в серії потім ще.

Нас гостинно в себе розмістили мої давні алкотуристи, які перебралися в ці наші європки з Києва. Мені добиратися було простіше — поїздом до Праги, потім літаком до Гамбурга, а там Ігор мене зустрів із машиною. Оля летіла складніше: спочатку зі Львова в Дюссельдорф, потім у сам Дюссельдорф шатлом (що саме по собі — окрема стаття подорожі, бо аеропорт геть далеко за містом), потім флікстрейном у Гамбург, а потім ми її ловили по місту, бо не змогли домовитися, на якій же станції вона сходить.

(fast forward на наступний день, бо зібралися ми всі докупи тільки під вечір)

У місті якраз проходила демонстрація проти системи автоматичного цензурування, яку, врешті, наскільки я знаю, таки ввели:

Ми на демонстрацію подивилися недовго і пішли роздивлятися місто. Місто на воді, дружина — в шапці:

Північ Німеччини в таку пору року видалася доволі холодною й дощовою. Від Північного моря не варто було чекати чогось особливого, звісно.

Ми, ще соромʼязливі, а я, до того ж, від того часу дуже сильно заріс (фото Ігоря):

Гамбург симпатичний архітектурно, і попри погоду багато людей просто гуляли. Зараз на це дивишся й сумно зітхаєш:

Чувак із посохом на одному з мостів:

Це Trostbrücke, насправді, а мужик — Святий Ансґар, архієпископ Гамбурга-Бремена і покровитель Скандинавії. Ну, на його виправдання, до Скандинавії звідси і правда не так далеко.

Звісно, я би був не я, якби не заліз на високу точку, а вона є навіть у Гамбурзі. Дехто не любить висоту, але куди діватися. Їдемо ліфтом на вершечок колись найвищої церкви Святого Миколая, точніше, того, що від неї залишилося завдяки одному вусатому дядьку. А на фото — ратуша:

Висотою видається не що інше як готель Radisson Blu:

А це, значить, Людвіг-Ерхард-штрассе і церква Святого Михайла біля неї:

Непоганий вид також спонсорований Fujifilm X-T2, фіксом 23 мм і неабияким терпінням витягувати хорошу видимість через туман у RawTherapee.

Просто собі офісні будиночки на Ніколайфліт з уявленням на горизонті того, наскільки портовим є це місто:

Пора спускатися і йти гуляти далі. Цеглинки Чиліхауса:

Звідти можна вийти до Цолльканалу і подивитися на будівлю дер Шпігеля з одного з мостів (Wandrahmsteg):

А це — місце, де всі фотографуються, бо спадщина ЮНЕСКО і таке інше (google://Poggenmühlenbrücke):

Мости роблять місто приємним для прогулянок, а циліндричні балкони радують око:

Тим часом, небо трохи розвіялося і стало таким синім, яким я його люблю. Більше кольорів у кадр:

Ще більше:

Тепер добре.

Ідемо в напрямку великої води:

…і грандіозних споруд. На шляху трапляються космічні велетні типу Колумбусхауса:

Із нього має теж відкриватися хороший вид на місто, але ми туди не піднімалися. Звісно, бо поруч є моя мрія, і ось вона:

Це Ельбфілармонія, грандіозне скляне містилище культури, національна памʼятка корупції і просто дуже гарна споруда. Ну, принаймні, вона добре вписується в небо:

А ще вона слугує хорошим оглядовим майданчиком, із якого видно Північну Ельбу, усіяну портами:

Під ногами сновигають люди-мурахи:

А прямокутні форми готові зачаровувати око:

Це спеціально для тих, кому не вистачає ритмічності:

…або затишку пришвартованих корабликів:

Кораблики бувають не тільки на воді, а й над водою, із цегли:

Я б покатався. Ми, власне, і покаталися під вечір трохи. У Гамбурзі корабельне сполучення — така ж частина міського транспорту, як і тут, у Брно.

Ідемо роздивлятися естакади:

Це щось більш модерне, як на мене:

Навіть різнокаліберні будинки можуть співіснувати і бути доглянутими:

Ще одна несподіванка, яка навіть у кадр не дуже влізла:

Звісно, ми йшли в напрямку Ельбтунелю, і якщо зазвичай у новому місті я переходжу річку пішки якимось миловидним мостом, то цього разу вийшло оригінальніше, і на той берег ми дісталися пішки під річкою, не забувши перед тим купити місцевий фастфуд.

Ельбтунель дуже рекомендую, до речі, хоча б тому, що це оригінально.

Строката берегова лінія:

Сонце потихеньку сідає, а он там видніється та сама Ельбфілармонія:

Отак сидиш над водою, дивишся на баржу, їси гамбургер і думаєш про плинність буття.

Ще в Гамбурзі ми були у кварталі червоних ліхтарів, плавали човником увечері, пили пиво в пабчику, ходили дивитися на ярмарку, скуплялися на фішмаркті рано-вранці (теж рекомендую хоча б просто через атмосферність), але це вже без фотографій (принаймні, публічних), хіба тільки з посмаком хорошого настрою.

Так, звісно, ми зайшли в Музей мініатюр. Але про це буде інший пост.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.