***

Вере­сень не давав обі­тни­цю,
у вічнім кохан­ні не кляв­ся,
не засту­пав доро­ги смі­лив­цю,
звід­ки би той не узяв­ся,

очи­ма не упи­рав­ся в сто­ли,
не хотів про­сто так зва­ти­ся.
З ним не вою­ва­ли мли­ни
ані Стель­ма­ха, ані Сер­ван­те­са.

Не було в ньо­го ніко­го за спи­ною,
такий він вже місяць — непар­ний.
Нап’ялював бриль у спе­ко­тну годи­ну,
зод­да­ле­ки бачи­ли — гар­ний.

Часту­вав дітла­хів юшкою з ква­со­лі,
іно­ді — каву­на­ми чи печи­вом.
Любив роз­мов­ля­ти із Сон­цем у полі,
коли їх не бачи­ли — вве­че­рі.

Часто сидів до ночі в трав­ня,
носив від ньо­го гостин­ці.
Там, випад­ко­во, по дру­жбі дав­ній
позна­йо­мив­ся з моло­ди­цею.

Схо­жа на осінь, спо­кій­но-сум­на.
Вере­сню тро­хи не віри­ло­ся:
махнув він рукою, дока­пав вина.
«Та це мені тіль­ки при­ви­ді­ло­ся».

І раптом про­пав, щез, як і не було,
тіль­ки листям під ноги сте­ли­ться.
«Повер­нись, чоло­ві­че!» — у вухах гуло,
а йому хоч би що — стер­пи­ться.

Лиш насту­пно­го року, як тіль­ки сусід
чер­го­ві жни­ва завер­шить,
він з’явиться зно­ву, піде слід у слід
до жов­тня у гості — впер­ше.

23:23 2.10.2015 (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.