Собі на двадцятиріччя

I
Заспі­вай ти мені коли­ско­вої
Сво­їм тихим, лег­ким голо­со­чком.
Я — змі­ю­чка твоя, достой­ної
Нази­ва­ти­ся срі­бним дзві­но­чком.
Я — вій­на твоя, зна­чить — сла­ва,
І в тому моя лиш про­ви­на.
Зем­ля таке стер­пить, осан­на,
Бо клин виби­ва­ють… кли­ном.
І таким вона носить мене
                  і досі,
І носи­ти­ме хто­зна ще скіль­ки
                  років чи… віків,
Від­ко­ли ходив по ній сам
                  біло­чу­бим і босим,
І полем, як в хма­рах, і йшов,
                  і біг, і летів.
І навіть коли оди­но­ко ходжу по ній
                  вули­ця­ми,
Асфаль­том роз­би­тим, що вкрив її тіло
                  німий,
Допо­ки існую і йду, то
                  заду­му­ю­ся,
Що я ще потрі­бен, і, начеб­то, досі
                  живий.

II
Лиш сти­хла буря, про­йшов­ши надмір­но зем­лею.
Роз­хи­та­ні вітром і часом ліхтар­ні стов­пи
Ледь засві­ти­ли­ся зно­ву наді­єю теплою,
І ожи­ли напів­сон­ні похму­рі мости.
А ти все спів­а­єш свою неза­кін­че­ну пісню
Не зна­ти про кого й наві­що, допо­ки й кому,
І линуть ці зву­ки в доро­гу нічну та неблизь­ку
У небо дале­ке, у осінь пла­кси­ву й слі­пу.
Дум­ки ідуть за дум­ка­ми —
                  лама­ю­ться,
Впев­не­ність змі­нює страх за непев­ність
                  чекань,
Зно­ву і зно­ву вони, ще живі,
                  сум­ні­ва­ю­ться,
Вар­то їм бути назав­жди чи… геть
                  від стра­ж­дань.
Їм-бо най­важ­че, вони на межі
                  зупи­ни­ли­ся —
Злі­ва і спра­ва епо­хи, але
                  різно­ймен­ні.
Часом уже не при­кри­є­шся,
                  і заба­ри­ла­ся
Дум­ка насту­пна на лінії снів
                  рів­но­де­н­ня.

III
Теплою вида­лась осінь, при­найм­ні, поча­ток —
Знає, ста­рень­ка, чим задо­бри­ти синів:
Ранок — холо­дний, вечір — як літній, без зга­док
Музи­ки фату­му (наче, цьо­го й не хотів).
Та при­йде зима, замо­ро­зить уся­ко­го пра­гне­н­ня,
Сіл­лю на лід заси­па­ти­ме зорі ночей,
Нано­во вко­тре за був­ше захо­че­ться стя­гне­н­ня —
І не зімкну­ти замо­ре­них засвіт очей.
З часом возда­сться спов­на і…
                  по пра­ву
Кожно­му з нас, а в тому числі
                  і мені,
Люди за бога не раз спра­ве­дли­вої
                  справ­лять,
Вер­дикт оста­то­чний — лиш на фіналь­ній
                  сті­ні.
Тіль­ки от доки сті­ни ще про око
                  немає,
Осінь жов­та­ва про­пла­че тужли­ві
                  пісні —
Де б від­най­ти ту єди­ну, яку ще…
                  не знаю,
Яка не при­сни­лась, а тіль­ки при­сни­ться
                  у сні?

IV
Тож заспі­вай ти мені коли­ско­вої
Сво­їм тихим, лег­ким голо­со­чком.
Я — змі­ю­чка твоя, достой­ної
Нази­ва­ти­ся срі­бним дзві­но­чком.
Заспі­вай, оди­но­ко­му, плин­не
Про щастя малої змі­ю­чки.
Зако­ха­ний в чудо осін­нє,
У сте­бла, пелюс­тки… й колю­чки.
А я затан­цюю, взяв­ши осінь
                  за стан,
Чи то вальс, чи незві­да­ний
                  танець.
Я би вітром для неї дав­но вже
                  став,
Коб не був запо­ло­не­ний
                  бра­нець.
І прой­де хто­зна ще скіль­ки
                  весен та зим,
Допо­ки ста­ну, наре­шті,
                  до волі,
Де сизим тума­ном сте­ли­ться
                  дим
На краю віко­ві­чнім
                  безо­дні.

22:39 28.09.2009 р. (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.