Літній етюд

При­віт, нездо­лан­на!
        гор­ди­тись я мав би тобою —
Така само­стій­на,
        аж осінь доб’ється на жаль.
І там, за тума­ном,
        де зем­лю ще кри­ють водою
За диким пар­ка­ном,
        за зби­тою з прав­ди сті­ною
Бли­сне оди­но­ко
        заму­че­на вічні­стю сталь.

Ти зов­сім незмін­на,
        така, яку ще не поба­чив,
Зако­ха­на в люди
        і від­да­на їм же на смерть.
Звер­ну­ла б ува­гу
        на сві­ту нев­дя­чну від­да­чу,
Хоча я ж не певен,
        що це ще для тебе щось зна­чить,
А світ вже і так
        зітха­н­ня­ми спов­не­ний вщерть.

За зиму я вдя­чний,
        бо ти наро­ди­ла­ся тіль­ки,
Зігрі­ла і гру­день
        ледь біль­ше зви­чай­но­го тро­хи.
А за кипа­ри­сом
        тули­лись загу­бле­ні віль­хи —
Вони пам’ятають
        ті хитро­спле­ті­н­ня і віхи,
І пер­шо­бу­тні
        сльо­зли­ві недо­бра­ні соки.

Мабуть, ти в Лубнах
        чи в обі­ймах сво­го Кри­во­ріж­жя
Диви­шся в літо
        очи­ма зро­зум­не­них пра­щу­рів.
Осінь вже ско­ро,
        і рук доче­ка­є­ться збіж­жя,
Тіль­ки прой­ти би
        неба­че­не ще роз­до­ріж­жя
Та обі­пер­тись
        на мудрість свя­тої Пол­тав­щи­ни.

Вже можеш іти,
        і не обер­тай­ся біль­ше на Сон­це —
Липнем спа­ли­ло
        коха­н­ня зна­йо­ме облич­чя.
Ска­жеш: «Поглянь —
        обіч бар­ві­нок ось цей.
Хіба не мене
        він нага­дує зод­даль ледь зов­сім?»
«Ну, тіль­ки тро­хи —
        так само сидить на узбіч­чі.»

Сер­пню на сла­ву —
        і, може, тебе ще почую.
Кни­гу роз­крию —
        там ти, але не з цьо­го сві­ту.
Може, ще пам’ять
        мене ненав­ми­сно роз­чу­лить,
Спли­ве, непі­д­вла­дна,
        дум­ки пороз­ки­дує чудно,
І повер­не
        у непро­ха­не лагі­дне літо.

01:07 24.07.2010 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.