Замикання

Ані Лип’ятських

Часові відмітки на небесній сфері,
        колихає тихо маятник ефір.
Ти сиділа вчора у своїй печері —
        а сьогодні линеш поміж дальніх зір.
На твоєму віці — відчай і розрада,
        досвід за плечима — справжній вимір літ,
Стигле Сонце літнє й Альфа із Плеяди —
        Альфа і Омега — майже цілий світ.
Най твоє обличчя рисами з Вулкану —
        струнами душі вся точно із Землі.
Я твоїм провидцем спересердя стану,
        світлом яко тінню, факелом в імлі.
Наче, триста років — мить, одна секунда,
        сказане зав’язне в часових нитках.
Старт новий ракети з порту Трапезунда
        вже тепер реальність, бувша у віршах.
Але час не вічний, вічним є завзяття
        Всесвіту спішити хай би хоч куди.
Розлетиться в безвість ладно до безладдя —
        і заклякне знову, і промовить: «Жди».
Далі буде стрімко — вибух і розруха,
        часові відмітки і важкий ефір.
Ти ізнов в печері (Всесвіт пильно слуха),
        ну а завтра вище — поміж дальніх зір.

00:28 7.03.2012 р. (м. Київ)