Кияни

Ден­ні хащі Обо­ло­ні вра­жа­ють сво­єю кла­си­чні­стю. Струн­кі ряди одна­ко­вих 9‑поверхівок, біля під’їздів — лаво­чки, на лаво­чках хто? Пра­виль­но, ті самі бабуль­ки. Кла­си­чні напів­гні­здо­ві істо­ти, які мало чим від­рі­зня­ю­ться одне від одно­го. Де не прой­деш, чутно одна­ко­ві роз­мо­ви: «Ой, Іва­нов­на, я вчо­ра так упа­ла, так упа­ла…»

Але най­більш улю­бле­не місце тако­го типа­жу я про­хо­джу, коли йду в гості до сво­їх хоро­ших това­ри­шів. Там у дво­рах є така собі заго­род­ка (типу тієї, у якій у нас у Сан­жа­рах кури гуля­ють), обса­дже­на дерев­ця­ми й лаво­чка­ми. У хоро­шу пого­ду на цьо­му малень­ко­му ква­дра­ти­ку спо­сте­рі­га­є­ться до деся­тка бабу­льок. Збо­ку, поки не при­ди­ви­ти­ся, зда­є­ться, що ясіль­ну гру­пу виве­ли вигу­ля­ти­ся.

І прав­да, Обо­лонь — це запо­від­ник бабу­льок.