Євротур II. Мілан (27–28.08.2018)

Цьо­го року євро­га­лоп заче­пив пів­ніч Іта­лії та сто­ли­цю Сло­ве­нії. Подо­рож три­ва­ла чоти­ри дні та три ночі, від­ві­да­ні міста — Мілан, Вене­ція, Любля­на з тран­зи­том у Бер­га­мо та Трі­є­сті. Мар­шрут був із купою пере­са­док, зві­сно, бо літак поки є тіль­ки із Бра­ти­сла­ви (пізні­ше цієї осе­ні зʼя­ви­ться пря­мий рейс із Брно), а між Іта­лі­єю та Сло­ве­ні­єю нема залі­зни­чно­го спо­лу­че­н­ня (wtf ващє).

Сьо­го­дні роз­по­відь буде про Мілан.

Літак із Бра­ти­сла­ви при­лі­тає не в сам Мілан, а в Бер­га­мо, місто за кіло­ме­трів 50, звід­ки з аеро­пор­ту за 5€ можна доїха­ти тим же Autostradale пря­мо до залі­зни­чно­го вок­за­лу в Міла­ні.

Жити захо­ті­ло­ся по-бага­то­му, тому в кожно­му місті був заре­зер­во­ва­ний номер у три­зір­ко­во­му готе­лі, і в Міла­ні ним став Hotel Palazzo delle Stelline із зати­шним бал­кон­чи­ком і видом на вну­трі­шній дво­рик:

Від вок­за­лу до готе­лю — кіль­ка стан­цій метро, тому я про­сто взяв про­їзний на 24 годи­ни. Дов­ше все одно тут не зали­ша­ти­му­ся.

Сиді­ти в готе­лі ніхто не буде, зві­сно, коли нав­ко­ло Мілан, тому кида­є­мо речі і йде­мо гуля­ти.

Типо­во іта­лій­ські вули­чні табли­чки на будів­лях:

Я так зро­зу­мів, що на них пише­ться не тіль­ки пото­чна вули­ця й када­стро­вий номер будин­ку, а ще й роки, коли його побу­ду­ва­ли.

У Міла­ні смі­шні трам­ваї:

Ні, це не про­сто істо­ри­чний вагон, як іно­ді у Брно їздить. Ці трам­ваї там — нор­маль­ні щоден­ні транс­порт­ні оди­ни­ці. Бере­жуть шарм міста, так би мови­ти, чи що.

Із транс­пор­том в Іта­лії все ОК. Таки­ми еле­ктри­чка­ми, напри­клад, я пере­мі­щав­ся між міста­ми:

Вони швид­кі та зру­чні. Кви­тки можна купу­ва­ти онлайн, прав­да, якщо хочеш реє­стра­цію на сай­ті й пер­ма­нен­тні біле­ти в мобіль­но­му дода­тку, потрі­бен іта­лій­ський код пла­тни­ка пода­тків. Це обхо­ди­ться, зві­сно, щоправ­да, неві­до­мо, наскіль­ки це закон­но.

Трі­ум­фаль­на арка миру, побу­до­ва­на, зві­сно, на замов­ле­н­ня Напо­ле­о­на (того, який пер­ший був, хоча на тери­то­рії пар­ку є памʼя­тник тре­тьо­му), воро­та Міла­ну:

Це парк Сем­піо­не, і в ньо­му ще роз­та­шо­ву­є­ться замок Сфор­ца (тих самих, так, якщо ви диви­ли­ся «Бор­джіа»). У пар­ку є ста­вок із чере­па­ха­ми:

…і зато­ну­ли­ми вело­си­пе­да­ми:

На тери­то­рії зам­ку діє кіль­ка музе­їв, бібліо­те­ка, про­во­дя­ться різні фести­ва­лі, там купа тури­стів, спо­кій сте­ре­жуть сол­да­ти з авто­ма­та­ми (нага­да­ло мені тро­хи нега­тив­ний при­смак Брюс­се­ля) але кому це все ціка­во, коли біля гар­ма­тних ядер сплять коти­ки!

