Світлячки

Кіно пройшло. Зірвалось павутиння…
То із зимових, теплих ліхтарів,
Що так засвічували рай осінній,
Останній вогник в далечінь злетів.
Затихла музика. Завмер і вальс.
Подоли суконь р-раз – не шелестять…
Малюнком на асфальті пише час,
І очі гасяться, і більше не горять.
Не бачити їх більше, хоч-не-хоч.
Хотілось кращого, а вийшло, як завжди.
Життя спіткнулось, полетіло сторч…
Лиш крик в тунелі: «Стій! Ну стій! Не йди!»
Зима глуха. Вона сліпа. Німа.
Німою сценою зривається фінал
Спектаклю, де тебе уже нема –
І Сонце ліньки йде за перевал…
За написом на скорченій стіні:
«Отут був я, і небо було тут»
Сховалась зрада… чи її вогні.
Але нікого більше в ній не віднайдуть.
Забудуть все. Забудемо і ми,
Такий є час, важкий, хоча швидкий.
За те лиш вдячний, що були людьми:
Такий лишивсь – живий, але… живий.

19:28 21.02.2009 р. (м. Київ)