Собі на тридцятиріччя

I
Коли пада­ють зорі —
        бува, стра­шно,
                бува, незро­зумі­ло, —
біжиш до вікна,
        як очма­ні­лий —
чи ж не при­ви­ді­ло­ся?
Та ні, не при­ви­ді­ло­ся,
і бажа­н­ня одне —
        авто­ма­ти­чне,
за зви­чкою.
І повер­та­ю­чись зно­ву
        в обійми все­лен­ських ілю­зій,
                про­па­хлих натхне­н­ням,
чуєш, як дощ,
        саме той,
                май­же в тобі,
                        ледь не щоден­ний
б’є­ться об шиб­ки фан­та­зій,
зми­ва­ю­чи злість.
Кра­плі випи­су­ють
        зрі­лі сло­ва
і сті­ка­ють додо­лу:
«Зага­да­не —
        не роз­га­да­є­ться,
зга­да­не —
        не забу­де­ться.»

II
Між Гам­бур­гом й Пор­ту — один літак,
        між зимою і літом — одна весна.
За тво­ї­ми пле­чи­ма — Рейн і Майн,
        за мої­ми, зві­сно, — ста­рий Дунай.
Зачу­до­ва­но див­ля­ться очі вниз —
        не заслі­пить моря ста­рий маяк;
сьо­го­дні — сло­во, а зав­тра — спис,
        сьо­го­дні — соло­не, а вчо­ра — на смак.

III
На бесі­ди рутин­ні
        поди­ви­ся при­скі­пли­во,
                змі­ряй погля­дом,
почуй і роз­чуй
        шум тисня­ви,
озир­ни­ся —
        голо­ви в попе­лі.
Там, де свій —
        вже не свій,
де було —
        вже нема
                й не пла­ну­є­ться.
Ґрунт під п’я­тка­ми гли­ня­ний —
        не пісок,
                не засмо­ктує —
                        всто­ї­ться,
ґрунт під п’я­тка­ми —
        ще не асфальт,
                не схо­пи­ло­ся:
ще не визна­чив,
        хоч і ста­ра­є­шся.
Десь нату­жно гуде
        чи то vlak,
                чи з мину­ло­го поїзд:
«Як, утвер­жда­є­шся?»

IV
Шлю при­віт і зву в гості —
        ч‑е-р-г-о-в‑о.
На очах —
        над­про­зоре нами­сто.
Зро­зу­мію, почув­ши
        пів сло­ва,
пома­хаю,
        хизу­ю­чись змі­стом.
А за тиском роз­ло­гим
        вчо­ра­шніх
                напів-
                        гори­зон­тів
у обі­ймах смер­ків
        серед тиші
                торі­шньо­го листя
одна за одною
        з безо­дні
                пада­ють зорі.
А небо без­хмар­не.
А небо неза­йма­но чисте.

V
Сві­та­нок тікає за обрій —
        біжи рося­ни­сти­ми тра­ва­ми
                через кор­до­ни,
                        за ним,
вхо­пи його за поли
        дов­го­го
                літньо­го
                        одя­гу —
і від­пу­сти.
І на сміх,
        що сти­хає
                у соня­шни­ко­вих
                        лабі­рин­тах
                                і роз­си­па­є­ться
                                        золо­том,
грай­ли­во тру­сни кула­ком:
«Та ну,
        доже­ну!
Гупо­том,
        топо­том —
сте­ре­жись!»

23:06 16.08.2019 р. (м. Брно, Чехія)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.