Замок сто­їть пря­мо­ку­тни­ком, є кіль­ка башт:

Попід сті­на­ми вико­па­ні рови, перед вхо­дом на пло­щі — фон­тан. Усе­ре­ди­ні є ста­туї вся­кі, напри­клад, Яна Непо­му­цько­го (і тут чехи наслі­ди­ли):

Неве­ли­ка про­гу­лян­ка пішо­хі­дною вули­цею Дан­те — і ми перед іншою point of interest, Il Duomo, або про­сто Мілан­ський кафе­драль­ний собор:

Поча­ли цю типо­ву готи­ку буду­ва­ти у 14-му сто­річ­чі, закін­чи­ли вже за Брє­жнє­вау двад­ця­то­му.

Він вели­че­зний. Насту­пно­го разу тіль­ки тре­ба буде якось під­ня­ти­ся наго­ру. Чер­ги вели­кі, чека­ти не хоті­ло­ся.

Неза­дов­го до мого при­їзду від­крив­ся ори­гі­наль­ний мага­зин Apple:

Фон­та­ни — це зав­жди добре, хоча до того часу, коли я почав подо­рож, спе­ка вже спа­ла, і гуля­ти було дово­лі ком­фор­тно.

Місця­ми схо­же на Оде­су:

Мілан бага­тий на різні архі­те­ктур­ні фор­ми, які не дуже, ІМХО, сумі­сні одна з одною, але, зда­є­ться, ніхто осо­бли­во не пере­жи­ває:

Пора обідати/вечеряти. Як мені й ради­ли, спа­гет­ті й піц­цу я не їв, нато­мість, жив за раху­нок море­про­ду­ктів. Доро­го, зві­сно, але сма­чно й кори­сно.

Раду­ють такі еле­мен­ти, я у Брно теж звик до скуль­птур на ста­рих будин­ках:

Це палац Casa degli Omenoni 16-го ст.

Неда­ле­ко від ньо­го — пло­ща Filippo Meda з бан­ком на задньо­му пла­ні та брон­зо­вою скуль­пту­рою диска автор­ства Arnaldo Pomodoro. Гугл­транс­лейт пере­кла­дає цю ком­бі­на­цію як «тома­тний диск», але Pomodoro — це, все-таки, про­сто прі­зви­ще =).

Вечо­ріє. Доби­ра­є­мо­ся до пар­ку Мон­та­нел­лі. Там роз­та­шо­ву­є­ться При­ро­дни­чий істо­ри­чний музей і пла­не­та­рій. Не див­но, що памʼя­тник Анто­ніо Стоп­па­ні, палеон­то­ло­гу, теж тут:

Ці шту­ки, як мені зда­є­ться, типо­ві для Іта­лії, при­найм­ні, для її пів­но­чі. У Вене­ції я з таких воду пив:

І вза­га­лі, публі­чні дже­ре­ла води — це хоро­ша ідея, осо­бли­во для тако­го літа.

Погу­ляв­ши пар­ком до суті­нок, я сів на метро й поїхав назад у готель.

Насту­пно­го ран­ку обі­йшов пів­ден­ну части­ну міста:

Нічо­го тако­го, насправ­ді, окрім того, що тут чи не єди­не щось, що більш-менш схо­же на річку, хоча, насправ­ді, про­сто канал, який зʼєд­нує місто з Ticino, при­то­кою По:

Уздовж кана­лу актив­но біга­ли. Я б ска­зав, із само­го ран­ку тих, хто бігає, біль­ше, ніж тих, хто про­сто ходить.

На бере­гах якраз готу­ва­ли­ся до про­ве­де­н­ня яко­гось чер­го­во­го фести­ва­лю.

Я про­сто обі­йшов вули­ці, кіль­ка пар­ків і пішов на залі­зни­чний вок­зал. Про сам вок­зал кра­ще про­чи­тай­те на Вікі, а від себе я додам, що одно­го тіль­ки погля­ду на ньо­го зда­ле­ку досить, щоб зро­зу­мі­ти, у яку добу й за чиї­ми прим­ха­ми він буду­вав­ся. Навіть на хара­ктер­них орлів не тре­ба диви­ти­ся. Ну й сам вок­зал дуже людний, вла­сне, це один із най­за­ван­та­же­ні­ших вок­за­лів Євро­пи, і звід­си зру­чно доби­ра­ти­ся, напри­клад, у Швей­ца­рію.

Неза­ба­ром звід­ти 37-й Євро­сі­ті повіз мене у Вене­цію.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.