Собі на тридцятиріччя

I
Коли падають зорі —
        бува, страшно,
                бува, незрозуміло, —
біжиш до вікна,
        як очманілий —
чи ж не привиділося?
Та ні, не привиділося,
і бажання одне —
        автоматичне,
за звичкою.
І повертаючись знову
        в обійми вселенських ілюзій,
                пропахлих натхненням,
чуєш, як дощ,
        саме той,
                майже в тобі,
                        ледь не щоденний
бʼється об шибки фантазій,
змиваючи злість.
Краплі виписують
        зрілі слова
і стікають додолу:
«Загадане —
        не розгадається,
згадане —
        не забудеться.»

II
Між Гамбургом й Порту — один літак,
        між зимою і літом — одна весна.
За твоїми плечима — Рейн і Майн,
        за моїми, звісно, — старий Дунай.
Зачудовано дивляться очі вниз —
        не засліпить моря старий маяк;
сьогодні — слово, а завтра — спис,
        сьогодні — солоне, а вчора — на смак.

III
На бесіди рутинні
        подивися прискіпливо,
                зміряй поглядом,
почуй і розчуй
        шум тисняви,
озирнися —
        голови в попелі.
Там, де свій —
        вже не свій,
де було —
        вже нема
                й не планується.
Ґрунт під пʼятками глиняний —
        не пісок,
                не засмоктує —
                        встоїться,
ґрунт під пʼятками —
        ще не асфальт,
                не схопилося:
ще не визначив,
        хоч і стараєшся.
Десь натужно гуде
        чи то vlak,
                чи з минулого поїзд:
«Як, утверждаєшся?»

IV
Шлю привіт і зву в гості —
        ч-е-р-г-о-в-о.
На очах —
        надпрозоре намисто.
Зрозумію, почувши
        пів слова,
помахаю,
        хизуючись змістом.
А за тиском розлогим
        вчорашніх
                напів-
                        горизонтів
у обіймах смерків
        серед тиші
                торішнього листя
одна за одною
        з безодні
                падають зорі.
А небо безхмарне.
А небо незаймано чисте.

V
Світанок тікає за обрій —
        біжи росянистими травами
                через кордони,
                        за ним,
вхопи його за поли
        довгого
                літнього
                        одягу —
і відпусти.
І на сміх,
        що стихає
                у соняшникових
                        лабіринтах
                                і розсипається
                                        золотом,
грайливо трусни кулаком:
«Та ну,
        дожену!
Гупотом,
        топотом —
стережись!»

23:06 16.08.2019 р. (м. Брно, Чехія)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.