***

Вере­сень не давав обітницю,
у вічнім кохан­ні не клявся,
не засту­пав доро­ги сміливцю,
звід­ки би той не узявся,

очи­ма не упи­рав­ся в столи,
не хотів про­сто так зватися.
З ним не вою­ва­ли млини
ані Стель­ма­ха, ані Сервантеса.

Не було в ньо­го ніко­го за спиною,
такий він вже місяць — непарний.
Нап’ялював бриль у спе­ко­тну годину,
зод­да­ле­ки бачи­ли — гарний.

Часту­вав дітла­хів юшкою з квасолі,
іно­ді — каву­на­ми чи печивом.
Любив роз­мов­ля­ти із Сон­цем у полі,
коли їх не бачи­ли — ввечері.

Часто сидів до ночі в травня,
носив від ньо­го гостинці.
Там, випад­ко­во, по дру­жбі давній
позна­йо­мив­ся з молодицею.

Схо­жа на осінь, спокійно-сумна.
Вере­сню тро­хи не вірилося:
махнув він рукою, дока­пав вина.
«Та це мені тіль­ки привиділося».

І раптом про­пав, щез, як і не було,
тіль­ки листям під ноги стелиться.
«Повер­нись, чоло­ві­че!» — у вухах гуло,
а йому хоч би що — стерпиться.

Лиш насту­пно­го року, як тіль­ки сусід
чер­го­ві жни­ва завершить,
він з’явиться зно­ву, піде слід у слід
до жов­тня у гості — вперше.

23:23 2.10.2015 (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.