Macocha

28-го числа за під­каз­кою дів­чин­ки Яни з робо­ти я зібрав­ся й поїхав диви­ти­ся на дір­ку в зем­лі :).

Подо­рож почи­на­є­ться біля залі­зни­чно­го вок­за­лу, звід­ки от саме в цей день замість поїздів ходи­ли авто­бу­си. Роби­ти нічо­го, сіда­є­мо в авто­бус, їде­мо до Блан­ска, там пере­са­джу­є­мо­ся на насту­пний авто­бус, і за при­бли­зно годи­ну суку­пної їзди-чека­н­ня доїжджа­є­мо до Віле­мо­віц. Авто­бус виса­джує кіль­кох тури­стів, вклю­ча­ю­чи мене, на пово­ро­ті, а сам їде далі:

Доро­га від зупин­ки спо­ча­тку йде більш-менш рів­но. Небо май­же без­хмар­не, але, на щастя, субо­та дово­лі прохо­ло­дна — 25°C, плюс-мінус. Спра­ва вже видно кри­ста­лі­чний щит. Так, це той самий Морав­ський кряж, тіль­ки з іншо­го боку:

Далі доро­га почи­нає різ­ко наби­ра­ти висо­ту й петля­ти. Нечи­слен­ні тури­сти, які йдуть пішки, нама­га­ю­ться зрі­за­ти шлях пся­чи­ми стеж­ка­ми, але мені тре­ба роз­ди­ви­ти­ся все, тому я петляю разом із доро­гою:

Повз час від часу про­їжджа­ють маши­ни й авто­бу­си. Остан­ні, до речі, зде­біль­шо­го з Поль­щі. Їм сво­їх про­валь не виста­чає?

Понад доро­гою щит висту­пає вже дово­лі мило­ви­дно:

Оскіль­ки висо­ту ми набра­ли, огля­да­є­мо­ся назад. Тон­кою смуж­кою видно тра­су, якою я їхав сюди:

Іде­мо далі. Мина­є­мо заби­ту авто­сто­ян­ку, натовп сіме­йок, про­хо­ди­мо повз госпуд­ки пря­мо до верх­ньо­го міс­тка над про­ва­л­лям і диви­мо­ся вниз, на нижній місток:

Мас­штаб пере­да­ти скла­дно, бо на пере­дньо­му пла­ні нема за що заче­пи­ти­ся. Але якщо про­сто диви­ти­ся вниз, то кла­ца­ти теле­фо­ном так, як роби­ли інші, я б не став — стрьом­но. Фотік-то в мене до руки при­вʼя­за­ний.

На годин­ни­ку близь­ко два­над­ця­тої, але тінь закри­ває дно уще­ли­ни:

На дні є тро­хи води, бо туди впа­дає якийсь стру­мок. Уза­га­лі, зауваж­те, що гли­би­на — 138 метрів. Це не про­сто якась ямка. Та в цієї дір­ки свій сайт є! А чого добив­ся ти?

Із про­ти­ле­жно­го боку також ліс і тро­хи ого­ле­на ске­ля фір­мо­во­го білу­ва­то­го кольо­ру:

Спу­ска­є­мо­ся числен­ни­ми схо­дин­ка­ми вниз із ліво­го боку про­ва­л­ля й опи­ня­є­мо­ся на тому само­му нижньо­му міс­тку, звід­ки сяк-так (при­віт, кон­тро­ве сві­тло) видно верх­ній. Це зно­ву зум, без мас­шта­бу:

У цій ске­лі є своя пече­ра. Як ви зро­зумі­ли, печер у кря­жі дуже бага­то, і деякі з них від­кри­ті. За цю, я так зро­зу­мів, беруть якісь гро­ші (щоб не дуже про­ва­лю­ва­ла­ся, ага), але ми жаді­бні, тому з нижньо­го міс­тка наво­ди­мо­ся пря­мо в пусто­ту:

Тепер, у прин­ци­пі, мас­штаб може­те оці­ни­ти, бо видно людей. А ще видно, як у пові­трі літає пилок — весна ж, цві­те.

Що ціка­во, коли я тіль­ки спу­стив­ся на нижній місток, із пече­ри було чутно цер­ков­ний спів. Аку­сти­ка, зві­сно, чудо­ва. Я тіль­ки не зро­зу­мів, чи живий це виступ був, чи щось гра­ло. Хору не бачив.

