Děvín

Минулої неділі, 22.07, захотілося поїхати південніше Брно. Ближче до австрійського кордону є чи не єдина гора із залишками замку. Через неї йде туристична стежка, а на карті відмічено кілька місць, із яких має відкриватися хороший вид.

Тому, обробивши взуття спреєм проти дощу, я взяв фотік, запас води, сів на поїзд і поїхав у сторону Мікулова.

Південноморавський край — край вин. Вийшовши на зупинці в Попіце, я відразу потрапив на виноградні плантації:

На задньому плані видно ціль поїздки, і щоб до неї дійти, треба, очевидно, не тільки вилазити на гору, але перед тим іще пройти кілька кілометрів пішки, у тому числі через дамбу, яка розділяє водосховище на кілька частин.

Проходжу Страхотін, виходжу до води. Тут рибалять, і з берега, і з човнів:

Дамбою йде траса, обіч неї є виділена велосипедна доріжка. Любителів кататися багато. Зліва і справа — вода:

Нічого особливого, насправді, окрім деяких деталей:

Так, це дерево, так, воно стирчить із води. Я не знаю, що воно там робить, але виглядає незвично.

Дорога виводить до Дольних Вєстоніц, потім стежка йде під гору повз виноградники. Трохи часу й зусиль — і я на залишках замку Дєвічки, на який вхід, насправді, заборонено через те, що падає каміння, але кого це зупиняло (точно не мене і не тих людей, які так само вперто туди дерлися). Зате вид на Павлов і водосховище Нижні Нові Млини відкривається чудовий:

Якщо подивитися у протилежний бік, можна побачити дамбу, якою я прийшов. Із більш ніж 200-метрової висоти (десь 400 м над рівнем моря) усе здається доволі дрібним:

Залізниця взагалі залишилася десь на горизонті.

Далі дорога мене мала вивести до найвищої точки біля телекомунікаційної вишки, але раптом почалося те, про що прогноз не попереджав, хоча воно й не було неочікуваним:

Довелося ховатися під парасольку і в дуже швидкому темпі йти вниз. Дощ наростав, але на шляху трапилося крите місце для відпочинку, де вже набилося люду:

Я трохи перечекав, але дощ став хіба трохи меншим. Треба було якось вертатися, тому, вийшовши до траси, зловив автобус до Мікулова, там пересів на інший автобус до Пасоглавок, звіди — знову автобусом до Врановіц, ну а там уже залізницею назад у Брно.

Виходить, половина маршруту залишилася без огляду. Я побачив там кілька цікавих місць, які варто відвідати, тому поїду ще, може, трохи іншою дорогою.