***
I.
Говіє горизонталь.
Теплиться тихо в зеніті.
Незграбний на витівки квітень
кривляє сусідський февраль.
Ховає обличчя вуаль,
руки хапають сніжинки.
На Житнім у Києві ринку
торгують за безцінь печаль.
Гартується похапцем сталь.
Ударами кришать заплатки.
Фігурки — на щастя й на згадку —
розходяться вмить. І не жаль.
II.
Здається, ти накупила таких багацько.
Зненацька.
Втішаєш предметно свій розпач? Дарма.
Задарма.
Поглянь за вікно — ще трохи, і буде зима.
Оце ба.
І кому воно стане твоє, чудернацьке?
Це ж цяцька.
III.
Ти знову шукаєш слова.
Тасуєш пусті філіжанки.
А завтра від самого ранку
напишеш в щоденник: «Нова».
Хоч і засвіт заледве жива —
об’їжджені квапом квартали,
гучні та хмільні кінозали:
прем’єрні години, дива.
Навіщо? Ніхто вже й не зна —
затерлися букви буденні,
і якось раптово, засценно
почнуться юнацькі жнива.
IV.
Тобі ж є, що згадати, наче.
Тим паче.
Соромишся сліз? Немає і слів? А кому?
І чому?
За браком часу не помітиш пітьму.
Та ну.
На узбіччі вже сонце тихенько плаче.
Юначе…
V.
Уставай, прокидайся — пора,
на тебе чекають знадвору:
щось хочуть спитати… про вчора.
Мабуть, це така собі гра.
Сумлінно-свята дітвора…
наївна й заледве дотепна.
Питання ж колючі нестерпно
й відчутно, як рана стара.
Розкажи, як чекав допізна.
Розкажи — пам’ятаєш усмішку?
А те, як реготав пересмішник?
Сумуєш за нею? Овва!
VI.
Обидва ви вірите в чудо.
Та буде…
Зійтися замало. Згадай, як любив.
Ти ж любив?
А ти упівсили просила… Лишив.
І посмів,
і до ранку, напевно, забуде.
Ці люди…
00:32 5.06.2014 р. (м. Київ)
Залишити відповідь