Будапешт. День другий. Пешт

Дру­гий день почав­ся зі сні­дан­ку в кафе Elysée біля само­го пар­ла­мен­ту — я туди при­їхав тро­хи рані­ше, щоб усти­гну­ти прой­ти­ся набе­ре­жною (вид на Буду з набе­ре­жної на заго­лов­ній фотці) й ран­ко­ви­ми вули­ця­ми. Омлет вони роблять сма­чний. А сам пар­ла­мент з боку кафе вигля­дає якось так:

Якби у мене була така Вер­хов­на Рада, я б, може, не був таким злим і ніку­ди б і не поїхав.

Перед лицьо­вою части­ною будів­лі — пло­ща Лайо­ша Кошу­та, угор­сько­го пра­ви­те­ля сере­ди­ни 19-го сто­річ­чя. Там йому і пам’я­тник сто­їть. А через пло­щу — етно­гра­фі­чний музей:

Газо­ни під пар­ла­мен­том зеле­ні й аку­ра­тні, але табли­чка суво­ро забо­ро­няє туди захо­ди­ти:

Tilos — це пер­ше сло­во, яке можна мимо­во­лі вивчи­ти, коли при­їжджа­єш у Буда­пешт. Зна­чить воно, зві­сно, «забо­ро­не­но». Я зай­вий раз не буду зну­ща­ти­ся з угор­ської мови, яка на тлі сво­їх сусі­дів вигля­дає мар­сі­ан­ською, але кіль­ка слів мене осо­бли­во пора­ду­ва­ли:

• dohany (дога­ни) — тютюн, і одна з вулиць, на якій сто­їть сина­го­га, навіть так і нази­ва­є­ться;
• irod (ірод) — офіс;
• következő megálló (кьо­ве­тке­зо мегал­ло) — насту­пна зупин­ка (мегал­ло — це з якої пла­не­ти вза­га­лі?);
• tér (тир) — пло­ща;
• utca (утца) — вули­ця; ну і т. п.

Насправ­ді, для при­їжджих у сто­ли­ці про­блем немає — у готе­лях, кафе/ресторанах і навіть про­сто на вули­ці всі більш-менш спро­мо­жні пого­во­ри­ти англій­ською. Бо виму­ше­ні. Крім угор­ців угор­ську мову мало хто знає.

Так вигля­дає пара­дний вхід до пар­ла­мен­ту:

Як нам поясни­ли на екс­кур­сії, ним рід­ко коли кори­сту­ю­ться, хіба під час цере­мо­ній. У той день, до речі, хтось при­їздив з офі­цій­ним візи­том, тому на схо­дах роз­ко­чу­ва­ли чер­во­ну доріж­ку, а на мостах висі­ли пра­по­ри.

Спу­ска­є­мо­ся на набе­ре­жну. Йожеф Атті­ла, угор­ський поет, зажу­рив­ся:

Далі на набе­ре­жній є ціка­ві арте­фа­кти. Напри­клад, мета­ле­ве взу­т­тя:

Це мемо­рі­ал на згад­ку про жертв Голо­ко­сту.

Я ж дохо­джу до лан­цю­го­во­го мосту Сече­ні і по тра­ди­ції пішки пере­хо­джу Дунай, щоб зро­би­ти свою корон­ну фотку:

Час уже піджи­має, тому вер­та­ю­ся назад, попу­тно роз­див­ля­ю­чись місце­ву архі­те­кту­ру:

І транс­порт:

А потім потра­пляю у пар­ла­мент.

Екс­кур­сії ідуть одна за одною, пара­лель­но кіль­ко­ма мова­ми і з деся­тка­ми людей в одно­му пото­ці. Кон­тин­гент вель­ми різно­ма­ні­тний, від моло­ді до бабусь, і судя­чи з роз­мов, у бабусь дово­лі наси­че­на про­гра­ма подо­ро­жу­ва­н­ня Євро­пою.

