***

Слі­да­ми затер­ти­ми від рату­ші у Коло­миї
Я піду нав­про­стець аж до само­го тво­го дому.
Ще зима не скін­чи­лась, ще вітер три­во­жно виє,
Заси­па­ю­чи зем­лю і сні­гом, і мер­злим сло­вом.

На тво­є­му вікні оди­но­ко трі­по­че лам­па­да,
Ти її не ховай — я нею іще не зігрівсь.
Забе­ри мене в вічність, моя синьо­ока Ладо,
У велич стрім­ку, бла­ки­тну безо­дні вись.

Я тебе не лишу на мін­ли­вий спо­кій квар­ти­ри,
На само­тню вече­рю, на ніч без людей і зірок.
Зоста­вай­ся зі мною у непе­ре­мо­жно­му вирі
Бажань нео­ба­чних і вічно лука­вих думок.

…Рипну­ли две­рі — у п’ятому вимі­рі йдуть
Одні за одни­ми мар­шо­вим кро­ком роки —
Ще буде їх нам по самі трид­ця­ті віки,
Якщо при­га­да­єш, рука­ми узяв­шись за суть…
Але забудь, про все нео­ба­чне забудь.

00:49 13.02.2011 р. (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.