Про оперету

У сере­ду дів­ча­та води­ли мене на «Цілуй мене, Кет!» у Театр опе­ре­ти на Олім­пій­ській. Там я був упер­ше, і тіль­ки здо­га­ду­вав­ся, чого чека­ти.

Театр усе­ре­ди­ні сим­па­ти­чний, не так дав­но він пере­жив рекон­стру­кцію. Щоправ­да, скри­пу­чий пар­кет як міні­мум на верх­ньо­му яру­сі лишив­ся. Мабуть, для автен­ти­чно­сті.

Виста­ва, зві­сно, для мене незви­чна. Тепер-то я точно знаю, що не фанат опе­ре­ти, хоча й рані­ше про це підо­зрю­вав, про­те не мав ніяких дока­зів. Тепер маю. Зві­сно, сим­па­ти­чні момен­ти тра­пля­ли­ся, але мені як тому, хто не розу­міє ні тан­ців, ні опер­но­го співу (окей, опер­ний вокал у мета­лі ми не бере­мо до ува­ги, оче­ви­дно), зна­чна части­на дій­ства в душу не запа­ла. Тому най­біль­ше опле­сків заслу­жив оркестр і дири­гент окре­мо.

Раз на рік можна, часті­ше — ні.

Мітки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.