Літній етюд

Привіт, нездоланна!
        гордитись я мав би тобою —
Така самостійна,
        аж осінь доб’ється на жаль.
І там, за туманом,
        де землю ще криють водою
За диким парканом,
        за збитою з правди стіною
Блисне одиноко
        замучена вічністю сталь.

Ти зовсім незмінна,
        така, яку ще не побачив,
Закохана в люди
        і віддана їм же на смерть.
Звернула б увагу
        на світу невдячну віддачу,
Хоча я ж не певен,
        що це ще для тебе щось значить,
А світ вже і так
        зітханнями сповнений вщерть.

За зиму я вдячний,
        бо ти народилася тільки,
Зігріла і грудень
        ледь більше звичайного трохи.
А за кипарисом
        тулились загублені вільхи —
Вони пам’ятають
        ті хитросплетіння і віхи,
І першобутні
        сльозливі недобрані соки.

Мабуть, ти в Лубнах
        чи в обіймах свого Криворіжжя
Дивишся в літо
        очима зрозумнених пращурів.
Осінь вже скоро,
        і рук дочекається збіжжя,
Тільки пройти би
        небачене ще роздоріжжя
Та обіпертись
        на мудрість святої Полтавщини.

Вже можеш іти,
        і не обертайся більше на Сонце —
Липнем спалило
        кохання знайоме обличчя.
Скажеш: «Поглянь —
        обіч барвінок ось цей.
Хіба не мене
        він нагадує зоддаль ледь зовсім?»
«Ну, тільки трохи —
        так само сидить на узбіччі.»

Серпню на славу —
        і, може, тебе ще почую.
Книгу розкрию —
        там ти, але не з цього світу.
Може, ще пам’ять
        мене ненавмисно розчулить,
Спливе, непідвладна,
        думки порозкидує чудно,
І поверне
        у непрохане лагідне літо.

01:07 24.07.2010 р.