Žďár nad Sázavou

На кален­да­рі — 12-те сер­пня, неді­ля, а зна­чить, тре­ба ж кудись їха­ти. Тому вас вітає Край Висо­чи­на.

Ждяр над Саза­вою — неве­ли­ке місте­чко за 30 км від Їгла­ви й 60 км від Брно, роз­та­шо­ва­не на висо­ті близь­ко 600 м над рів­нем моря (тому ж і Висо­чи­на). Окрім стан­дар­тних штук типу залі­зни­ці, висо­ких пагор­бів, став­ків і догля­ну­тих вулиць тут ще є памʼя­тка ЮНЕСКО.

Подо­рож почи­на­є­ться біля Верх­ньо­го став­ка, у яко­му пла­ва­ють качки, лебе­ді, а також якась вели­ка й актив­на риба, яка постій­но виска­ку­ва­ла з води та зчи­ня­ла галас:

Цей ста­вок — один із бага­тьох в око­лі, і такий же ста­рий. Ще на ньо­му є острів, а понад бере­гом — про­сто жилі будин­ки. Звід­си неда­ле­ко до цен­траль­ної Пло­щі Респу­блі­ки:

Коло­на Свя­тої Трій­ці йде в ком­пле­кті. Пло­ща пішо­хі­дна, є тро­хи дерев, лаво­чок і кафе, а під нога­ми — табли­чки з визна­чни­ми дата­ми істо­рії міста:

(ця каже, у яко­му році місто ста­ло вла­сне містом)

Зві­сно, є й фон­тан, але не про­сто фон­тан, а фон­тан «Пʼя­ти дже­рел»:

Питне дже­ре­ло, до речі, окре­мо (он там злі­ва, де паро­чка сто­їть). За фон­та­ном при­ту­ли­ла­ся сим­па­ти­чна Ста­ра рату­ша.

Тро­хи вглиб від Пло­щі можна поба­чи­ти цер­кву Свя­то­го Про­ко­па (спра­ва) і капли­цю Свя­тої Бар­бо­ри (а кого ж іще):

Далі, тро­хи поблу­кав­ши вули­чка­ми, вихо­ди­мо до стра­те­гі­чно­го водо­схо­ви­ща Ста­ві­штє:

Воно час­тко­во обне­се­не пар­ка­ном і колю­чим дро­том, а час­тко­во — від­кри­те для купа­н­ня. Ним опі­ку­є­ться окре­ма ком­па­нія, яка, як я розу­мію, поста­чає питну воду в місто.

Зауваж­те, яке небо над голо­вою. Далі воно ста­ва­ти­ме тіль­ки кра­ще, і вза­га­лі, мені з ним у той день поща­сти­ло. Не знаю, чому я бачу таке небо тіль­ки тут, а в Укра­ї­ні не бачу.

Вули­ця Вон­ко­ва, ори­гі­наль­но:

Повз спор­тив­ний аре­ал і жилі будин­ки мікро­ра­йо­ну Висо­ча­ни I іде­мо на Зеле­ну гору, до тієї самої памʼя­тки. На гара­жах тра­пля­є­ться стріт-арт:

Вули­ця Вейм­лу­во­ва забу­до­ва­на за типо­вим про­е­ктом:

Зати­шно, насправ­ді. У кожно­го будин­ку є гараж, і, підо­зрюю, на задньо­му дво­рі теж досить про­сто­ру для садів чи, хоча б, грі­ло­ва­чки.

Під­ні­ма­є­мо­ся на Зеле­ну гору. Звід­си від­кри­ва­є­ться хоро­ший вид на Кон­вент­ський ста­вок, на дру­го­му бере­зі яко­го сто­їть замок. До зам­ку ми теж дійде­мо:

Сто­сов­но вла­сне памʼя­тки. Оче­ви­дно, що це цер­ква Свя­то­го Яна Непо­му­цько­го 18-го сто­річ­чя, баро­ко­ва готи­ка:

Зві­сно, не тіль­ки вона, а ввесь ком­плекс, разом із цвин­та­рем на тери­то­рії й тов­сти­ми сті­на­ми мона­сти­ря нав­ко­ло, які утво­рю­ють симе­три­чний бага­то­ку­тник. Під горою ще є окре­мий суча­сний цвин­тар із колум­ба­рі­єм, але я таке не фоткаю.

