Собі на тридцятиріччя

I
Коли пада­ють зорі —
        бува, страшно,
                бува, незрозуміло, —
біжиш до вікна,
        як очманілий —
чи ж не привиділося?
Та ні, не привиділося,
і бажа­н­ня одне —
        автоматичне,
за звичкою.
І повер­та­ю­чись знову
        в обійми все­лен­ських ілюзій,
                про­па­хлих натхненням,
чуєш, як дощ,
        саме той,
                май­же в тобі,
                        ледь не щоденний
б’є­ться об шиб­ки фантазій,
зми­ва­ю­чи злість.
Кра­плі виписують
        зрі­лі слова
і сті­ка­ють додолу:
«Зага­да­не —
        не розгадається,
згадане —
        не забудеться.»

II
Між Гам­бур­гом й Пор­ту — один літак,
        між зимою і літом — одна весна.
За тво­ї­ми пле­чи­ма — Рейн і Майн,
        за мої­ми, зві­сно, — ста­рий Дунай.
Зачу­до­ва­но див­ля­ться очі вниз —
        не заслі­пить моря ста­рий маяк;
сьо­го­дні — сло­во, а зав­тра — спис,
        сьо­го­дні — соло­не, а вчо­ра — на смак.

III
На бесі­ди рутинні
        поди­ви­ся прискіпливо,
                змі­ряй поглядом,
почуй і розчуй
        шум тисняви,
озирнися —
        голо­ви в попелі.
Там, де свій —
        вже не свій,
де було —
        вже нема
                й не планується.
Ґрунт під п’я­тка­ми глиняний —
        не пісок,
                не засмоктує —
                        встоїться,
ґрунт під пʼятками —
        ще не асфальт,
                не схопилося:
ще не визначив,
        хоч і стараєшся.
Десь нату­жно гуде
        чи то vlak,
                чи з мину­ло­го поїзд:
«Як, утверждаєшся?»

IV
Шлю при­віт і зву в гості —
        ч‑е-р-г-о-в‑о.
На очах —
        над­про­зоре намисто.
Зро­зу­мію, почувши
        пів слова,
помахаю,
        хизу­ю­чись змістом.
А за тиском розлогим
        вчорашніх
                напів-
                        горизонтів
у обі­ймах смерків
        серед тиші
                торі­шньо­го листя
одна за одною
        з безодні
                пада­ють зорі.
А небо безхмарне.
А небо неза­йма­но чисте.

V
Сві­та­нок тікає за обрій —
        біжи рося­ни­сти­ми травами
                через кордони,
                        за ним,
вхо­пи його за поли
        довгого
                літнього
                        одягу —
і відпусти.
І на сміх,
        що стихає
                у соняшникових
                        лабіринтах
                                і розсипається
                                        золотом,
грай­ли­во тру­сни кулаком:
«Та ну,
        дожену!
Гупотом,
        топотом —
стережись!»

23:06 16.08.2019 р. (м. Брно, Чехія)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.