***

Вересень не давав обітницю,
у вічнім коханні не клявся,
не заступав дороги сміливцю,
звідки би той не узявся,

очима не упирався в столи,
не хотів просто так зватися.
З ним не воювали млини
ані Стельмаха, ані Сервантеса.

Не було в нього нікого за спиною,
такий він вже місяць — непарний.
Нап’ялював бриль у спекотну годину,
зоддалеки бачили — гарний.

Частував дітлахів юшкою з квасолі,
іноді — кавунами чи печивом.
Любив розмовляти із Сонцем у полі,
коли їх не бачили — ввечері.

Часто сидів до ночі в травня,
носив від нього гостинці.
Там, випадково, по дружбі давній
познайомився з молодицею.

Схожа на осінь, спокійно-сумна.
Вересню трохи не вірилося:
махнув він рукою, докапав вина.
«Та це мені тільки привиділося».

І раптом пропав, щез, як і не було,
тільки листям під ноги стелиться.
«Повернись, чоловіче!» — у вухах гуло,
а йому хоч би що — стерпиться.

Лиш наступного року, як тільки сусід
чергові жнива завершить,
він з’явиться знову, піде слід у слід
до жовтня у гості — вперше.

23:23 2.10.2015 (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.