О.Е. + А.Л.

На Май­да­ні — поту­жна аку­сти­ка,
        гра­ють добрі відо­мі вже п’єси,
Оке­ан­но спа­дає та музи­ка
        на куче­ри­ки сві­тлої Ель­зи.

Ти — у натов­пі, він — на про­е­кто­рі,
        усі інші — під тін­ню від Міся­ця,
Я — сто­рон­ній — у сві­тлі про­же­кто­ра,
        ледь роз­гу­бле­ний і… блі­до­ли­ций.

Най це море людей
        уні­сон­но під­хо­плює ритми,
Пома­ран­че­во в такт
        хай ще б’ються нестрим­ні сер­ця.
Ми такі вже доро­слі,
        та ще зали­ши­ли­ся дітьми,
І ніяк не діждем­ся
        виста­ви наре­шті кін­ця.

Про­бу­ди мене кри­ком леле­чи­ним
        із недав­ніх від­тін­ків істо­рії.
Це мов­ча­н­ня вже геть недо­ре­чне,
        о, моя неза­ко­ха­на Гло­ріє.

Забе­ри мене звід­си у Сер­бію,
        сіро­оке дів­ча із Кусту­рі­ци.
Ти забу­ла про супер­си­ме­трію,
        я — про кри­ки від від­чаю вули­ці.

Зали­ши за собою
        хустин­ку з пол­тав­ськи­ми кві­та­ми,
Ожи­вуть вони вко­тре
        на новій дома­шній зем­лі.
І яви­ться в темінь
        забу­ти­ми доль­ча­ми віта­ми
Зна­йо­ми­ми буква­ми
        напис на схі­дній сті­ні.

Тро­хи сти­хло пуль­сив­не зав­зя­т­тя,
        роз­чи­нив­ся у про­сто­рі джаз,
Ледь помі­тне незви­чне сум’яття
        серед натов­пу націй і рас.

Пер­ша пісня змі­ни­ла… остан­ню,
        так доре­чно і так нело­гі­чно.
Де ж душі істе­ри­чне кам­ла­н­ня?
        Де ці зви­чки і зви­чні й незви­чні?

Про­сто зни­кло вно­чі,
        і не лов­ля­ться натов­пом ритми,
Вже не б’ються у такт
        уні­сон­но забу­ті сер­ця.
Ми вже над­то доро­слі,
        хоч, начеб­то, вчо­ра ще діти.
Доче­ка­ли­ся раптом
        гір­ко­го виста­ви кін­ця.

9:58 16.10.2010 р. (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.