Ochoz u Brna

Цієї субо­ти, 14-го числа, я їздив диви­ти­ся на Морав­ський карст з іншо­го боку.



Подо­рож роз­по­чи­на­є­ться із села Mokrá-Horákov, куди можна діста­ти­ся авто­бу­сом. Саме село неве­ли­чке, чистень­ке, роз­та­шо­ва­не на схи­лі кар­сту під лісом. Де закін­чу­ю­ться будин­ки, там закін­чу­є­ться й асфаль­тна доро­га й почи­на­ю­ться кра­є­ви­ди.

Типо­ва Брнен­щи­на в цих місцях:

Доро­га далі веде в сосно­вий ліс, який латка­ми пере­мі­шу­є­ться з листя­ним:

Наби­ра­є­мо висо­ту. Камʼя­на стеж­ка — не тіль­ки про­сто наси­па­ний гра­ніт, а й поде­ку­ди висту­пи без­по­се­ре­дньо кри­ста­лі­чно­го щита. Оба­біч доріж­ки цві­те вся­ке, але його я вже нафо­ткав­ся мину­ло­го року вдо­сталь.

Стеж­ка дово­дить до хре­ста:

Поста­вив його ще в 1935-му мужик на імʼя Arnošt Pacher як дяку за успі­шну пра­цю в краї, а також за те, що зна­йшов тут угі­д­дя, пов­ні здо­би­чі, і жін­ку (!!!). У 1996-му місце­ві ски­ну­ли­ся й замі­ни­ли ста­рий хрест новим. Пишуть, що цьо­го чува­ка пова­жа­ли.

Поруч лаво­чки, можна від­по­чи­ти. Хрест сто­їть на само­му краї урви­ща, і ось так це камі­н­ня при­бли­зно вигля­дає:

Це не кру­та ске­ля, і місця­ми, якщо я пра­виль­но оці­нив обста­нов­ку, є змо­га під­ня­ти­ся-спу­сти­ти­ся нею наче схо­да­ми. Суб­стан­ція схо­жа на дрі­бно­зер­ни­стий гра­ніт з бага­то­рі­чним нане­се­н­ням вапна. На ньо­му залюб­ки живе мох. А на дере­вах, до речі, видно живі-здо­ро­ві лишай­ни­ки, що натя­кає на те, яке тут пові­тря.

Стеж­ка вздовж урви­ща та ске­лі Глад­ка виво­дить до неймо­вір­но­го огля­до­во­го май­дан­чи­ка. Від ньо­го вниз спу­ска­ю­ться схо­да­ми гра­ні­тні висту­пи (ні, воно не руко­твор­не), звер­ху сто­їть кіль­ка лавок:

З них можна милу­ва­ти­ся сусі­дні­ми гора­ми:

(тут новий 9-мілі­ме­тро­вий ширік від Laowa дуже при­го­див­ся би, бо в 16 мм не влі­зає все по висо­ті, навіть якщо зби­ра­ти пано­ра­му, повер­нув­ши каме­ру вер­ти­каль­но)

Видно будин­ки вздовж Річки (що я зро­блю, коли річка так і нази­ва­є­ться — Річка), гору Hornek і Задні Гади, яки­ми ми вже в тому році гуля­ли.

Місци­на, із якої я зні­маю, нази­ва­є­ться Skalní věž Poslední. Чому вона «после­дні» («оста­н­ня», тоб­то) — не знаю, але за нею стеж­ка дохо­дить до ске­лі Pilíř («коло­на») і повер­тає назад. І я теж повер­таю.

Під ске­лею, до речі, є Шкра­по­ва пече­ра. Тут уза­га­лі печер дуже бага­то, зде­біль­шо­го вони, прав­да, недо­сту­пні. Тому йде­мо далі до досту­пної пече­ри.

За лісом догля­да­ють, пиля­ю­чи дере­ва та при­би­ра­ю­чи гіл­ки. Уза­га­лі, це щось типу охо­рон­ної тери­то­рії. «1000 видів мете­ли­ків, 400 видів гри­бів, зві­рі вся­кі бла-бла». Зати­шно.

На кон­курс текс­тур:

Стеж­ка в лісі виво­дить на інший мар­шрут, спу­ска­ю­чись вниз між ске­ля­ми. Оце я розу­мію — камін­чи­ки:

Над доро­гою нави­са­ють гра­ні­тні схо­ди з мохом:

Можна на них тро­хи під­ня­ти­ся. Усе зеле­не:

Зре­штою, стеж­ка дово­дить до шту­чних схо­дів наго­ру:

Під­ні­ма­є­мо­ся й бачи­мо пече­ру Пекар­на:

Оскіль­ки пече­ра від­кри­та, і був вихі­дний, то й народ є. Дітей при­ве­ли, поста­ви­ли їм стенд, щоб малю­ва­ли, а сам про­цес зні­ма­ли тайм­ла­псом.

У пече­рі тем­но, прохо­ло­дно, вода капає, ста­ла­кти­ти ростуть, паву­чки висять. Сві­тла від теле­фо­ну не виста­чає ката­стро­фі­чно, тре­ба йти насту­пно­го разу з нор­маль­ним ліхта­ри­ком. На стен­ді пишуть, що сті­ни роз­пи­са­ні в яко­мусь місці древ­ні­ми людьми, але я не зна­йшов.

На місце­во­сті є ще кіль­ка від­кри­тих печер, напри­клад, добре відо­ма Нето­пир­ка (тому що там нето­пи­рі живуть, зро­зумі­ло), або Шве­дув стул. На дру­гу я поди­вив­ся звер­ху, але сам вхід облю­бу­ва­ла якась сімей­ка на пікні­ку, тому я їх три­во­жи­ти не став.

Зре­штою, понад Охозь­ким пото­ком я дійшов до Охо­за, доче­кав­ся на авто­бус і поїхав назад у Брно:

Це був про­бний, але дуже мило­ви­дний мар­шрут. Насту­пно­го разу можна прой­ти вни­зу, уздовж річки під Лисою горою, і поди­ви­ти­ся на Нето­пир­ку й Гаде­цкий рибнік.

P.S. Усі фотки — зно­ву камер­ний jpeg із від­ко­ри­го­ва­ним у GIMP'і кон­тра­стом. Після цьо­го сету я пере­гля­нув нала­шту­ва­н­ня: пере­клю­чив пото­чний про­філь на більш висо­ко­кон­тра­стний + додав помір­не зер­но для неін­ва­зив­ної різ­ко­сті. Що вийде з цьо­го — поди­ви­мо­ся в насту­пно­му сеті, коли я його зні­му. Зага­лом, оче­ви­дна зада­ча — міні­мі­зу­ва­ти оброб­ку RAW. Зараз баланс кольо­рів мені ОК (за виклю­че­н­ням кіль­кох кадрів, де я зняв 3% синьо­го), зали­ша­ю­ться пита­н­ня до різ­ко­сті (пото­чна — +2, і це навіть із -2 по шумо­да­ву) й кон­тра­сту. З RAW'ом усе про­сті­ше, зві­сно, бо jpeg я ніко­ли іде­аль­ним не отри­маю.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*