Про спонтанність

Усе-таки, відсутність кордонів — це надзвичайно. Відчуваєш себе дико, коли в’їжджаєш в Австрію (чеською — Rakousko, що дивно, поки не прочитаєш на Вікі, чому так) на швидкості 160 км/год.

І взагалі, зранку жуєш мюслі у Брні, потім обідаєш із Farcaller’ом у Відні, а вечеряєш знову у Брні — це ще більша дикість. Ніякого планування, просто щаслива оказія.

Кілька цікавих фактів для такого дикуна, як я:

• квиток у 2-му класі на швидкісний поїзд типу українського Інтерсіті+ із Брна до Відня — 20 €, назад так само, їде півтори години, контроль документів на рівні «ага, бачу», вибір місця у вагоні вільний, людей мало, купити квиток можна онлайн і світити його зі смартфона, не роздруковуючи;
• віденський вокзал — хай-течні хороми, брненському вокзалу має бути соромно прямо зараз;
• у Відні багато людей неєвропейського вигляду, і це справді кидається у вічі, а одна з вайфайних точок доступу на вокзалі називається якось типу «free-refugee-camp», що якби натякає;
• віденський метрополітен — четвертий (після харківського, київського і мінського), у якому я покатався, але він не такий гарний, хоча багатоповерхові станції з ліфтами вражають;
• проїзний на день — щось близько 8 €, музей — 10 €, місцевий шніцель — 15 €;
• усі так чи інакше знають англійську, будь то офіціант чи дівчина в гардеробі (shame on you, Česko!);
• виставка японської еротики 18-го ст. — це не зовсім те, про що я думав, коли прокидався осіннім ранком;
• і найголовніше — на тротуарах є недопалки, ніхто не ідеальний.

Звісно, за 6 годин (ще й коли дощить) щось хоч якось роздивитися дуже складно, та і не було в мене такої мети. Приїхав давній товариш з Ірландії, а місто на тлі зустрічі виглядало просто приємним додатком. Якщо цілеспрямовано їхати, то на кілька днів, і бути готовим витрачатися, бо там доволі дорого.