We are done

Дру­га і оста­н­ня на цей раз пор­ція лекцій завер­ши­ла­ся незро­зумі­ли­ми реча­ми від про­да­жни­ків, і, вре­шті-решт, усіх інже­не­рів від­пу­сти­ли на всі чоти­ри сто­ро­ни.

Німе­цько­мов­ні міста восе­ни пла­чуть від сен­ти­мен­таль­но­го зво­ру­ше­н­ня, коли я при­їжджаю до них у гості, і тому цьо­го разу як тіль­ки вида­ла­ся віль­на хви­лин­ка похо­ди­ти поро­здив­ля­ти­ся, пішов дощ.

Ми наче­пи­ли свої чер­во­ні капе­лю­хи і гуля­ли вули­ця­ми неве­ли­чкою ком­па­ні­єю. Люди посмі­ха­ли­ся, дехто ціка­вив­ся, хто ми і звід­ки. Якась дово­лі ста­рень­ка вже бабу­ся пере­пи­та­ла «oh, software company? I wish a good luck to you!» Також ми вла­шту­ва­ли міні­а­тюр­ний флеш-моб і зава­ли­ли­ся в Pizza Hut. Хто не знає — у них на лого­ти­пі якраз чер­во­ний капе­люх. Скид­ку не дали, але піц­ца сма­чна. Тем­ний Фран­ци­ска­нер також.

В EscoBar'і нали­ва­ли Augustiner Dunkel. Яким боком там Пабло, я так і не зро­зу­мів. Зате дово­лі шум­но і тісно. Йому б не спо­до­ба­ло­ся.

З Lidl'а везу три Ritter Sport'а до чаю.

Парі дів­чат у гік-мага­зи­ні зали­ши­ли малень­ку пор­цію зди­ву­ва­н­ня.

Зав­тра в аеро­порт, і я таки спо­ді­ва­ю­ся, що ніко­му не при­йде в голо­ву зно­ву зупи­ни­ти рух на потрі­бній нам гіл­ці.