Іро­нія долі поля­гає в тому, що до побу­до­ви мона­сти­ря на його місці був ліс, який нази­вав­ся Чор­ним (ну, він і зараз є, тіль­ки далі). Так от його виру­ба­ли, а гору назва­ли Зеле­ною.

Якщо пере­йти місток через Стрж­ський потік, який впа­дає в Саза­ву, то з того бере­гу став­ка більш-менш зро­зумі­ла кон­фі­гу­ра­ція:

Цер­ква тро­хи на рекон­стру­кції, до речі.

Через той же потік, але тро­хи ниж­че, пере­ки­ну­тий Баро­ко­вий міст:

На його місці міг би бути, зві­сно, міст через Воро­ну в Лелю­хів­ці, але не буде.

Далі зай­де­мо на тери­то­рію зам­ку:

Вхід віль­ний навіть до яблу­не­вих садів на задньо­му дво­рі:

У мене скла­ло­ся вра­же­н­ня, що можна було погу­ля­ти ще й усе­ре­ди­ні, бо ніяких замкну­тих две­рей я не поба­чив, та й на вхо­ді ніко­го не було. Але мені більш ціка­во роз­ди­ви­ти­ся, що ще є на тери­то­рії.

А на тери­то­рії є не тіль­ки яблу­не­вий сад, а й рибний:

Судя­чи з того, що напи­са­но на буди­но­чку на задньо­му пла­ні, за якусь пла­ту можна лови­ти форель, яку тут роз­во­дять. Качки теж є, і для них в одній із таких водойм обла­што­ва­не житло з атра­кціо­на­ми.

Незви­чно, зві­сно, але дов­га будо­ва злі­ва — дію­ча поча­тко­ва шко­ла:

На зам­ко­вій тери­то­рії є ще бази­лі­ка з капли­цею, але досить із мене цер­ков­них справ на сьо­го­дні. Іде­мо до водо­схо­ви­ща Піл­ска, яке утво­ре­не пере­кри­тою Саза­вою:

Через дам­бу про­хід і про­їзд забо­ро­не­но, але шла­гба­у­ми від­кри­ті, а кар­тою через неї йде тури­сти­чна стеж­ка. Вело­си­пе­ди­сти теж їздять. Зна­чить, можна. Спра­ва там не тіль­ки пляж, до речі, а цілий рекре­а­цій­ний аре­ал, і доріж­ка­ми ганя­ють на роли­ках.

Під дам­бою є готель «Таль­ський Млин»:

Якщо пере­йти через дам­бу, можна поба­чи­ти купу пен­сіо­не­рів і не дуже, які попри­їжджа­ли зі сво­ї­ми сарай­чи­ка­ми на коле­сах, запар­ку­ва­ли­ся на бере­зі за сим­во­лі­чну пла­ту й від­по­чи­ва­ють. Май­же зеле­ний туризм.

Під­ні­ма­є­мо­ся вище. Доро­га йде повз Ста­рий двір із коню­шнею. Можна замо­ви­ти «таксі конь­ске»:

Коні от:

Там ще є біль­ша заго­род­ка. Коні догля­ну­ті, з постри­же­ни­ми хво­ста­ми, з ними вов­ту­зи­ли­ся дві малі дів­чи­ни.

Обіч доро­ги кольо­ри зустрі­ли гео­ме­трію:

Кін­це­ва точка подо­ро­жі — виглід­ка Мам­лас, сам Мам­лас автор­ства Міха­ла Олшя­ка, місце­во­го скуль­пто­ра, ось на фото­гра­фії:

Тут є лаво­чка, щоб пере­по­чи­ти, також від­кри­ва­є­ться вид на місто й ту саму Зеле­ну гору. А ще тоді пере­орю­ва­ли поле із зали­шка­ми сухо­го сіна, що під­ня­ло хма­ру жов­то­го пилу, який лег­ким бри­зом закру­чу­вав­ся в міні-ура­га­ни. Повз ті ура­га­ни я й пішов нав­про­стець попід полем назад на вок­зал.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.