Листоноша

На київ­ській вули­ці тихо ще. Стом­ле­ний вечір.
Купую льо­дя­ник за без­цінь – і далі шви­день­ко іду.
Цей вітер легень­ко тор­кає, обплу­тує пле­чі,
Десь блим­ну­ло й зга­сло сві­тло само­тнє в саду.
А там, за вікном, в гли­би­ні не чужої квар­ти­ри
Без часу й бажа­н­ня зго­рає сві­ча на сто­лі.
Когось не діжда­лась. А хтось не діждав­ся і миру –
Від ньо­го лиши­лись лише фото­кар­тки німі.
І в цій нестер­пи­мій, три­кля­тій, заду­шли­вій тиші
Тихень­ке рида­н­ня, само­тнє, як тися­чі десь.
Чи змо­же вона? Ти їй теплий погляд зали­шиш –
Із ночі неви­ди­мий, та силь­ний, як кри­ки сер­дець.
Само­тня сві­ча – не єди­на запа­ле­на в сві­ті,
Вона не єди­на, хто пла­че на захо­ді днів.
І той не єди­ний, на кого чекає у кві­тні,
Хто десь від чийо­гось бажа­н­ня у пеклі зго­рів.
Вона про­кли­нає ті кля­ті, оги­дні про­мо­ви,
Тих іро­дів й бла­знів, які при­ве­ли до вій­ни.
Вона вся три­во­жна – не може зна­йти ані сло­ва.
Лиш діти лиши­лись – жада­ні і дочки, й сини.
А він не повер­не­ться. Мрії роз­би­ли сьо­го­дні.
Про­ви­ни у тому моєї, зда­ва­лось, нема.
Я лиш листо­но­ша, і звіс­тку при­ніс не по волі,
Від­дав її мов­чки, бо знав – не весе­ла, сум­на.
І скіль­ки домі­вок ще тре­ба сьо­го­дні оббіг­ти,
Скіль­ком мате­рям ще роз­би­ти надію кри­хку?
Такий в них наказ – чека­ти і мужньо тер­пі­ти,
Допо­ки вітчи­зна до краю горить у бою.

21:53 1.04.2009 р. (м. Київ)

Один коментар в “Листоноша
  1. Наташа сказав:

    Такий гли­бо­кий))…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.