***

Ані

Так ска­за­но мало —
        і вже непри­єм­но памо­ро­чи­ться.
Мов­ча­н­ня — не на вагу, а на міцність —
        і де цьо­му вчи­ти­ся?
«Мов­ча­ти — тер­пі­ти» —
        таке ти дава­ла озна­че­н­ня.
«Мов­ча­ти — дослу­ха­ти».
        Іно­ді навіть вчи­ту­ва­ти­ся.

Можна від­кла­сти
        свої над­зви­чай­ні гостро­ти,
сьо­го­дні слу­хач — я,
        а ти захо­ті­ла визна­че­но­сті.
Гово­ри! Але так,
        щоб почу­ти, коли я буваю про­ти.
Гово­ри! Але це — наша зго­да,
        а не чиясь хви­лин­на милість.

Чи ж можна окре­сли­ти те,
        чого не пійма­єш рука­ми?
Як бути з тим, про що зна­єш,
        але чим не можеш діли­ти­ся?
Напев­но, не вийде такої роз­мо­ви —
        обоє вдо­во­ли­мось сна­ми,
і кожен сво­ї­ми,
        щоб зов­сім на ранок не виспа­ти­ся.

Не питай, скіль­ки разів надвечір’я
        я повер­тав­ся до тих діа­ло­гів.
Не питай, тебе не було поряд,
        а я нама­гав­ся виправ­да­ти­ся.
Роз­мо­ву ми не закін­чи­ли, і за місяць,
        а, може, за тися­чу років
ти будеш моїм слу­ха­чем,
        який зно­ву спро­бує виго­во­ри­ти­ся.

00:09 20.11.2014 р. (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.