Macocha

28-го числа за підказкою дівчинки Яни з роботи я зібрався й поїхав дивитися на дірку в землі :).

Подорож починається біля залізничного вокзалу, звідки от саме в цей день замість поїздів ходили автобуси. Робити нічого, сідаємо в автобус, їдемо до Бланска, там пересаджуємося на наступний автобус, і за приблизно годину сукупної їзди-чекання доїжджаємо до Вілемовіц. Автобус висаджує кількох туристів, включаючи мене, на повороті, а сам їде далі:

Дорога від зупинки спочатку йде більш-менш рівно. Небо майже безхмарне, але, на щастя, субота доволі прохолодна — 25°C, плюс-мінус. Справа вже видно кристалічний щит. Так, це той самий Моравський кряж, тільки з іншого боку:

Далі дорога починає різко набирати висоту й петляти. Нечисленні туристи, які йдуть пішки, намагаються зрізати шлях псячими стежками, але мені треба роздивитися все, тому я петляю разом із дорогою:

Повз час від часу проїжджають машини й автобуси. Останні, до речі, здебільшого з Польщі. Їм своїх проваль не вистачає?

Понад дорогою щит виступає вже доволі миловидно:

Оскільки висоту ми набрали, оглядаємося назад. Тонкою смужкою видно трасу, якою я їхав сюди:

Ідемо далі. Минаємо забиту автостоянку, натовп сімейок, проходимо повз госпудки прямо до верхнього містка над проваллям і дивимося вниз, на нижній місток:

Масштаб передати складно, бо на передньому плані нема за що зачепитися. Але якщо просто дивитися вниз, то клацати телефоном так, як робили інші, я б не став — стрьомно. Фотік-то в мене до руки привʼязаний.

На годиннику близько дванадцятої, але тінь закриває дно ущелини:

На дні є трохи води, бо туди впадає якийсь струмок. Узагалі, зауважте, що глибина — 138 метрів. Це не просто якась ямка. Та в цієї дірки свій сайт є! А чого добився ти?

Із протилежного боку також ліс і трохи оголена скеля фірмового білуватого кольору:

Спускаємося численними сходинками вниз із лівого боку провалля й опиняємося на тому самому нижньому містку, звідки сяк-так (привіт, контрове світло) видно верхній. Це знову зум, без масштабу:

У цій скелі є своя печера. Як ви зрозуміли, печер у кряжі дуже багато, і деякі з них відкриті. За цю, я так зрозумів, беруть якісь гроші (щоб не дуже провалювалася, ага), але ми жадібні, тому з нижнього містка наводимося прямо в пустоту:

Тепер, у принципі, масштаб можете оцінити, бо видно людей. А ще видно, як у повітрі літає пилок — весна ж, цвіте.

Що цікаво, коли я тільки спустився на нижній місток, із печери було чутно церковний спів. Акустика, звісно, чудова. Я тільки не зрозумів, чи живий це виступ був, чи щось грало. Хору не бачив.

Викручуємо обʼєктив ширше, пробуючи передати грандіозність вистави:

Бачите, який верхній місток тепер маленький?

Ідемо далі до наступної виглідки. Стежка проводить через ліс повз зламане дерево, яке нагадує мені Комсомольськ після бурі 6 років тому:

Якщо роздивлятися крони дерев, то трапляються цікаві речі:

Стежка просікою виводить спочатку на дорогу, а потім від дороги вбік іде інша стежка, яка виводить до чергового миловидного пейзажу з огорожою й лавочкою:

Там гарно, якщо просто стояти й крутити головою, але з точки зору фотографії — просто суцільна зелень. Я не знаю, як таке фоткати. Хіба що рибʼячим оком, щоб захопити свої ноги. Для масштабу, знову ж таки.

Вертаємося назад. Для лінивих від госпудок зверху вниз іде канатна дорога. Але оскільки підніматися до неї — для слабаків, ідемо просто вниз стежкою, розраховуючи за 2 години дістатися до автобусної зупинки в Нових Дворах.

Доріжка огорожена, бо з одного боку — скеля, з іншого — провалля. Під ногами каміння, але йти легко:

Зрештою, доріжка кілька разів круто петляє й виводить до дороги понад річкою Пунква. По карті до потрібного мені села недалеко, але тут раптом виявилося, що треба з 375 м піднятися до 517.

(ой, бабоньки, думав, помру)

Робити нічого, переходимо дорогу й пірнаємо в черговий ліс. Ним дуже крута стежка знову кілька разів петляє і, зрештою, виводить на гору. Нагадаю, до речі, що це все ще частина природної резервації Vývěry Punkvy, куди входить і Мацоха також.

Ближче до вершечка гори стежка стає горизонтальною. По карті ліс мав скоро закінчитися, і за тим лісом уже виднілося щось суцільно жовте.

Виходжу в поле й бачу красу:

Такого триколора, наскільки я зміг вигуглити, нема в жодної країни. Трохи схоже на Санжарський прапор, але кольори переставлені. Була б хороша альтернативна влайка Чеської Республіки.

Поки шукав потрібний ракурс, холоші стали жовтими від цвіту й пилку.

Ідемо в село Новодворською алеєю, уздовж якої ростуть липи (у них є своя памʼятна табличка, до речі), і бачимо щось незрозуміле:

Я так і не догнав, що воно таке. Чи то символ чогось, чи то просто просунута годівничка.

Село (ну, як село, хутір невеличкий, насправді, але дуже добре доглянутий, звісно) несе в собі традиційний чорнуватий чеський гумор:

Це табличка на дереві у звичайному дворі. Мій вільний переклад: «Увага. Обʼєкт охороняється собакою. Якщо зустрінетеся з ним — лягайте на землю й чекайте на допомогу. Якщо допомога не прийде — нехай щастить!»

На цій оптимістичній ноті доходимо до автобусної зупинки, переводимо дух, трохи чекаємо й вертаємося назад у Брно через Бланско.

У тій місцині маршрутів — ходити-не переходити. Треба їхати ще.