Євротур II. Венеція (28.08.2018)

Дві з поло­ви­ною годи­ни поїздом — і я у Вене­ції.

Місто поді­ле­не на дві части­ни: кон­ти­нен­таль­ну — Местре, і вла­сне ту Вене­цію (чеською — Benátky), про яку всі чули, — острів­ну, у водах Вене­цій­ської зато­ки, яка є части­ною Адрі­а­ти­чно­го моря. Деякі поїзди (мабуть, тран­зи­тні) ходять тіль­ки до Местре, а мій ішов аж до Сан­та Лючії — так нази­ва­є­ться той вок­зал, що на остро­ві. Транс­порт їздить наси­па­ною дам­бою, на якій умі­ще­на доро­га, трам­вай­на лінія й залі­зни­чні колії. Від­чу­т­тя незви­чні, і най­кра­ще їх опи­сав малий, який їхав із дідом разом зі мною в поїзді вже на зво­ро­тньо­му шля­ху:

— Guarda, un mare!
— Ha-ha, non è un mare, è una laguna!

Увесь транс­порт обри­ва­є­ться май­же на само­му кра­є­чку остро­ва, а місто далі — виклю­чно пішо­хі­дне й судно­плав­не.

Типо­ва вули­чка на Сан Мар­ко, я десь там же жив у готе­лі:

Я спо­ча­тку не дуже помі­тив, але потім зро­зу­мів, що мене бен­те­жи­ло — місто дуже чисте. Пря­мо нере­аль­но чисте, аж підо­зрі­ло. Я не беру до ува­ги аку­ра­тно облу­пле­ні будів­лі, а от саме те, що під нога­ми. Зві­сно, його ретель­но при­би­ра­ють, але таку ретель­ність я бачу впер­ше.

Гори­зонт зава­ле­ний:

(насправ­ді, зві­сно, ні, це про­сто одна з похи­лих іта­лій­ських веж, які, як вияви­ло­ся, є не тіль­ки в Пізі; та, що на фото — Свя­то­го Сте­фа­на, 16-го ст.)

Якщо пір­на­ти у вузь­кі вули­чки (що я й робив — обхо­див усе пішки), то тури­стів не так уже й бага­то. І чим далі від сере­ди­ни Сан Мар­ко чи залі­зни­чної стан­ції — тим їх мен­ше. Гуля­ють гру­па­ми, гуля­ють пара­ми, гуля­ють, як я, — самі, з фото­апа­ра­том і, іно­ді, наву­шни­ка­ми, виклю­чно на сво­їй хви­лі.

Уся острів­на Вене­ція — це хитро­спле­ті­н­ня вузь­ких вулиць, без­лі­чі кана­лів і так само вели­кої кіль­ко­сті міс­тків через них. Кожен має якусь свою назву:

Через Canal Grande усьо­го чоти­ри мости (так, я всі обі­йшов), і міст Ака­де­мії був на рекон­стру­кції (мені на них осо­бли­во щастить зав­жди). Тим не мен­ше, якась добра душа пошко­ди­ла обшив­ку заві­си, і вийшло поба­чи­ти канал так:

Зві­сно, основ­ним зав­да­н­ням було дійти до вели­кої води. Вихо­джу на набе­ре­жну Дзат­те­ре, тут уздовж кур­су­ють чов­ни різних роз­мі­рів, а ще є зупин­ка водно­го гро­мад­сько­го транс­пор­ту «Свя­тий дух». Пря­мо над водою — тера­си ресто­ра­нів:

На задньо­му пла­ні видно дов­гий острів Джу­дек­ка, туди пішки не діста­ти­ся, тіль­ки пли­сти тре­ба.

Чита­ти напи­си, до речі, про­бле­мою май­же не було — я, усе-таки, іта­лій­ську тро­хи вчу. У ресто­ра­нах і готе­лях, зві­сно, усі зна­ють англій­ську. Ну, як зна­ють…

— There's no soap in my room…
— Huh?
— Erm… il sapone.
— Oh, sì, here it is.

Іде­мо на самий кін­чик Дор­со­ду­ро й диви­мо­ся на іди­лію. Саме тут почи­на­є­ться Гранд-канал:

Видно про­тя­жну набе­ре­жну, яка від­но­си­ться до Кастел­ло, ну і Сан Джор­джіо з одно­ймен­ною цер­кву­шкою.

