***

I
Ти пішла у очах із насмішкою
Восени, восени, восени
Тихим поступом, дикою кішкою
До зими
Через роси із необережністю
Навпростець, навпростець, навпростець,
Сутінково укрившись безмежністю —
Це кінець.
Ти пішла, полишивши у спадок
Сторінки, сторінки, сторінки
І гірких, й підсолоджених згадок,
Бо це ж ти.
Бо це ж ти у вселенській любові
Пожила, прожила, дожила.
Тільки би розібралась в основі
Сама.

II
Під осінніми сльозами вітер
Холодить, холодить, холодить,
Повиходили місячні діти —
Шумить,
Колихає забуті паркани
Скрипалів, скрипалів, скрипалів,
Розтривоживши згоєні рани —
Як смів?
Тільки ж він не зважає на примхи
З-над землі, з-над землі, з-над землі,
Переносячи кинуте стиха
В імлі.
Тільки хто ж це почує з людей-
Протеже, -протеже, -протеже?
Необачно розлився єлей —
Та невже?

III
Святий образ горить у кутку
Над вікном, над вікном, над вікном,
Скачуть тіні від світла в саду
За столом.
Гострий погляд не гляне лукаво
Як на сміх, як на сміх, як на сміх,
Зупинилась на небі заграва —
Пада сніг.
Ти вертаєш, як пообіцяла:
«До зими, до зими, до зими».
Ти такого мене ще не знала —
Сприйми.
Згасло світло в засніженій хаті —
Говори, говори, говори!
У маленькім сум’ятті кімнати
Тільки ми.

23:24 8.02.2011 р. (м. Київ)