Вибачте, я не розумію

Зви­чай­на неді­ля. Вона при­їха­ла. Я зустрів. Усмі­хне­на. І тут враз жор­сто­ке від­чу­же­н­ня…

Ніяк не можу зро­зу­мі­ти при­чин того, що ми розі­йшли­ся. Навіть якось не повер­та­є­ться язик ска­за­ти «ми», адже я був гото­вий про­ща­ти, люби­ти і ста­ра­ти­ся роби­ти все для коха­ної… Був гото­вий і жорс­тко про­і­гно­ро­ва­ний. Не знаю, що саме змі­ни­ло­ся, може, в ній ця вто­ма нако­пи­чу­ва­ла­ся і в одну мить вибу­хну­ла… Чому ж не каза­ла? Я про­сив!

Але при­чин цьо­го я вже не дізна­ю­ся. Твер­до даю собі сло­во не повер­та­ти­ся біль­ше до цьо­го пита­н­ня, зни­щив­ши біль­шість зга­док про її існу­ва­н­ня… Так, може, тут я і без­сер­де­чно посту­паю. Але іна­кше не можу. Не для того я любив…

Можли­во, вона буде так щасли­ві­ша. Насправ­ді, їй я бажаю лише добра, що б вона там про мене не дума­ла. І голов­не – лихо­го не бажав ніко­ли уми­сно. Якщо і вихо­ди­ло щось не так – я гото­вий це визна­ти, хоч «після бій­ки кула­ка­ми і не маха­ють».

Для чого це пишу? Щоби совість зали­ша­ла­ся чистою, щоб бути чесним насам­пе­ред із собою, щоб якось вили­ти назов­ні те, через що не можу вно­чі засну­ти, через що мало не пла­чу.

Але так і не розу­мію, можли­во, і не зро­зу­мію ніко­ли.

Про­бач за все.

Мітки: ,