У само­му пар­ла­мен­ті фотка­ти можна всю­ди, окрім зали з коро­ною, але я не силь­но від­во­лі­кав­ся. Ось це — запа­сна зала для засі­дань, точно така ж, як і основ­на:

А це — хол:

Зауваж­те імпер­ську роз­кіш і кіль­кість золо­та. Нам нази­ва­ли числа, і воно вимі­рю­ва­ло­ся тон­на­ми.

В одній із зал по пери­ме­тру роз­мі­щу­ю­ться різні фігур­ки, які сим­во­лі­зу­ють реме­сла:

Є навіть те, яким я й займав­ся в той момент:

Також у будів­лі пар­ла­мен­ту є мага­зин­чик із суве­ні­ра­ми і неве­ли­чкий музей. Там сто­їть макет будів­лі в роз­рі­зі, різні інте­р­актив­ні екра­ни та ціка­ві арте­фа­кти. Напри­клад, зір­ка, яку зня­ли самі зна­є­те коли:

Або голов­ний годин­ник пар­ла­мен­ту:

Я дуже зди­ву­вав­ся, коли роз­ди­вив­шись, поба­чив, що це не про­сто макет, а справ­ний робо­чий живий меха­нізм, який пока­зує пото­чний час.

Зала сим­па­ти­чна й сві­тла. У кадр потра­пи­ли дві іта­лій­ки, які йшли пара­лель­ним із нами пото­ком, а мину­ло­го дня вече­ря­ли біля мене в цен­трі міста:

Вихо­ди­мо з будин­ку пар­ла­мен­ту і йде­мо роз­див­ля­ти­ся архі­те­кту­ру нижньо­го міста. Злі­ва вигля­дає рефор­мат­ська цер­ква:

А це про­сто якийсь буди­нок на розі вулиць. Злі­ва від ньо­го видно музей води, архі­вів і книж­ко­вих коле­кцій:

Бази­лі­ка Свя­то­го Іштва­на, точні­ше, фрон­таль­на части­на її, оскіль­ки сама будів­ля вели­че­зна, і в кадр не вла­зить (добре було б мати ще більш широ­ко­ку­тний об’є­ктив для тако­го):

Біля неї я пообі­дав в одно­ймен­но­му кафе, але їжа там така собі — прісну­ва­то.

Сим­па­ти­чна будів­ля на пло­щі Ферен­ца Деа­ка, полі­ти­ка, зав­дя­ки яко­му вини­кла Австро-Угор­щи­на:

Пір­наю у мен­ші вули­чки:

Про­ме­над:

Незви­чний як для мене спо­сіб буду­ва­ти жилі будин­ки:

У цен­трі є й зати­шні вули­чки типу такої:

На неве­ли­чких пло­щах на пере­хре­сті таких вулиць є фон­та­ни, а на лаво­чках вмо­щу­є­ться молодь з ноут­бу­ка­ми:

У цей момент до мене піді­йшов якийсь дядь­ко, заго­во­рив від­ра­зу росій­ською мовою, назвав мене «соо­тє­чє­ствєн­ні­ком» і попро­сив сфо­ткать, чим спо­ча­тку викли­кав мій подив, а потім розі­злив. Я‑то його сфо­ткав, але дово­лі ясно дав зро­зу­мі­ти, що ніякий йому я не «соо­тє­чє­ствєн­нік». Ну от звід­ки такі беру­ться?

Угор­ський націо­наль­ний музей:

Тут газо­ни вже віль­но займа­ю­ться горо­дя­на­ми.

Руха­ю­ся в напрям­ку місько­го пар­ку, щоб дати ногам тро­хи від­по­чи­ти й зао­дно поди­ви­ти­ся міні-фут­бол. Налі­пка на вули­ці нага­дує, що ми у сто­ли­ці не тіль­ки Угор­щи­ни:

Зго­дом поїзд везе мене назад у Брно.

Зага­лом, місто годи­ться як хоро­ша тури­сти­чна атра­кція з ціка­вою архі­те­кту­рою, чудо­ви­ми вида­ми з пагор­бів і при­стой­ним гро­мад­ським транс­пор­том. Хоча навряд чи я тут жив би — це, все-таки, сто­ли­ця з від­по­від­ною кіль­кі­стю людей і машин.