О.Е. + А.Л.
На Майдані — потужна акустика,
грають добрі відомі вже п’єси,
Океанно спадає та музика
на кучерики світлої Ельзи.
Ти — у натовпі, він — на проекторі,
усі інші — під тінню від Місяця,
Я — сторонній — у світлі прожектора,
ледь розгублений і… блідолиций.
Най це море людей
унісонно підхоплює ритми,
Помаранчево в такт
хай ще б’ються нестримні серця.
Ми такі вже дорослі,
та ще залишилися дітьми,
І ніяк не діждемся
вистави нарешті кінця.
Пробуди мене криком лелечиним
із недавніх відтінків історії.
Це мовчання вже геть недоречне,
о, моя незакохана Глоріє.
Забери мене звідси у Сербію,
сірооке дівча із Кустуріци.
Ти забула про суперсиметрію,
я — про крики від відчаю вулиці.
Залиши за собою
хустинку з полтавськими квітами,
Оживуть вони вкотре
на новій домашній землі.
І явиться в темінь
забутими дольчами вітами
Знайомими буквами
напис на східній стіні.
Трохи стихло пульсивне завзяття,
розчинився у просторі джаз,
Ледь помітне незвичне сум’яття
серед натовпу націй і рас.
Перша пісня змінила… останню,
так доречно і так нелогічно.
Де ж душі істеричне камлання?
Де ці звички і звичні й незвичні?
Просто зникло вночі,
і не ловляться натовпом ритми,
Вже не б’ються у такт
унісонно забуті серця.
Ми вже надто дорослі,
хоч, начебто, вчора ще діти.
Дочекалися раптом
гіркого вистави кінця.
9:58 16.10.2010 р. (м. Київ)
Залишити відповідь