Діалог із Всесвітом

Все­світ зітхає. Шири­ться гук:
«Я тут трі­щу вже від вто­ми!
Цим чоло­ві­чкам я дав лише звук,
А в них наро­ди­ло­ся… сло­во!
Як же це так?» — з-під насу­пле­них брів
Грі­зно спи­тав­ся наро­ду,
Начеб­то з неба роз­ки­нув­ся грім,
Впав­ши цегли­ною в воду.
Біс його знає! (він таки зна!)
Так було з роду й до роду.
Тіль­ки ти, Все­сві­те, мовив сло­ва,
То і вві­йшли вони в моду —
Сам же і винен. «Добре, тоді
Чому їх все біль­ше і біль­ше?
Мно­жа­ться, йдуть крізь віки поко­лінь
І про­ни­ка­ють все глиб­ше?»
Загад­ка в тому, ста­ре­зна, як небо:
Коб не роз­мно­жи­лось сло­во,
То чи б з’явилось воно вже від тебе,
З ним і сві­до­мість, і мова?
Все­світ при­тих, похи­тав голо­вою:
«Зна­чить, я винен ізно­ву?
І, якби чесним зостав­ся з собою,
То… не роди­лось би й сло­во?»

00:04 8.07.2009 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.