Викру­чу­є­мо обʼє­ктив шир­ше, про­бу­ю­чи пере­да­ти гран­діо­зність виста­ви:

Бачи­те, який верх­ній місток тепер малень­кий?

Іде­мо далі до насту­пної виглід­ки. Стеж­ка про­во­дить через ліс повз зла­ма­не дере­во, яке нага­дує мені Ком­со­мольськ після бурі 6 років тому:

Якщо роз­див­ля­ти­ся кро­ни дерев, то тра­пля­ю­ться ціка­ві речі:

Стеж­ка про­сі­кою виво­дить спо­ча­тку на доро­гу, а потім від доро­ги вбік іде інша стеж­ка, яка виво­дить до чер­го­во­го мило­ви­дно­го пей­за­жу з ого­ро­жою й лаво­чкою:

Там гар­но, якщо про­сто сто­я­ти й кру­ти­ти голо­вою, але з точки зору фото­гра­фії — про­сто суціль­на зелень. Я не знаю, як таке фотка­ти. Хіба що рибʼя­чим оком, щоб захо­пи­ти свої ноги. Для мас­шта­бу, зно­ву ж таки.

Вер­та­є­мо­ся назад. Для ліни­вих від госпу­док звер­ху вниз іде кана­тна доро­га. Але оскіль­ки під­ні­ма­ти­ся до неї — для сла­ба­ків, іде­мо про­сто вниз стеж­кою, роз­ра­хо­ву­ю­чи за 2 годи­ни діста­ти­ся до авто­бу­сної зупин­ки в Нових Дво­рах.

Доріж­ка ого­ро­же­на, бо з одно­го боку — ске­ля, з іншо­го — про­ва­л­ля. Під нога­ми камі­н­ня, але йти лег­ко:

Зре­штою, доріж­ка кіль­ка разів кру­то петляє й виво­дить до доро­ги понад річкою Пун­ква. По кар­ті до потрі­бно­го мені села неда­ле­ко, але тут раптом вияви­ло­ся, що тре­ба з 375 м під­ня­ти­ся до 517.

(ой, бабонь­ки, думав, помру)

Роби­ти нічо­го, пере­хо­ди­мо доро­гу й пір­на­є­мо в чер­го­вий ліс. Ним дуже кру­та стеж­ка зно­ву кіль­ка разів петляє і, зре­штою, виво­дить на гору. Нага­даю, до речі, що це все ще части­на при­ро­дної резер­ва­ції Vývěry Punkvy, куди вхо­дить і Мацо­ха також.

Ближ­че до вер­ше­чка гори стеж­ка стає гори­зон­таль­ною. По кар­ті ліс мав ско­ро закін­чи­ти­ся, і за тим лісом уже видні­ло­ся щось суціль­но жов­те.

Вихо­джу в поле й бачу кра­су:

Тако­го три­ко­ло­ра, наскіль­ки я зміг вигу­гли­ти, нема в жодної кра­ї­ни. Тро­хи схо­же на Сан­жар­ський пра­пор, але кольо­ри пере­став­ле­ні. Була б хоро­ша аль­тер­на­тив­на влай­ка Чеської Респу­блі­ки.

Поки шукав потрі­бний ракурс, холо­ші ста­ли жов­ти­ми від цві­ту й пил­ку.

Іде­мо в село Ново­двор­ською але­єю, уздовж якої ростуть липи (у них є своя памʼя­тна табли­чка, до речі), і бачи­мо щось незро­зумі­ле:

Я так і не догнав, що воно таке. Чи то сим­вол чогось, чи то про­сто про­су­ну­та годів­ни­чка.

Село (ну, як село, хутір неве­ли­чкий, насправ­ді, але дуже добре догля­ну­тий, зві­сно) несе в собі тра­ди­цій­ний чор­ну­ва­тий чеський гумор:

Це табли­чка на дере­ві у зви­чай­но­му дво­рі. Мій віль­ний пере­клад: «Ува­га. Обʼєкт охо­ро­ня­є­ться соба­кою. Якщо зустрі­не­те­ся з ним — лягай­те на зем­лю й чекай­те на допо­мо­гу. Якщо допо­мо­га не при­йде — нехай щастить!»

На цій опти­мі­сти­чній ноті дохо­ди­мо до авто­бу­сної зупин­ки, пере­во­ди­мо дух, тро­хи чека­є­мо й вер­та­є­мо­ся назад у Брно через Блан­ско.

У тій місци­ні мар­шру­тів — ходи­ти-не пере­хо­ди­ти. Тре­ба їха­ти ще.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*