Замикання
Ані Лип’ятських
Часові відмітки на небесній сфері,
колихає тихо маятник ефір.
Ти сиділа вчора у своїй печері —
а сьогодні линеш поміж дальніх зір.
На твоєму віці — відчай і розрада,
досвід за плечима — справжній вимір літ,
Стигле Сонце літнє й Альфа із Плеяди —
Альфа і Омега — майже цілий світ.
Най твоє обличчя рисами з Вулкану —
струнами душі вся точно із Землі.
Я твоїм провидцем спересердя стану,
світлом яко тінню, факелом в імлі.
Наче, триста років — мить, одна секунда,
сказане зав’язне в часових нитках.
Старт новий ракети з порту Трапезунда
вже тепер реальність, бувша у віршах.
Але час не вічний, вічним є завзяття
Всесвіту спішити хай би хоч куди.
Розлетиться в безвість ладно до безладдя —
і заклякне знову, і промовить: «Жди».
Далі буде стрімко — вибух і розруха,
часові відмітки і важкий ефір.
Ти ізнов в печері (Всесвіт пильно слуха),
ну а завтра вище — поміж дальніх зір.
00:28 7.03.2012 р. (м. Київ)
Залишити відповідь