Євротур II. Венеція (28.08.2018)

Дві з половиною години поїздом — і я у Венеції.

Місто поділене на дві частини: континентальну — Местре, і власне ту Венецію (чеською — Benátky), про яку всі чули, — острівну, у водах Венеційської затоки, яка є частиною Адріатичного моря. Деякі поїзди (мабуть, транзитні) ходять тільки до Местре, а мій ішов аж до Санта Лючії — так називається той вокзал, що на острові. Транспорт їздить насипаною дамбою, на якій уміщена дорога, трамвайна лінія й залізничні колії. Відчуття незвичні, і найкраще їх описав малий, який їхав із дідом разом зі мною в поїзді вже на зворотньому шляху:

— Guarda, un mare!
— Ha-ha, non è un mare, è una laguna!

Увесь транспорт обривається майже на самому краєчку острова, а місто далі — виключно пішохідне й судноплавне.

Типова вуличка на Сан Марко, я десь там же жив у готелі:

Я спочатку не дуже помітив, але потім зрозумів, що мене бентежило — місто дуже чисте. Прямо нереально чисте, аж підозріло. Я не беру до уваги акуратно облуплені будівлі, а от саме те, що під ногами. Звісно, його ретельно прибирають, але таку ретельність я бачу вперше.

Горизонт завалений:

(насправді, звісно, ні, це просто одна з похилих італійських веж, які, як виявилося, є не тільки в Пізі; та, що на фото — Святого Стефана, 16-го ст.)

Якщо пірнати у вузькі вулички (що я й робив — обходив усе пішки), то туристів не так уже й багато. І чим далі від середини Сан Марко чи залізничної станції — тим їх менше. Гуляють групами, гуляють парами, гуляють, як я, — самі, з фотоапаратом і, іноді, навушниками, виключно на своїй хвилі.

Уся острівна Венеція — це хитросплетіння вузьких вулиць, безлічі каналів і так само великої кількості містків через них. Кожен має якусь свою назву:

Через Canal Grande усього чотири мости (так, я всі обійшов), і міст Академії був на реконструкції (мені на них особливо щастить завжди). Тим не менше, якась добра душа пошкодила обшивку завіси, і вийшло побачити канал так:

Звісно, основним завданням було дійти до великої води. Виходжу на набережну Дзаттере, тут уздовж курсують човни різних розмірів, а ще є зупинка водного громадського транспорту «Святий дух». Прямо над водою — тераси ресторанів:

На задньому плані видно довгий острів Джудекка, туди пішки не дістатися, тільки плисти треба.

Читати написи, до речі, проблемою майже не було — я, усе-таки, італійську трохи вчу. У ресторанах і готелях, звісно, усі знають англійську. Ну, як знають…

— There’s no soap in my room…
— Huh?
— Erm… il sapone.
— Oh, sì, here it is.

Ідемо на самий кінчик Дорсодуро й дивимося на ідилію. Саме тут починається Гранд-канал:

Видно протяжну набережну, яка відноситься до Кастелло, ну і Сан Джорджіо з однойменною церквушкою.

Містом курсують отакі-от гондоли, які можна винайняти за, якщо я не помиляюся, 80€:

Але я краще пішки. Базиліка Святої Марії проти сонця:

Вхід відкритий, а якщо молишся, то ще й до вівтаря пускають.

Палац Каваллі-Франкетті і палац Барбаро, 15 ст.:

І цього добра — зі своєю назвою й історією — на кожному кроці. Хоча, Венеція і так по суті є одним великим палацом-музеєм під відкритим небом. Чи атракціоном. На одній із більш-менш тихих вуличок, де, видно, живуть місцеві (бо є дзвінки з прізвищами й характерні паркани), висить табличка «Венеція — не Діснейленд». Тому, скоріше всього, на мосту Конституції (відразу біля залізничного вокзалу) й вуличці, яка веде на Сан Марко через жилі квартали, установили недавно турнікети з написом «Якщо вони закриті — вхід тільки для місцевих, поважайте їх спокій».

Повечерявши смаженою рибою й креветками, іду дивитися іншу частину, Каннареджіо, попутно поїдаючи місцеве gelato:

Попри те, що літо, і навкруги вода з жилими будівлями, запаху майже нема. Хоча, мене попереджали про інше. Може, я просто вдало приїхав, коли вже не було спеки.

Місцеві жителі теж і правда існують. Про це свідчить хоча б білизна, яка сушиться на розтяжках попід вікнами. Ну і ще бігуни, яких я бачив наступного дня зранку. Туристи б же ж не бігали, думаю.

Сонце сідає:

Після роздивляння церкви Madonna dell’Orto (яка мені з першого погляду здалася синагогою) потихеньку пішов назад, щоб посидіти з пивом при світлі вуличних ліхтарів на Сан Марко. Попутно роздивлявся оголошення: якщо я правильно зрозумів, то квартирку можна купити за приблизно 600 тисяч. Але жити тут було б доволі специфічно навіть за таку ціну. Будь-яка доставка, наприклад, — це човен (спостерігав, як розвозять будматеріали й продукти так; нагадую — ніякого транспорту, крім водного). І мільйон туристів, це навіть не порівняти з центром Праги.

Венеція — місто одного дня, якщо просто хочеться погуляти в незвичному оточенні, і, звісно, Венеція — місто далеко навіть не кількох днів, якщо заходити в кожен музей і храм чи відвідувати виставки.

На наступний день зранку після сніданку я побіг на свій регіональний поїзд у Трієст, де була пересадка на автобус у Любляну.

3 Comments on “Євротур II. Венеція (28.08.2018)

  1. То приїжджай і ганяй ;).

    Так, діскус всьо, я його випиляв разом із гуглоаналітикою. Досить підозрілого трекінга.

  2. Я гуглоаналітику випиляв — усе одно вона не точна коли відвідувачі юзають блокування. Але на DISQUS поки не наважився — не знаю, чим замінити, штатна система коментування не влаштовує.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.