Євротур II. Любляна (29–30.08.2018)

Залі­зни­цею з Вене­ції до Трі­є­ста їха­ти не дуже при­коль­но, аж поки не почи­на­ю­ться гори й море. Рей­ки про­кла­де­ні на схи­лі, і коли обʼ­їжджа­єш одно­ймен­ну зато­ку, можна полю­бу­ва­ти­ся кора­бля­ми й бере­го­вою ліні­єю.

На Трі­єст у мене було від­ве­де­но часу так, щоб тіль­ки на пере­сад­ку, і якби я знав, що Флі­кс­бус спі­зни­ться на годи­ну, то погу­ляв би тро­хи самим містом. Але хто ж про це напе­ред може зна­ти…

Ще в само­му Трі­є­сті на виїзді з міста в сто­ро­ну Сло­ве­нії доро­га кру­то почи­нає наби­ра­ти висо­ту, і коли їдеш уже сло­вен­ською тери­то­рі­єю, то вияв­ля­є­ться, що ти під­няв­ся з май­же 0 до більш ніж 700 метрів. Вуха закла­дає на раз, прав­да, з часом зви­ка­єш.

Кор­до­ну ніяко­го нема, зві­сно, доро­га дуже які­сна, як з іта­лій­сько­го боку, так і зі сло­вен­сько­го. Уза­га­лі, про всяк випа­док, Сло­ве­нія — най­ро­з­ви­не­ні­ша сло­вʼян­ська кра­ї­на (за ВВП на душу; Чехія дру­га):

(за поси­ла­н­ням можна озна­йо­ми­ти­ся з деталь­ни­ми дани­ми на біль­шо­му гра­фі­ку, а також дода­ти інші кра­ї­ни для порів­ня­н­ня; Укра­ї­на наве­де­на для нао­чно­сті; не-сло­вʼян­ські кра­ї­ни, напри­клад, Німеч­чи­на, не пока­за­ні, щоб нао­чність не пору­шу­ва­ти 🙂)

При­їхав­ши, біжу в готель за квар­тал від Ску­пщи­ни (кім­на­та мені, до речі, спо­до­ба­ла­ся біль­ше за попе­ре­дні, навіть не зва­жа­ю­чи на те, що сан­ву­зол мікро­ско­пі­чний про­сто; мабуть, через зати­шні зеле­ні кольо­ри, ну і той факт, що доступ за кар­тка­ми, типу суча­сно), зали­шаю речі й пер­шим ділом під­ні­ма­ю­ся на зам­ко­ву гору. Кви­ток у замок коштує близь­ко 10 євро, дає доступ на огля­до­ву вежу й у кіль­ка музе­їв.

Центр міста, Аль­пи на задньо­му пла­ні в ком­пле­кті:

У зам­ку є ком­па­ктний музей істо­рії Сло­ве­нії з інте­р­актив­ни­ми екра­на­ми й вибра­ни­ми екс­по­на­та­ми чи їх копі­я­ми, які можна маца­ти. Деякі осо­бли­во цін­ні речі типу ось цих монет — за склом, зві­сно:

На екра­нах кру­тя­ться запи­са­ні роли­ки, де акто­ри роз­ка­зу­ють про своє житіє від іме­ні селян, вої­нів і тому поді­бне. Там, де є текс­ти, вони дублю­ю­ться різни­ми мова­ми.

Сло­вен­ська мова тро­хи незви­чна, до речі. Осо­бли­во коли в мага­зи­ні гово­риш «hvala» як «дякую» (хто дивив­ся сері­ал «The Handmaid's Tale», той зро­зу­міє мої весе­ло­щі з цьо­го при­во­ду). Зате абе­тка про­сті­ша за чеську, і це при тому, що сло­вен­ська, якщо я пра­виль­но памʼя­таю, — най­дав­ні­ша доку­мен­таль­но лати­ні­зо­ва­на сло­вʼян­ська мова.

Замок живе не тіль­ки за раху­нок тури­зму, а ще й при­йма­ю­чи різні фести­ва­лі, захо­ди, кіно­по­ка­зи:

Окрім музею істо­рії пра­цює музей ляльок (теж дово­лі інте­р­актив­ний, але я щось не про­ни­кся) і дра­ко­нів (бо всім відо­мо, що Сло­ве­нія — батьків­щи­на дра­ко­нів):

Серед іншо­го, у його мате­рі­а­лах зга­ду­є­ться і брнен­ський кро­ко­дил (drak), який висить у нас у рату­ші. Такий собі дра­кон, зві­сно, але, пев­но, чехи кра­що­го не при­ду­ма­ли.

Пора обі­да­ти. У цен­трі дуже бага­то різних кафе зі сто­ли­ка­ми пря­мо на пішо­хі­дних вули­цях, усе цивіль­но. Зно­ву наля­гаю на море­про­ду­кти й місце­ве пиво. На від­мі­ну від Іта­лії, тут море­про­ду­кти вже пода­ю­ться зі сма­же­ною кар­то­плею (рідні сло­вʼян­ські місця ^_^). Новий мене­джер на робо­ті, дів­чин­ка зі Сло­ве­нії, запев­ни­ла, що так вони ком­пен­су­ють свої актив­ні спор­тив­ні захо­пле­н­ня.

