Літній етюд
Привіт, нездоланна!
гордитись я мав би тобою —
Така самостійна,
аж осінь доб’ється на жаль.
І там, за туманом,
де землю ще криють водою
За диким парканом,
за збитою з правди стіною
Блисне одиноко
замучена вічністю сталь.
Ти зовсім незмінна,
така, яку ще не побачив,
Закохана в люди
і віддана їм же на смерть.
Звернула б увагу
на світу невдячну віддачу,
Хоча я ж не певен,
що це ще для тебе щось значить,
А світ вже і так
зітханнями сповнений вщерть.
За зиму я вдячний,
бо ти народилася тільки,
Зігріла і грудень
ледь більше звичайного трохи.
А за кипарисом
тулились загублені вільхи —
Вони пам’ятають
ті хитросплетіння і віхи,
І першобутні
сльозливі недобрані соки.
Мабуть, ти в Лубнах
чи в обіймах свого Криворіжжя
Дивишся в літо
очима зрозумнених пращурів.
Осінь вже скоро,
і рук дочекається збіжжя,
Тільки пройти би
небачене ще роздоріжжя
Та обіпертись
на мудрість святої Полтавщини.
Вже можеш іти,
і не обертайся більше на Сонце —
Липнем спалило
кохання знайоме обличчя.
Скажеш: «Поглянь —
обіч барвінок ось цей.
Хіба не мене
він нагадує зоддаль ледь зовсім?»
«Ну, тільки трохи —
так само сидить на узбіччі.»
Серпню на славу —
і, може, тебе ще почую.
Книгу розкрию —
там ти, але не з цього світу.
Може, ще пам’ять
мене ненавмисно розчулить,
Спливе, непідвладна,
думки порозкидує чудно,
І поверне
у непрохане лагідне літо.
01:07 24.07.2010 р.
Залишити відповідь