***

I.
    Говіє горизонталь.
        Теплиться тихо в зеніті.
    Незграбний на витівки квітень
    кривляє сусідський февраль.
    Ховає обличчя вуаль,
        руки хапають сніжинки.
    На Житнім у Києві ринку
    торгують за безцінь печаль.
    Гартується похапцем сталь.
        Ударами кришать заплатки.
    Фігурки — на щастя й на згадку —
    розходяться вмить. І не жаль.
II.
    Здається, ти накупила таких багацько.
                Зненацька.
    Втішаєш предметно свій розпач? Дарма.
                Задарма.
    Поглянь за вікно — ще трохи, і буде зима.
                Оце ба.
    І кому воно стане твоє, чудернацьке?
                Це ж цяцька.
III.
    Ти знову шукаєш слова.
        Тасуєш пусті філіжанки.
    А завтра від самого ранку
    напишеш в щоденник: «Нова».
    Хоч і засвіт заледве жива —
        об’їжджені квапом квартали,
    гучні та хмільні кінозали:
    прем’єрні години, дива.
    Навіщо? Ніхто вже й не зна —
        затерлися букви буденні,
    і якось раптово, засценно
    почнуться юнацькі жнива.
IV.
    Тобі ж є, що згадати, наче.
                Тим паче.
    Соромишся сліз? Немає і слів? А кому?
                І чому?
    За браком часу не помітиш пітьму.
                Та ну.
    На узбіччі вже сонце тихенько плаче.
                Юначе…
V.
    Уставай, прокидайся — пора,
        на тебе чекають знадвору:
    щось хочуть спитати… про вчора.
    Мабуть, це така собі гра.
    Сумлінно-свята дітвора…
        наївна й заледве дотепна.
    Питання ж колючі нестерпно
    й відчутно, як рана стара.
    Розкажи, як чекав допізна.
        Розкажи — пам’ятаєш усмішку?
    А те, як реготав пересмішник?
    Сумуєш за нею? Овва!
VI.
    Обидва ви вірите в чудо.
                Та буде…
    Зійтися замало. Згадай, як любив.
                Ти ж любив?
    А ти упівсили просила… Лишив.
                І посмів,
    і до ранку, напевно, забуде.
                Ці люди…

00:32 5.06.2014 р. (м. Київ)