О.Е. + А.Л.

На Майдані — потужна акустика,
        грають добрі відомі вже п’єси,
Океанно спадає та музика
        на кучерики світлої Ельзи.

Ти — у натовпі, він — на проекторі,
        усі інші — під тінню від Місяця,
Я — сторонній — у світлі прожектора,
        ледь розгублений і… блідолиций.

Най це море людей
        унісонно підхоплює ритми,
Помаранчево в такт
        хай ще б’ються нестримні серця.
Ми такі вже дорослі,
        та ще залишилися дітьми,
І ніяк не діждемся
        вистави нарешті кінця.

Пробуди мене криком лелечиним
        із недавніх відтінків історії.
Це мовчання вже геть недоречне,
        о, моя незакохана Глоріє.

Забери мене звідси у Сербію,
        сірооке дівча із Кустуріци.
Ти забула про суперсиметрію,
        я — про крики від відчаю вулиці.

Залиши за собою
        хустинку з полтавськими квітами,
Оживуть вони вкотре
        на новій домашній землі.
І явиться в темінь
        забутими дольчами вітами
Знайомими буквами
        напис на східній стіні.

Трохи стихло пульсивне завзяття,
        розчинився у просторі джаз,
Ледь помітне незвичне сум’яття
        серед натовпу націй і рас.

Перша пісня змінила… останню,
        так доречно і так нелогічно.
Де ж душі істеричне камлання?
        Де ці звички і звичні й незвичні?

Просто зникло вночі,
        і не ловляться натовпом ритми,
Вже не б’ються у такт
        унісонно забуті серця.
Ми вже надто дорослі,
        хоч, начебто, вчора ще діти.
Дочекалися раптом
        гіркого вистави кінця.

9:58 16.10.2010 р. (м. Київ)