Містом кур­су­ють ота­кі-от гон­до­ли, які можна винайня­ти за, якщо я не поми­ля­ю­ся, 80€:

Але я кра­ще пішки. Бази­лі­ка Свя­тої Марії про­ти сон­ця:

Вхід від­кри­тий, а якщо моли­шся, то ще й до вів­та­ря пуска­ють.

Палац Кавал­лі-Фран­кет­ті і палац Бар­ба­ро, 15 ст.:

І цьо­го добра — зі сво­єю назвою й істо­рі­єю — на кожно­му кро­ці. Хоча, Вене­ція і так по суті є одним вели­ким пала­цом-музе­єм під від­кри­тим небом. Чи атра­кціо­ном. На одній із більш-менш тихих вули­чок, де, видно, живуть місце­ві (бо є дзвін­ки з прі­зви­ща­ми й хара­ктер­ні пар­ка­ни), висить табли­чка «Вене­ція — не Дісней­ленд». Тому, ско­рі­ше всьо­го, на мосту Кон­сти­ту­ції (від­ра­зу біля залі­зни­чно­го вок­за­лу) й вули­чці, яка веде на Сан Мар­ко через жилі квар­та­ли, уста­но­ви­ли недав­но тур­ні­ке­ти з напи­сом «Якщо вони закри­ті — вхід тіль­ки для місце­вих, пова­жай­те їх спо­кій».

Пове­че­ряв­ши сма­же­ною рибою й кре­ве­тка­ми, іду диви­ти­ся іншу части­ну, Кан­на­ре­джіо, попу­тно поїда­ю­чи місце­ве gelato:

Попри те, що літо, і нав­кру­ги вода з жили­ми будів­ля­ми, запа­ху май­же нема. Хоча, мене попе­ре­джа­ли про інше. Може, я про­сто вда­ло при­їхав, коли вже не було спе­ки.

Місце­ві жите­лі теж і прав­да існу­ють. Про це свід­чить хоча б біли­зна, яка суши­ться на роз­тяж­ках попід вікна­ми. Ну і ще бігу­ни, яких я бачив насту­пно­го дня зран­ку. Тури­сти б же ж не біга­ли, думаю.

Сон­це сідає:

Після роз­див­ля­н­ня цер­кви Madonna dell'Orto (яка мені з пер­шо­го погля­ду зда­ла­ся сина­го­гою) поти­хень­ку пішов назад, щоб поси­ді­ти з пивом при сві­тлі вули­чних ліхта­рів на Сан Мар­ко. Попу­тно роз­див­ляв­ся ого­ло­ше­н­ня: якщо я пра­виль­но зро­зу­мів, то квар­тир­ку можна купи­ти за при­бли­зно 600 тисяч. Але жити тут було б дово­лі спе­ци­фі­чно навіть за таку ціну. Будь-яка достав­ка, напри­клад, — це човен (спо­сте­рі­гав, як роз­во­зять будма­те­рі­а­ли й про­ду­кти так; нага­дую — ніяко­го транс­пор­ту, крім водно­го). І міль­йон тури­стів, це навіть не порів­ня­ти з цен­тром Пра­ги.

Вене­ція — місто одно­го дня, якщо про­сто хоче­ться погу­ля­ти в незви­чно­му ото­чен­ні, і, зві­сно, Вене­ція — місто дале­ко навіть не кіль­кох днів, якщо захо­ди­ти в кожен музей і храм чи від­ві­ду­ва­ти вистав­ки.

На насту­пний день зран­ку після сні­дан­ку я побіг на свій регіо­наль­ний поїзд у Трі­єст, де була пере­сад­ка на авто­бус у Любля­ну.

Мітки: , ,
3 коментарі в “Євротур II. Венеція (28.08.2018)
  1. Piktor сказав:

    Я би на бай­дар­ці там пога­няв.
    А що, DISQUS всьо?

  2. post-factum сказав:

    То при­їжджай і ганяй ;).

    Так, діскус всьо, я його випи­ляв разом із гугло­ана­лі­ти­кою. Досить підо­зрі­ло­го тре­кін­га.

  3. Piktor сказав:

    Я гугло­ана­лі­ти­ку випи­ляв — усе одно вона не точна коли від­ві­ду­ва­чі юза­ють бло­ку­ва­н­ня. Але на DISQUS поки не нава­жив­ся — не знаю, чим замі­ни­ти, шта­тна систе­ма комен­ту­ва­н­ня не вла­што­вує.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.