Євротур II. Любляна (29–30.08.2018)

Залізницею з Венеції до Трієста їхати не дуже прикольно, аж поки не починаються гори й море. Рейки прокладені на схилі, і коли обʼїжджаєш однойменну затоку, можна полюбуватися кораблями й береговою лінією.

На Трієст у мене було відведено часу так, щоб тільки на пересадку, і якби я знав, що Фліксбус спізниться на годину, то погуляв би трохи самим містом. Але хто ж про це наперед може знати…

Ще в самому Трієсті на виїзді з міста в сторону Словенії дорога круто починає набирати висоту, і коли їдеш уже словенською територією, то виявляється, що ти піднявся з майже 0 до більш ніж 700 метрів. Вуха закладає на раз, правда, з часом звикаєш.

Кордону ніякого нема, звісно, дорога дуже якісна, як з італійського боку, так і зі словенського. Узагалі, про всяк випадок, Словенія — найрозвиненіша словʼянська країна (за ВВП на душу; Чехія друга):

(за посиланням можна ознайомитися з детальними даними на більшому графіку, а також додати інші країни для порівняння; Україна наведена для наочності; не-словʼянські країни, наприклад, Німеччина, не показані, щоб наочність не порушувати 🙂)

Приїхавши, біжу в готель за квартал від Скупщини (кімната мені, до речі, сподобалася більше за попередні, навіть не зважаючи на те, що санвузол мікроскопічний просто; мабуть, через затишні зелені кольори, ну і той факт, що доступ за картками, типу сучасно), залишаю речі й першим ділом піднімаюся на замкову гору. Квиток у замок коштує близько 10 євро, дає доступ на оглядову вежу й у кілька музеїв.

Центр міста, Альпи на задньому плані в комплекті:

У замку є компактний музей історії Словенії з інтерактивними екранами й вибраними експонатами чи їх копіями, які можна мацати. Деякі особливо цінні речі типу ось цих монет — за склом, звісно:

На екранах крутяться записані ролики, де актори розказують про своє житіє від імені селян, воїнів і тому подібне. Там, де є тексти, вони дублюються різними мовами.

Словенська мова трохи незвична, до речі. Особливо коли в магазині говориш «hvala» як «дякую» (хто дивився серіал «The Handmaid’s Tale», той зрозуміє мої веселощі з цього приводу). Зате абетка простіша за чеську, і це при тому, що словенська, якщо я правильно памʼятаю, — найдавніша документально латинізована словʼянська мова.

Замок живе не тільки за рахунок туризму, а ще й приймаючи різні фестивалі, заходи, кінопокази:

Окрім музею історії працює музей ляльок (теж доволі інтерактивний, але я щось не проникся) і драконів (бо всім відомо, що Словенія — батьківщина драконів):

Серед іншого, у його матеріалах згадується і брненський крокодил (drak), який висить у нас у ратуші. Такий собі дракон, звісно, але, певно, чехи кращого не придумали.

Пора обідати. У центрі дуже багато різних кафе зі столиками прямо на пішохідних вулицях, усе цивільно. Знову налягаю на морепродукти й місцеве пиво. На відміну від Італії, тут морепродукти вже подаються зі смаженою картоплею (рідні словʼянські місця ^_^). Новий менеджер на роботі, дівчинка зі Словенії, запевнила, що так вони компенсують свої активні спортивні захоплення.

Любляною тече річка Любляніца, яка потім впадає в Саву. У місті вона ділиться на два рукава так, що та місцина, де стоїть замок, є, по суті, островом. Річка дуже спокійна, затишна, з прекрасною пішохідною набережною з обох боків і суцільними сходами прямо до води. Річкою плавають люди:

…і видри:

Конкретно ця викликала неймовірне захоплення в парочки німців, і хлопець гукав дівчину типу «ти бачила? бачила? die otter!»

Тупенькі качки теж намагаються плавати проти течії, але в них виходить не дуже:

На цьому пʼятачку, якраз там, де Любляніца розділяється, розбитий невеличкий парк із кафе й лежаками. Я взагалі дуже люблю, коли в місті набережні пішохідні, вільні від великих доріг поруч і доступні для посиденьок.

(*тут був сумний жарт про київський Гідропарк*)

Вечоріє. Заходжу в Mercator (місцевий аналог My Auchan у Мілані чи Сільпо в Києві) купити води, а потім трохи прогулююся вечірнім містом уздовж Градащиці (потік, впадає в Любляніцу). Парафіяльна церква Святого Івана Хрестителя, 19 ст., неоромантизм:

Сонце сідає:

Ще годинку вештаюся вечірнім містом і йду спати.

Наступний день починається сніданком у готелі й продовжується походом у парк Тіволі:

Він доволі великий, там є стежки через усю гору (його видно, до речі, на фотці із замкової вежі, зелений клаптик зліва). Я обійшов цивільну облаштовану частину, після чого вирішив піднятися знову на замкову гору, тільки з іншого боку, бо вчора все обдивитися не встиг. Заодно пройшовся іншим районом міста вздовж річки.

Церква Святого Якуба (та, що вище) і Флоріана (та, що нижче) на передньому плані, позаду — велика прямокутна будівля гімназії:

Горою проходить кілька пішохідних доріжок. Зранку ними бігають, але можна просто сісти й почитати книжечку. Тут доволі тихо. Там же є телекомунікаційна вежа, пристойно вписана в ландшафт.

Якась зовнішня стіна укріплень:

На неї ведуть сходи, хоча краєвидів особливих звідти не проглядається.

Трохи нижче на схилах, під замком, є виноградна плантація. З того винограду щороку роблять контрольну пляшку й зберігають її у сховищі в замку. Багато місць під пляшки вже заповнено, але ще більше й залишається.

Окрім звичайних доріжок є й напівдикі, одна з таких вивела мене повз той виноградник униз до міста.

Пообідавши салатом на набережній, іду дивитися частину міста за вокзалом. Там уже нічого такого немає, просто жилі квартали без виразної історичної забудови, але дім а-ля сендвіч із Tesco доволі виразний:

Ще раз зайшовши в магазин по воду, я потихеньку пішов на вокзал чекати на поїзд. Тут історія могла б і закінчитися щасливо, але ÖBB підсунуло дві свині. Спочатку не працювали сервери з білетами (я-то роздрукував скріншот зі смартфона завбачливо, але все одно), на що вони, як це не дивно, відреагували в Твіттері. Потім, уже на австрійській території, наш EuroCity поламався, висадивши всіх пасажирів in the middle of nowhere (станція Mürzzuschlag) чекати на наступний Railjet на Відень, який теж ішов із запізненням. Зрештою, затримку наздогнали, і оскільки на пересадку на Фліксбус до Брно у мене була ціла година, за 10 хв до відправлення я вскочив у автобус на Варшаву (з купою поляків, які зайняли моє місце).

Незважаючи на це, поки було світло, була змога роздивлятися Словенію з вікна потяга, і це прекрасно. Більша частина території — суцільні гори й ліси, поїзд їде доволі повільно, петляючи між ними. Так, народу там небагато (зо два мільйони на всю країну), але, мені здається, жити їм там чудово. Ну а Любляна — то взагалі любов.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.