Любля­ною тече річка Любля­ні­ца, яка потім впа­дає в Саву. У місті вона діли­ться на два рука­ва так, що та місци­на, де сто­їть замок, є, по суті, остро­вом. Річка дуже спо­кій­на, зати­шна, з пре­кра­сною пішо­хі­дною набе­ре­жною з обох боків і суціль­ни­ми схо­да­ми пря­мо до води. Річкою пла­ва­ють люди:

…і видри:

Кон­кре­тно ця викли­ка­ла неймо­вір­не захо­пле­н­ня в паро­чки нім­ців, і хло­пець гукав дів­чи­ну типу «ти бачи­ла? бачи­ла? die otter!»

Тупень­кі качки теж нама­га­ю­ться пла­ва­ти про­ти течії, але в них вихо­дить не дуже:

На цьо­му пʼя­та­чку, якраз там, де Любля­ні­ца роз­ді­ля­є­ться, роз­би­тий неве­ли­чкий парк із кафе й лежа­ка­ми. Я вза­га­лі дуже люблю, коли в місті набе­ре­жні пішо­хі­дні, віль­ні від вели­ких доріг поруч і досту­пні для поси­де­ньок.

(*тут був сум­ний жарт про київ­ський Гідро­парк*)

Вечо­ріє. Захо­джу в Mercator (місце­вий ана­лог My Auchan у Міла­ні чи Сіль­по в Киє­ві) купи­ти води, а потім тро­хи про­гу­лю­ю­ся вечір­нім містом уздовж Гра­да­щи­ці (потік, впа­дає в Любля­ні­цу). Пара­фі­яль­на цер­ква Свя­то­го Іва­на Хре­сти­те­ля, 19 ст., нео­ро­ман­тизм:

Сон­це сідає:

Ще годин­ку вешта­ю­ся вечір­нім містом і йду спа­ти.

Насту­пний день почи­на­є­ться сні­дан­ком у готе­лі й про­дов­жу­є­ться похо­дом у парк Тіво­лі:

Він дово­лі вели­кий, там є стеж­ки через усю гору (його видно, до речі, на фотці із зам­ко­вої вежі, зеле­ний кла­птик злі­ва). Я обі­йшов цивіль­ну обла­што­ва­ну части­ну, після чого вирі­шив під­ня­ти­ся зно­ву на зам­ко­ву гору, тіль­ки з іншо­го боку, бо вчо­ра все обди­ви­ти­ся не встиг. Зао­дно про­йшов­ся іншим райо­ном міста вздовж річки.

Цер­ква Свя­то­го Яку­ба (та, що вище) і Фло­рі­а­на (та, що ниж­че) на пере­дньо­му пла­ні, поза­ду — вели­ка пря­мо­ку­тна будів­ля гім­на­зії:

Горою про­хо­дить кіль­ка пішо­хі­дних дорі­жок. Зран­ку ними біга­ють, але можна про­сто сісти й почи­та­ти кни­же­чку. Тут дово­лі тихо. Там же є теле­ко­му­ні­ка­цій­на вежа, при­стой­но впи­са­на в ланд­шафт.

Якась зов­ні­шня сті­на укрі­плень:

На неї ведуть схо­ди, хоча кра­є­ви­дів осо­бли­вих звід­ти не про­гля­да­є­ться.

Тро­хи ниж­че на схи­лах, під зам­ком, є вино­гра­дна план­та­ція. З того вино­гра­ду щоро­ку роблять кон­троль­ну пля­шку й збе­рі­га­ють її у схо­ви­щі в зам­ку. Бага­то місць під пля­шки вже запов­не­но, але ще біль­ше й зали­ша­є­ться.

Окрім зви­чай­них дорі­жок є й напів­ди­кі, одна з таких виве­ла мене повз той вино­гра­дник униз до міста.

Пообі­дав­ши сала­том на набе­ре­жній, іду диви­ти­ся части­ну міста за вок­за­лом. Там уже нічо­го тако­го немає, про­сто жилі квар­та­ли без вира­зної істо­ри­чної забу­до­ви, але дім а-ля сен­двіч із Tesco дово­лі вира­зний:

Ще раз зайшов­ши в мага­зин по воду, я поти­хень­ку пішов на вок­зал чека­ти на поїзд. Тут істо­рія могла б і закін­чи­ти­ся щасли­во, але ÖBB під­су­ну­ло дві сви­ні. Спо­ча­тку не пра­цю­ва­ли сер­ве­ри з біле­та­ми (я-то роз­дру­ку­вав скрін­шот зі смар­тфо­на зав­ба­чли­во, але все одно), на що вони, як це не див­но, від­ре­а­гу­ва­ли в Твіт­те­рі. Потім, уже на австрій­ській тери­то­рії, наш EuroCity пола­мав­ся, виса­див­ши всіх паса­жи­рів in the middle of nowhere (стан­ція Mürzzuschlag) чека­ти на насту­пний Railjet на Відень, який теж ішов із запі­зне­н­ням. Зре­штою, затрим­ку наздо­гна­ли, і оскіль­ки на пере­сад­ку на Флі­кс­бус до Брно у мене була ціла годи­на, за 10 хв до від­прав­ле­н­ня я вско­чив у авто­бус на Вар­ша­ву (з купою поля­ків, які зайня­ли моє місце).

Незва­жа­ю­чи на це, поки було сві­тло, була змо­га роз­див­ля­ти­ся Сло­ве­нію з вікна потя­га, і це пре­кра­сно. Біль­ша части­на тери­то­рії — суціль­ні гори й ліси, поїзд їде дово­лі повіль­но, петля­ю­чи між ними. Так, наро­ду там неба­га­то (зо два міль­йо­ни на всю кра­ї­ну), але, мені зда­є­ться, жити їм там чудо­во. Ну а Любля­на — то вза­га­лі любов.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.