Замикання

Ані Лип’ятських

Часо­ві від­мі­тки на небе­сній сфе­рі,
        коли­хає тихо мая­тник ефір.
Ти сиді­ла вчо­ра у сво­їй пече­рі —
        а сьо­го­дні линеш поміж даль­ніх зір.
На тво­є­му віці — від­чай і роз­ра­да,
        досвід за пле­чи­ма — справ­жній вимір літ,
Сти­гле Сон­це літнє й Аль­фа із Пле­я­ди —
        Аль­фа і Оме­га — май­же цілий світ.
Най твоє облич­чя риса­ми з Вул­ка­ну —
        стру­на­ми душі вся точно із Зем­лі.
Я тво­їм про­вид­цем спе­ре­сер­дя ста­ну,
        сві­тлом яко тін­ню, факе­лом в імлі.
Наче, три­ста років — мить, одна секун­да,
        ска­за­не зав’язне в часо­вих нитках.
Старт новий раке­ти з пор­ту Тра­пе­зун­да
        вже тепер реаль­ність, був­ша у вір­шах.
Але час не вічний, вічним є зав­зя­т­тя
        Все­сві­ту спі­ши­ти хай би хоч куди.
Роз­ле­ти­ться в без­вість ладно до без­ла­д­дя —
        і закля­кне зно­ву, і про­мо­вить: «Жди».
Далі буде стрім­ко — вибух і роз­ру­ха,
        часо­ві від­мі­тки і важ­кий ефір.
Ти ізнов в пече­рі (Все­світ пиль­но слу­ха),
        ну а зав­тра вище — поміж даль­ніх зір.

00:28 7.03.2012 р. (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.